Що сказав ворожільник
Українська народна казка Бойківщини
У стародавнім віці було таке. Поженились двоє молодих людей. Пожили вони недільки дві, і прийшли царські солдати, і його схопили і забрали до війська. І він служив при війську двадцять п’ять років, і нетписав додому, і нічого не давався знати.
Коли вони жили в шлюбі тих дві неділі, жінка завагітніла. І поки він служив, жінка народила і виховала сина.
А він у війську почув про якогось ворожільника, що все правильно розказує. І каже він:
— Іду я до того ворожільника.
Пішов він до ворожільника.
— Я чув, що ви правду розказуєте. Прошу вас, щоб ви й мені сказали правду.
А той ворожільник йому каже:
— Скоро підеш додому.
— Ото і все? — каже солдат.
— Це все.
Заплатив він йому і вернувся в часть служити. Але тут чує, прийшов приказ звільняти таких, що вислужили двадцять п’ять років. Дали йому умундировання, видали гроші — розрахувалися з ним. Уже має він відходити і шукає собі товаришів, щоб йому не скучно було йти. Бо й інші були такі, що відслужили по двадцять п’ять років. І думає він так: «Іду я ще раз до того ворожільника. Що він мені ще скаже? Того разу правду мені сказав. Іду ще раз».
Пішов до ворожільника, а той йому сказав:
— Як будеш іти додому, щоб не правцював, а йшов дорогою. І ще тобі одне скажу: краще розмисли, ніж замисли.
Іде він дорогою з тими товаришами. А товариші говорять:
— Що ж ми будем іти дорогою, такий круг давати, як ми можемо перейти через цей ліс і поле і вже бути в сусідньому селі.
А він каже:
— Я так не хочу.
Вони його питають:
— Чому?
— Тому що я був у ворожільника і мені ворожільник сказав, щоб я йшов дорогою, а не правцював. Я йду дорогою. Хоть далі, але буде скоріше.
А його товариші не послухали його і пішли через ліс. А він пішов дорогою. Розлучилися вони. Ті поправцювали, а він пішов кругом. І він їх перегнав.
Приходить він додому і не признається, що він чоловік цеї жінки. А говорить:
— Прийміть мене на ніч.
— Та я сам. Я не знаю, що ви за чоловік, я боюся.
— Я вас, — каже, — не обікраду. Тільки пересплю і піду. Мені треба далі йти, але я дуже заморений, замучений і ніч мене захопила, і я не маю де переночувати. Прошу вас, прийміть. Заходив я до одної хати, казали, що там дітей багато, заходив до другої — ще інакше казали. Я тільки переночую і піду собі.
Вона каже:
— Та добре, спіть.
— Тільки щоб я не надворі спав. Нехай буде й на лавці. На голій лавці я пересплю й піду.
Ліг він спати. І не признається жінці, що він чоловік її. Лежить він, чує, хтось стукає в двері. Вона пішла, отворила. Заходить молодий красивий парубок. Роздягся, і пішли вони обоє спати. А солдат думає: «Я служив двадцять п’ять років, збирав гроші. Щоб для неї щось купити і додому щось купити. А вона собі якого коханка найшла».
Подивився він, а за лавою лежав топір. «Коли вона так робить, то як вони позасипають, я їм повідрубую голови. І їй, і тому коханкови відрубаю голови». А потім він згадав собі: «Ні. Ворожільник мені казав: «Краще розмисли, ніж замисли». Ще підожду до рання. Буду видіти, що то буде».
Настав ранок, його жінка встає і будить того молодого. Каже:
— Вставай. Поночі ходиш до дванадцятої й пізніше. А рано спати хочеш. Вставай, треба щось робити. Н6аробишся, то не будеш так по ночах ходити.
І парубок устав, зібрався і почав щось робити. А солдат устав та й почав розпитувати:
— А хто це такий у вас?
— Та, — каже, — синок.
А він каже:
— То синок від чоловіка чи як? Ви мали чоловіка чи ви собі так сина добули?
— Та, — каже, — то нема що розказувати. А ви куди йдете, до якого села?
— Та, — каже, — мені так пощастило, що я тільки женився і мене забрали до війська. Відслужив я двадцять п’ять років і мене пустили додому. І тепер я додому йду.
А жінка каже:
— От яка буде жінка рада. Яка радість буде, як ви прийдете додому. А в мене таке саме. Ми тільки поженилися, і чоловіка забрали в армію, а я осталася вагітна і оце з хлопцем живу. Викормила синочка і з ним живу, а за чоловіка до сир пір не чути.
Тоді він її ще дещо розпитав і аж потім признався, що він її чоловік. І добре вони жили, аж поки не пірвалися на руках жили.