Як Іван Лютий свої гріхи спокутував
Українська народна казка Гуцульщини

Був бідний чоловік. Він узяв торбу на плечі та й пішов помежи людей. Здибає його якийсь дідок старенький. — Куди ти, чоловіче, ходиш? Розкажи мені. Каже він:

— Я бідний, маю малі діти та й хожу помежи люди, аби мене здарили чимось.

— То на тобі цю табахєрочку. З тої табахєрочки зайдуть тобі до загороди вівці. Але би ніхто не помагав їх тобі загонити, лиш ти сам.

Він прийшов до свої загороди, відкрив ту табахєрку, і з неї наскакала повна загорода овець. Зрадів бідний чоловік і каже жінці:

— Тепер ми будемо жити.

Випустив він вівці пасти. Напас і треба їх загнати. Він заганяє, заходить відти й відти, а вівці не хочуть іти до загороди. Тоді якесь вчинилося коло него, якесь таке — людина й не людина. І каже йому:

— Що ми даш, би я тобі ці вівці загнав? Він каже:

— Що я тобі годен дати? Я не маю нічого.

А воно взяло та й враз загнало йому вівці. Та й каже:

— Дай мені то, за що ти не знаєш.

— Ну то бери собі то, — сказав бідний чоловік, і воно зразу десь ділося.

А жінка того чоловіка була не сама собою, і він не знав про це. Вчинився хлопчик. Несуть його куми до церкви, до хрещення. Принесли, поклав паламар на руки ксьондзови крижмо, а кум кладе на то крижмо дитину. Тоді ксьондз глипнув, помацав — крижмо лежить на руках, а дитини нема. Приходять вони додому, дивляться — дитина в колисці.

Так вони носили дитину в церкву до трьох разів, і так ся робило, як першого разу. Подадуть дитину ксьондзови, ксьондз глипне, а дитини нема.

Підріс хлопчик, пішов до школи, а в школі його всі прозивають:

— Ти нехрист, нехрист.

Бо колись не так було, як тепер, що хочеш хрести, а хочеш — не хрести. Тоді був закон, що всі мали бути хрещені. Хлопець приходить до хати та й плаче.

— Чого ти плачеш? — питає мама.

— Хлопці кажуть, що я нехрист.

Дійшов хлопець до яких п’ятнадцять рік, і мама йому розказала, як з ним було. Як батько заганяв вівці і що з того вийшло. Хлопець каже:

— Мамо, дайте мені на дорогу торбу з хлібом, і я йду такого чоловіка шукати, щоби мене охрестив.

Взяв він ту торбину на плечі й пішов. І зайшов у далекі ліси, далекі пущі. І знайшов у пущі якусь хаточку. І до тої хаточки зайшов. А там стара баба. І розповідає він тій бабі, що він шукає. Баба каже йому так:

— Наборе, в цій хаті перебуває Іван Лютий. Він, — каже, — такий, що й людей пожирає. Але я тебе сховаю. А він прийде ввечір. І я буду з ним говорити.

Прийшов увечері Іван Лютий та й каже:

— Тут є в хаті душа прісна. А вона все йому каже:

— Тут недалеко є мій брат. Він хоче, аби його хрестили. Що би ти йому сказав? Ти можеш його пожерти.

А він сказав:

— Як я його пожеру, то аби я не звався Іван Лютий.

І так він сказав три рази. І як він то три рази сказав, то баба безпечно покликала перед него хлопця.

— Ану давай його сюди! — сказав Іван Лютий.

Хлопець вийшов і став перед ним. Він обмацав хлопця і злускотів зубами. І з зубів його йшли іскри. І сказав він:

— Підемо! Далеко в лісі є монастир, а в тім монастирі монахи. Підемо туди.

Приходять в той монастир. Зійшлися монахи. Іван Лютий їм сказав:

— Цей хлопець жадає хрещення. Він прийшов до мене, а я з ним до вас, аби ви його охрестили.

Монахи порадилися і полишили двері повідтворювані, лиш ключі від дверей мали в руках. І хлопцеви сказали:

— Як ми мемо тікати, то й ти би з нами тікав. А Івана Лютого ми тут замкнемо.

І стають вони до хрещення. Кладуть Івана Лютого за кума. І охрестили хлопця. І тоді Іван подумав собі й каже:

— А мене сповідайте, бо я ще не є сповіданий.

А хлопець уже стоїть напоготові. Сповідають Івана монахи. Розказує він їм про свої великі гріхи. А вони кажуть:

— Даємо тобі покуту.

І перехрестилися монахи, і показали, як має хреститися він. І лиш він укляк, вони з хлопцем втекли, а його замкнули в монастирі. Відбігли монахи від монастиря та й кажуть:

— Він буде там сидіти. А ми туди не вернемося, бо він нас пожере. Перенесемося в інше місце.

Та й тікали попри якийсь великий став. Та й бехнули ключі від монастиря в став. І тоді сказали:

— Коли ці ключі знайдуться, тоді Іван Лютий спокутує свої гріхи. Пробули вони довгий час у іншій стороні, а тоді зібралися, порадилися й кажуть:

— Ану ходім до монастиря та поховаєм того Івана, бо він уже там давно вмер.

І їдуть попри той став. А в тім ставі ловлять рибу рибарі. Монахи радяться:

— Попросім цих рибарів. Може би, вони нам дали зо три рибки на вечерю.

А тоти взяли та й дали їм три риби щонайбільші. Монахи їм подякували. Та й пішли вони далі, десь найшли собі пристановище. Захопила їх ніч, наклали вони собі вогонь та й чистять, та й печуть ту рибу. Оден посягнув ножем у рибу, розпоров її і крикнув:

— Тут щось є!

Розпороли рибу до кінця, а там ключі від їхнього монастиря.

— Коби дочекати ранку, підемо до монастиря. Уже Іван свої гріхи спокутував.

Входять в монастир, а Іван клянчить і далі молиться:

— ...Во ім’я Отця і Сина...

Тоді вони Іванови сказали:

— Гов, Іване, ти вже свої гріхи спокутував.

А Іван лиш подивився догори, тяжко здихнув і скінчив своє життя.