Що льоха — то не коза
Українська народна казка Бойківщини

Жила собі єдна баба. І мала єдного сина. А він був не дуже розумний, був трошки ур наче атий. Єдного разу у зимі треба було грошей. А баба мала таку худу льоху. Каже вона синови:

— Жени льоху на ярмарок і продай.

І він зайняв її, пригнав на ярмарок та й стоїть з нею. Приходять купці. Той помацає, той. Та й кажуть:

— А-а, сухе, як козуб.

А він говорить:

— Що ви, люди, говорите? Та то льоха, не коза.

А якісь два прийми, помацали та й кажуть:

— Е, та що то купувати? Та то сухе, як козуб.

— Та що ви говорите, що коза? Та то льоха.

А вони йому кажуть:

— Ти сам не знаєш, що то. А може, коза.

Він їм каже:

— Ви тут постійте, а я піду додому спитати матір, що то є.

— Та добре, йди.

— Але я вас не пізнаю.

— Пізнаєш, пізнаєш. Ми кожухи вивернем. Вовна догори, а верх наспід. Таких на ярмарку більше людей не буде. І ти нас пізнаєш.

І він пішов. А вони льоху забрали та й пішли собі. Той прийшов додому, а мати питає:

— Та чи продав ти льоху?

— Не продав, бо не казали, що то льоха, казали, що коза. А я прийшов запитати, що то є.

— Йой, ур наче! Та нащо лишив льоху? Та вона пропаде.

— Не пропаде, не пропаде. Я тотих людей спізнаю. Бо вони кожухи повивертали.

— Що з того, що повивертали? Вони пішли, і ти їх не найдеш. Як не буде льохи, би-сь домів не йшов. Не маєш чого йти, бо я тебе дома заб’ю.

Він пішов на ярмарок, подивився — справді нема тих людей. Та й уже не йде він домів. Пішов на села. Пішов до декого на жорнах молоти, до декого дрова різати. Та й так жиє.

І так він проходив майже рік. І зайшов у єдно село, заходить до єдного ґазди. А то єден з тих, що в нього льоху взяли. Спізнав його на лице. Та й той питається:

— Відки ти, чоловіче?

— Та я здалека.

— А чого ти ходиш?

— Роботи глядаю.

— Якої?

— Я, — каже, — майстер. Я хати вмію будовати. Та глядаю, хто би хату будовав.

Йо-йой, — каже, — я би сам хату побудовав. Мені треба майстра.

— Ну то я буду вам будовати. Я вмію.

— Ну та дуже добре. Будеш у мене ночовати.

Та й газда поставив гостину, горілки. Майстер у нього, буде хату будовати. Та й погодилися, кілько має йому за роботу заплатити. Та й каже «майстер»:

— Треба дати завдаток. Половину грошей.

І дав газда половину грошей. А «майстер» каже:

— Підем в рубати ліс.

— Добре.

Другий день щось там поїли і пішли рубати ліс. Щоб хату бу овати. «Майстер» узяв собі кусник мотузка в кишеню, та пилу й сокиру і пішли до лісу. Та й рубають. Вибирають, котрі смереки добрі. Та добра, та добра, а там єдна смерека була, така груба. «Майстер» каже тому ґазді:

— Ану ви її руками отак обійміть. Щось вона мені не дуже подобається. Що з неї може бути. Ану обійміть, та й я буду видіти, чи рубати її, чи ні. Ану обсиліть її.

Той обсилив, а «майстер» узяв та й зав’язав руки коло смереки шнурком. А сам пішов у корчі, вирубав сук буковий, а другий лозовий. І прийшов та й б’є його, раз ударить буковим, а другий раз леозовим. Та й каже:

— Би ти знав, що бук — то не лоза, а льоха — то не коза.

І ті слова йому повторив багато разів. Та вибив його, вибив добре, а тоді відв’язав, пустив та й пішов домів. Та й приніс грошей, що би таких десять льох купив, прийшов до матері і приніс.