Що пережили чоловік і жінка
Українська народна казка Бойківщини

Був такий пан, що мав своїх сім магазинів. Мав він сина-єдинака. Той син добре жив, але не знав, як живуть люде. Він каже:

— Тату, позволь мені взяти фіякір і їздового, би я поїхав подивиться, як люди живуть.

Тато йому позволив, він набрав грошей. Їде цілий день, надибав під горою хату і проситься на ніч. Газда йому каже:

— Не прийму, паничу, нема де спати.

— Я буду спати де-небудь, на підлозі чи де. Коби в хаті.

— Та нє, — каже, — не прийму до хати, зовсім не прийму.

— А чому?

— Бо моя жона дитину робити буде. Можу вас прияти в дровітню.

— Най буде в дровітню.

Прияли його в дровітню, і він з їздовим переночував на фіякрі. Фіякір великий, мають сіно. А другий день приходить панич до хати й питає:

— Чим ся хвалите?

Каже газда:

— Дівча вродилося, іменуємо Оленкою.

— То я вам буду кумом, — каже.

— Де ви мені будете кумом? Ви пан, а я бідний. Не мож, би ви були моїм кумом.

— А я хочу. Хочу бути у вас за кума.

— Ну що ж, як ваша ласка, я тому рад, але я не маю права просити вас у куми.

Коли газда погодився, що він може бути за кума, він велів впрячи коні, поїхали в город, купили їдення, пиття повен віз. Приїхали додому, обернули коні, поїхали в село і охрестили Оленку. Та й цілий день вони бавилися. А після хрестин газда плів з коріння кошики. А паничеви це інтересно було. Коні фірман випустив на галявину, коні пасуть, на галявині такі пахощі.

Газда взяв топір і йдуть рубати коріння. Газда вирубає в смерічки корінь, а панич вхопить та й вирве його, та й вирве.він міцний, вириває то коріння і не стомлюється. Дерли вони то коріння цілий день. Надерли стільки, що ледве принесли додому.

Другий день газда гне з того коріння каблуки і плете кошики. Він добре вміє то робити, а панич коло нього учиться плести. І так газда його навчив, що він плів, як і сам газда. Цілий тиждень плів панич кошики з газдою. А в тиждень приїжджає додому, а тато каже:

— Ой, сину, як ти забарився.

А він каже:

— Тату, і ви би хтіли бути там, де я був. Там така файна галявина під горою. Коні пасли, а я бідним людям за кума був.

Отець каже:

— Добре, сину, ти зробив, що не гордував бідними людьми.

Перебуло після того дев’ять років, і каже тато:

— Синку, ти ж маєш похресницю. Треба їй подарунки відвезти.

А тато знав, яка дівчина могла вирости за дев’ять років. Мали вони свої клади, пішли набрали плаття всякого, обув’я. Фірман впрягає коні і їдуть.

Їдуть вони догори, під’їжджають до тої галявини, до тої садиби, а там дівча само грається. Увиділо, що якийсь віз їде, та й утекло і сховалося в дровітню. Дике. Заїхали вони на подвір’я, входять до хати. Привіталися та й питає панич:

— Де ж моя похресниця?

— Та десь надворі бавиться.

Вийшла мати надвір.

Де ти, Оленко?! Оленко, де ти?!

— Я тут, мамо.

— Ходи до хати. Хресний батько подарунки тобі привіз. Ходи поздоровкайся з ним і подякуй йому.

Закликала вона дівчинку до хати. Не знаю, я там не був тоді, чи вона цілувала його в руку, чи ні. Мене тоді там не було. Досить, що вона його сподобалася. Сподобалося йому то дівча на вроду. Каже він:

— Слухайте, дайте цю Оленку мені. Я її дам до школи, я її буду вчити своїм коштом, і вона вийде в люде, не буде тут у лісі бідувати. І сама буде добре жити, і вам буде поміч давати.

Не хтіли вони дати, бо одна дитина, але він дуже вчепився, і дали вони йому ту Оленку. Дав він її до школи і вивчив її. Своїм коштом годував, одягав. А коли вона скінчила школу, він взяв її додому і з нею оженився.

Отець його закликає на ту свадьбу й царя, бо був уже отець мільйонер. Цареви дуже сподобалася молода. А він мав сина. Та й дивиться цар на Оленку, та й дивиться. Але він не має права відобрати її.

Пройшов вік по свадьбі, цар справляє велику забаву. І запрошує на забаву й тих молодих людей. Запросив і так зробив, що розлучив чоловіків і жінок. Жінки в кімнатах з одного боку коридору, а чоловіки з другого. І сказав своїм людям її чоловіка забити в бочку, відвезти до моря і пустити на море.

Забили його в бочку і кинули в море. А морські хвилі занесли його аж до берегів іншої держави. А в той час плив там корабель, і на корабли думали, що то плаває бочка з якимось напоєм. Підобрали ту бочку на корабель, розбивають, а там чоловік. Ще живий.

І він звідтам добирався много років до свої держави.

А вона по тій забаві питається царя:

— А де ж мій чоловік?

Сходяться жінки з чоловіками, а її чоловіка нема.

— Де мій чоловік?

Каже цар:

— Твій чоловік пропав безвісти. Виходь за мого сина.

Ну що вона мала робити? Не порадить нічого. Мусіла вийти за царського сина. І жиє вона з царевим сином, але її це не влаштовує, вона банує за своїм чоловіком. І робить вона упоминки по своєму чоловікови. Дає гроші вбогим. Всім вбогим гроші роздає.

Перейшло много років, його родичі померли, ті магазини люди розібрали, і різні убогі, жебраки — всі сходилися до його хати.

А він добився до свої держави і думав, що вже заживе. Прийшов до свої хати — там нема де переночувати. Повна хата тих убогих. Він замешкав коло дверей. Вона прийшла і роздала бідним гроші. Він її спізнав, вона його ні. Він вкляк на коліна і хотів поцілувати її в руку, вона не далася.

Він приходить ночувати під двері свого дому, а вона все приходить роздавати убогим гроші. І починає він писати на папері історію свого життя. Пише, як він привіз її до батька, як дав до школи, як з нею оженився, як цар запросив їх на іменини і що зробив з ним цар. Як його на морі забрали на корабель, як він много років плів кошики і з того жив, і добивався додому.

Коли вона знов прийшла і роздавала убогим гроші, він дав їй у руки то, що написав. Вона вийшла надвір, читає — то її рідний чоловік. І заплакала вона, заплакала. Та вертається до свого чоловіка і каже:

— Люде справляють упоминки по своїх рідних. Твоя рідня вмерла і моя вмерла, треба нам упоминки справити.

Він каже:

— Справляй, як ти знаєш.

— Не треба нам закликати королів і міністрів. Треба закликати убогих, щоб вони помолилися.

Сказала вона про упоминки цареви, а цар каже:

— Я то не приймаю, бідні не будуть з панами їсти, а пани з бідними.

А вона каже:

— Я так зроблю, що єдні за других не будуть знати.

— Як ти так зробиш, то я не бороню. Щоб не було мені сорому.

І вона пішла й закликала тих убогих і свого чоловіка. І завела їх у іншу кімнату, і вони там собі гостяться. Під час тої гостини, на перерві, вона випросила голос:

— Можна мені говорити?

— Можна, — сказали королі й міністри.

— Я маю золоту валізку. До тої валізки був золотий ключ. Той ключ загубився. Я дістала срібний ключ. А тепер знайшовся золотий, той, що був. Повіджте мені, який має бути ключ до тої валізки, чи той перший золотий, чи той другий срібний.

І все панство сказало:

— До золотої валізки має бути золотий ключ, а не срібний.

— Тоді вона приводить свого чоловіка і каже:

— Тото мій золотий ключ.

І лишила вона царство і пішла з ним жити у Швейцарію, там, де золото зберігається.