Як Іван Царевич сестер визволив
Українська народна казка Гуцульщини

Був цар і цариця. І в них народилися разом дві дочки. Ті дві дівчинки були такі файні. І виросли вони, стали дорослими. Одного разу пішли вони в садок гуляти. Погуляли вони і просять їх на обід. Кажуть вони:

— Йдемо.

Пішли до керниці, скинули з пальців перстені, помили руки та й пішли в хату. Поклали в шуфлядку ті перстені і сіли обідати. Пообідали вони та й кажуть:

— Ідім ще трошки в садок прогулятися.

Пішли знов у садок. Нараз звіялася страшна буря. А ту бурю спричинили цар лісовий і цар морський. Схопила та буря дівчат і понесла в повітрю. Були там надворі сторожі, вони скричали, зґвавтували ^*. Вибігли цар і цариця, подивилися в облаки, а дівчата вже такі маленькі, як ворони. Нема жодного рятунку. Поплакали цар і цариця — нічого не помагає.

За рік народився у них хлопчик. Дали йому ім’я Іван Царевич. І так той хлопчик файно ріс. Цар так втішився. А цариця водно плаче. Хлопчик уже підріс, видить, що мама плаче.

— Мамо, чого ви плачете?

Став Царевич дорослим і далі допитує:

— Мамочко, чого ви плачете? Скажіть мені, скажіть. А вона йому й каже:

— Були в нас такі красні дівчатка. Великі вже були. І буря їх ухопила, і пропали. Не можу я їх забути.

— Ой мамочко, чого ви мені не сказали раніше? Я піду, я їх знайду.

— Йой, Іване, я тебе нікуди не пущу, бо й ти ще пропадеш.

— Я, мамочко, не пропаду. Я знайду їх, аби під землею були. Спечіть мені коржиків на дорогу, і я піду.

Злагодила вона йому мішечок харчів. Узяв він той мішечок на плечі, взяв у кишеню два перстені своїх сестер і пішов.

Ішов він цілий день, ішов, нарешті зайшов у ліс. А ліс старий, грубезний. Він вибирає таку деревину, щоб міг вилізти, аби звір не роз’їла його. Дивився він, дивився, де би краще дерево найшов, і побачив крізь ліс хатку на курячій ніжці. Підходить ближче, а то хатка Баби Яги. Дивиться він, є двері. Утворив він двері, подивився, лежить Баба на лавці. Така страшенна. Він хоче закривати двері й тікати. А Баба каже:

— Не бійся, Іване, ходи до мене. Я знаю, куди ти йдеш. Ти йдеш своїх сестер шукати. А я знаю, де вони є.

Утішився він, підійшов до Баби. Впав на коліна й просить:

— Скажіть, бабусю.

— Скажу. Твоя одна сестра в царя лісового, а друга — в морського. Лягаймо спати, а рано я тобі розкажу.

Сіли вони, повечеряли. І полягали спати. Рано встали, баба внесла йому чоботи-скороходи, і шапку-невидимку, і скатерть-самобранку. І сказала баба:

— Іди просто на полуднє, там здибаєш лісове царство. Там буде багато звірів, а ти цю шапку натягни, і ніхто тебе не видітиме. Вийдеш поза мою хату, викотиться клубочок біленький. Куди буде клубочок котитися, туди ти ітимеш.

Клубочок докотився до царя лісового. Іван дивиться, палати великі, а в палатах нікого нема. А навкруг палат різна звір. Так багато її було, що страшно йому стало. Але поки він з шапкою-невидимкою на голові, звір його не виділа. Він здалеку обходив її. І вздрів, де двері, та увійшов у палату. На ліжку спала його сестра. Він тихонько підійшов і поклав їй на палець перстень. Вона прокинулася, дивиться, а на пальці золотий перстень, той, що від татка.

— Йой, хто є від татка, що приніс мені цей перстенець? Покажися.

Царевич скинув шапку, і вона побачила його.

— Це я, твій брат. Я прийшов по тебе, щоби ти йшла додому.

— Як же я піду? Зараз прийде цар. І мене з’їсть, і тебе.

— А ми, — каже, — не чекаймо царя. Ми вже йдім.

— Та як? — каже. — Там звіри повно. Ми не пройдемо.

— Нічого, як я сюди прийшов, так відци ^* підемо.

Узяв він її під паху і її голову приклав до свої. А шапка була така, що розтягалася. Він натяг шапку на обі голови. І знов переступив звір, і ніхто їх не видів. Клубочок з корчика викотився і кочається далі на полуднє, а вони за ним.

Ідуть вони, йдуть на полуднє, аж чують нарешті, шумить море. Прийшли ближче до моря, клубочок заховався в корчах. Царевич розкотив скатерть-самобранку, сіли вони з сестрою, попоїли. Царевич підійшов до пристані і сів на корабель. А сестра лишилася на березі. Він поплив кораблем до серед моря. А серед моря було царство морське. А там був такий звичай, що як припливає корабель до серед моря, то морський цар хоче жертви. Хоче, аби йому кинули чоловіка. І кидають жеребки. На кого жеребок упаде, того й кидають у море морському цареви. А Іван Царевич зголосився сам:

— Кидайте мене.

І кинули його. Попав він просто в царські палати. Дивиться він, а то такі риби різні навкруг тих палат плавають. Сторожа. Придивився він, де двері, ті риби переступив і зайшов у палату. Ввійшов, а друга його сестра також спить на ліжку. Насунув він їй перстенець на палець, як і тій. А вона прокинулася, подивилася.

— Йой, є перстенець від мого татка! Хто тут був? Покажися. А Йван скинув шапку й показався.

— Я є твій брат. Прийшов до тебе, би ти йшла додому.

— Як я піду, як зараз цар прийде? І тебе з’їсть, і мене.

— А ми не чекаймо царя. Ми вже йдім. Взяв він її до себе і сказав:

— Головку туляй до мене.

І шапочку натяг на обі голови разом і вийшли надвір. І скороходами переступив рибу, і риба навіть не чула.

Відійшли трохи, і задзвонила вона в срібний дзвіночок. Припливла до неї риба-служниця.

— Чого царівна хотіла?

— Хочу, — каже, — аби ти винесла нас на берег.

Сіли обоє на рибу. Царевич імився рибі за поплавки, царівна імилася за него, і випливли всі нагору. Царівна подякувала рибі, і риба повернула собі в море. Підходять до сестри. Йой, що там була за втіха, ви не можете собі уявити! Простелили скатерть-самобранку, сіли всі, попоїли. І тоді зібралися вони, показався клубочок і знов кочається, а вони за клубочком ідуть. І клубочок вивів їх на ту дорогу, що додому їм іти. І зайшли вони аж до своїх палат.

Увійшли на подвір’я, що там було втіхи, то ми не годні вже собі уявити. Три дні гуляли, їли, пили. Великі були набутки. І байка закінчена.