Як Іван торбинкою платив
Українська народна казка Гуцульщини

Були дуже багаті жиди. Та й хотіли вони пройти селами, горами, щоби вони щось бачили. Та й не знали дороги, а друге, що боялися сами йти. І знайшовся один чоловік, Іван, і сказав їм:

— Я з вами піду. Але грошей з собою не беріть, бо можуть вас убити. Я буду сам за вас у дорозі платити. А скілько вас буде? — запитав Іван.

— Буде, — каже, — нас п’ятдесят. А Іван каже:

— Заждіть три-штири дни, і я вас заведу, куди ви хочете. Поведу і горами, і містами, і селами.

І пішов Іван тими містами й селами, куди вони мали йти, пройшов тими ресторанами й корчмами, де вони мали йти, і наперед заплатив за їду на п’ятдесят чоловік. І витратив усі гроші, які мав. І договорився по всіх ресторанах і корчмах, як він має говорити при розрахунку. А тоді прийшов до жидів та й каже:

— Ходім.

Зібралися вони та й пішли. І зайшли в якесь місто. Кажуть жиди:

— Іване, ми голодні. Іван каже їм:

— Ідемо в ресторан.

Пішли в ресторан, наїлися, напилися. Іван устав, витягає з ташки шкіряну торбинку, що затягувалася на очкур, махнув тою торбинкою три рази та й питає:

— Заплачено, що ми їли й пили? А служителі ресторану кажуть:

— Дякуємо, заплачено.

А в тій торбинці нічого не було, тілько трохи сміття.

Так водив він їх в один ресторан, в другий і в третій, водив їх по сільських корчмах. І все як торбинкою махне — то й «заплачено». А жиди межи собою говорять:

— Як у него видурити це торбинки? Це ж таке торбинки! Ми стілько їмо, п’ємо, а він махнув торбинки і заплачено!

Так вони ходили тиждень чи скілько там. Ходили горами, полонинами, містами. Та й повертаються додому. Та все говорять:

— Як у него видурити це торбинки?

Та й першого вечора приходить до него найбагатіший жид Буньо і каже:

— Слухай, ти. Продай мені то торбинки.

— Де би я продав «то торбинки», коли я можу світ пройти і їсти, і пити, і нічого не платити? Торбинкою махнув — і заплачено.

Каже Буньо:

— Слухай, Іване. Я маю два палаци — котрий хоч’, той тобі дам. А Іван не хоче.

— Іване, я тобі ще доплачу. Дам стілько золота, скілько три рази влізе в це торбинки.

І погодився Іван на той палац і золото. А то такий гарний палац, з такими прикрасами. Сади кругом него. І зробили вони контракт: дав Іван торбинку, а взяв собі палац і золото. Дістав Буньо торбинку в свої руки та й сказав:

— Тепер мені тебе не треба. Тепер я самий збираю товариство та й підемо в дорогу.

Пішов Буньо з тою торбинкою додому і почав збирати бригаду, щоб іти в дорогу. Зібралися вони та й пішли в дорогу. Пройшли трохи, прийшли в одно місто і поголодніли. І зайшли у військовий ресторан. Сказали дати їсти, пити. Наїлися, напилися жиди. Буньо стає напроти продавця, витягає своє «торбинки», ймив за баюри та й махає на продавця. Що махне, та все каже:

— Заплачено? Заплачено? А продавець каже:

— Слухай, чоловіче, де можна жартувати, жартуй. Плати гроші. А жид роззлостився та давай махати торбинкою ще сильніше. І так моцно махнув, що баюри врвалися і сміття з торбинки полетіло про-давцеви в голову. Продавець тисне кнопку, приходить поліцай і їх усіх заарештовує. За обман і образу їх разом усіх посадили до тюрми.