Що пережили чоловік і жінка
Українська народна казка Бойківщини
Був такий пан, що мав своїх сім магазинів. Мав він сина-єдинака. Той син добре жив, але не знав, як живуть люде. Він каже:
— Тату, позволь мені взяти фіякір і їздового, би я поїхав подивиться, як люди живуть.
Тато йому позволив, він набрав грошей. Їде цілий день, надибав під горою хату і проситься на ніч. Газда йому каже:
— Не прийму, паничу, нема де спати.
— Я буду спати де-небудь, на підлозі чи де. Коби в хаті.
— Та нє, — каже, — не прийму до хати, зовсім не прийму.
— А чому?
— Бо моя жона дитину робити буде. Можу вас прияти в дровітню.
— Най буде в дровітню.
Прияли його в дровітню, і він з їздовим переночував на фіякрі. Фіякір великий, мають сіно. А другий день приходить панич до хати й питає:
— Чим ся хвалите?
Каже газда:
— Дівча вродилося, іменуємо Оленкою.
— То я вам буду кумом, — каже.
— Де ви мені будете кумом? Ви пан, а я бідний. Не мож, би ви були моїм кумом.
— А я хочу. Хочу бути у вас за кума.
— Ну що ж, як ваша ласка, я тому рад, але я не маю права просити вас у куми.
Коли газда погодився, що він може бути за кума, він велів впрячи коні, поїхали в город, купили їдення, пиття повен віз. Приїхали додому, обернули коні, поїхали в село і охрестили Оленку. Та й цілий день вони бавилися. А після хрестин газда плів з коріння кошики. А паничеви це інтересно було. Коні фірман випустив на галявину, коні пасуть, на галявині такі пахощі.
Газда взяв топір і йдуть рубати коріння. Газда вирубає в смерічки корінь, а панич вхопить та й вирве його, та й вирве.він міцний, вириває то коріння і не стомлюється. Дерли вони то коріння цілий день. Надерли стільки, що ледве принесли додому.
Другий день газда гне з того коріння каблуки і плете кошики. Він добре вміє то робити, а панич коло нього учиться плести. І так газда його навчив, що він плів, як і сам газда. Цілий тиждень плів панич кошики з газдою. А в тиждень приїжджає додому, а тато каже:
— Ой, сину, як ти забарився.
А він каже:
— Тату, і ви би хтіли бути там, де я був. Там така файна галявина під горою. Коні пасли, а я бідним людям за кума був.
Отець каже:
— Добре, сину, ти зробив, що не гордував бідними людьми.
Перебуло після того дев’ять років, і каже тато:
— Синку, ти ж маєш похресницю. Треба їй подарунки відвезти.
А тато знав, яка дівчина могла вирости за дев’ять років. Мали вони свої клади, пішли набрали плаття всякого, обув’я. Фірман впрягає коні і їдуть.
Їдуть вони догори, під’їжджають до тої галявини, до тої садиби, а там дівча само грається. Увиділо, що якийсь віз їде, та й утекло і сховалося в дровітню. Дике. Заїхали вони на подвір’я, входять до хати. Привіталися та й питає панич:
— Де ж моя похресниця?
— Та десь надворі бавиться.
Вийшла мати надвір.
Де ти, Оленко?! Оленко, де ти?!
— Я тут, мамо.
— Ходи до хати. Хресний батько подарунки тобі привіз. Ходи поздоровкайся з ним і подякуй йому.
Закликала вона дівчинку до хати. Не знаю, я там не був тоді, чи вона цілувала його в руку, чи ні. Мене тоді там не було. Досить, що вона його сподобалася. Сподобалося йому то дівча на вроду. Каже він:
— Слухайте, дайте цю Оленку мені. Я її дам до школи, я її буду вчити своїм коштом, і вона вийде в люде, не буде тут у лісі бідувати. І сама буде добре жити, і вам буде поміч давати.
Не хтіли вони дати, бо одна дитина, але він дуже вчепився, і дали вони йому ту Оленку. Дав він її до школи і вивчив її. Своїм коштом годував, одягав. А коли вона скінчила школу, він взяв її додому і з нею оженився.
Отець його закликає на ту свадьбу й царя, бо був уже отець мільйонер. Цареви дуже сподобалася молода. А він мав сина. Та й дивиться цар на Оленку, та й дивиться. Але він не має права відобрати її.
Пройшов вік по свадьбі, цар справляє велику забаву. І запрошує на забаву й тих молодих людей. Запросив і так зробив, що розлучив чоловіків і жінок. Жінки в кімнатах з одного боку коридору, а чоловіки з другого. І сказав своїм людям її чоловіка забити в бочку, відвезти до моря і пустити на море.
Забили його в бочку і кинули в море. А морські хвилі занесли його аж до берегів іншої держави. А в той час плив там корабель, і на корабли думали, що то плаває бочка з якимось напоєм. Підобрали ту бочку на корабель, розбивають, а там чоловік. Ще живий.
І він звідтам добирався много років до свої держави.
А вона по тій забаві питається царя:
— А де ж мій чоловік?
Сходяться жінки з чоловіками, а її чоловіка нема.
— Де мій чоловік?
Каже цар:
— Твій чоловік пропав безвісти. Виходь за мого сина.
Ну що вона мала робити? Не порадить нічого. Мусіла вийти за царського сина. І жиє вона з царевим сином, але її це не влаштовує, вона банує за своїм чоловіком. І робить вона упоминки по своєму чоловікови. Дає гроші вбогим. Всім вбогим гроші роздає.
Перейшло много років, його родичі померли, ті магазини люди розібрали, і різні убогі, жебраки — всі сходилися до його хати.
А він добився до свої держави і думав, що вже заживе. Прийшов до свої хати — там нема де переночувати. Повна хата тих убогих. Він замешкав коло дверей. Вона прийшла і роздала бідним гроші. Він її спізнав, вона його ні. Він вкляк на коліна і хотів поцілувати її в руку, вона не далася.
Він приходить ночувати під двері свого дому, а вона все приходить роздавати убогим гроші. І починає він писати на папері історію свого життя. Пише, як він привіз її до батька, як дав до школи, як з нею оженився, як цар запросив їх на іменини і що зробив з ним цар. Як його на морі забрали на корабель, як він много років плів кошики і з того жив, і добивався додому.
Коли вона знов прийшла і роздавала убогим гроші, він дав їй у руки то, що написав. Вона вийшла надвір, читає — то її рідний чоловік. І заплакала вона, заплакала. Та вертається до свого чоловіка і каже:
— Люде справляють упоминки по своїх рідних. Твоя рідня вмерла і моя вмерла, треба нам упоминки справити.
Він каже:
— Справляй, як ти знаєш.
— Не треба нам закликати королів і міністрів. Треба закликати убогих, щоб вони помолилися.
Сказала вона про упоминки цареви, а цар каже:
— Я то не приймаю, бідні не будуть з панами їсти, а пани з бідними.
А вона каже:
— Я так зроблю, що єдні за других не будуть знати.
— Як ти так зробиш, то я не бороню. Щоб не було мені сорому.
І вона пішла й закликала тих убогих і свого чоловіка. І завела їх у іншу кімнату, і вони там собі гостяться. Під час тої гостини, на перерві, вона випросила голос:
— Можна мені говорити?
— Можна, — сказали королі й міністри.
— Я маю золоту валізку. До тої валізки був золотий ключ. Той ключ загубився. Я дістала срібний ключ. А тепер знайшовся золотий, той, що був. Повіджте мені, який має бути ключ до тої валізки, чи той перший золотий, чи той другий срібний.
І все панство сказало:
— До золотої валізки має бути золотий ключ, а не срібний.
— Тоді вона приводить свого чоловіка і каже:
— Тото мій золотий ключ.
І лишила вона царство і пішла з ним жити у Швейцарію, там, де золото зберігається.