Як Іван у ксьондза служив
Українська народна казка Бойківщини

Був у селі дуже скупий ксьондз. І шукав таких слуг, аби лише їх використовував. Як наймав слугу, то договорявся з ним так: як він узлоститься на слугу, то буде платити слузі за цілий рік; а як слуга взлоститься на ксьондза, то буде служити цілий рік задурно.

Відправив ксьондз слугу орати в поле. Той поїхав орати. Як орав, так орав і вже д’вечеру йде додому. Їхав він через міст, а міст був високий. Злапав він ззаду віз та й у воду його, а віз потяг і воли, та й воли ся потопили. Іде він до ксьондза і каже:

— Отче, воли потопилися.

— Та як таке зробилося?

— Як? Я над’їхав на міст, віз зачав падати під міст, а воли спудилися та й упали в воду.

— Та як?

— Правда, воли потоплені.

— Ой Іване, якої ти мені шкоди наробив!

— Ну то що, отче, може, ви гніваєтеся?

— Та ні, — каже, — не гніваюся.

Не гнівався ксьондз. А за якийсь час прийшов день храму. Ксьондз іде на службу та й каже Іванови:

— Слухай, у селі храм, у нас гості будуть. Треба провадити гостину. Заріжеш вівцю, даш соли і петрушкою закришиш — і най вариться.

Ксьондз пішов, а він вівцю зарізав, кинув у котел, зварилася вона. Злапав пса Петрушку, кинув у той котел, дав соли. Вже по службі — ідуть гості.

— Давай, Іване, їсти!

А він витяг з котла вівцю та на тацю.

— Отче, вівця готова!

— Та то як ти, — каже, — зробив?

— Та так, отче, як ви казали.

— Чому ти вівцю не облупив, не розібрав?

— Ви ж не казали. Ви лише казали зарізати і кинути в котел, аби варилося. І соли дати, і Петрушкою закришити. Я так і зробив.

— Ай, що ти, Іване, наробив!

— То, може, ви гніваєтеся, отче?

— Та ні, не гніваюся.

За якийсь час є храм на другім селі. Ксьондз із жінкою поїхав туди, а Івана лишають та й кажуть:

— Іване, пильнуй коло хати. Дивися, аби було тепло, аби-с у хаті запалив, аби-с у хату нікого не пустив.

Іван їм:

— Добре.

— І щоб дитину пильнував.

— Добре.

Та й узяв Іван у хаті запалив, колиску розколисав, дитину заколисав. А тоді став на браму з колом і нікого не пускає, поки все не згоріло до кінця. Все згоріло, а ксьондз вертається та й каже:

— Що ти, Іване, зробив?!

— Так, як ви казали, так я і зробив. Казали в хаті запалити, дитину заколисати і т’хаті нікого не пустити. Я так і зробив. Може, ви гніваєтеся, отче?

— Та ні, Іване. Каже ксьондз:

— Іване, та вже нема що робити. Ми йдемо геть.

— Та й я йду з вами, — каже Іван, — бо рік не добув.

— Та ти вже, — каже, — йди собі геть, бо нема вже що робити.

— Що ви будете робити, те й я буду. Я ся не лишаю вас. А як нє, то заплатіть.

Йдуть вони всі разом — ксьондз, його жінка та й Іван. Захопив вечір, найшли вони місце ночувати коло води. Ксьондз викомбінував, аби Івана втопити. Договорилися вони, що трутять уночі Івана у воду. Поклали Івана на край від води, коло него їмость, а ксьондз ляг з того боку. І що? Як вони захропіли, Іван полегоньку відсунув їмость на край, а сам ляг усередину і спить. Ксьондз розбудився, їмость за ноги та й шуп у воду! Та й каже:

— Вставай, жінко, вже-смо біди збулися. А Іван каже:

— Правда, отче, вставаймо, вставаймо, коли-смо біди збулися.

— Це ти, Іване, лишився? — Ну та я, — каже.

— Та ж бо ти на краю спав.

— Та бо, — каже, — їмости було гаряче всередині, то пішла на край. А я всередині був. Та вже нема що робити, мусимо далі удвох іти.

— Що ти, Іване, мені наробив!

— Та що, може, ся взлостили, отче?

— Та тут би, — каже, — вже й дідько взлостився, не то я. Певно, що я взлостився.

— Ну, то заплатіть та й я собі піду.

Той заплатив. Ксьондз пішов десь сам-єден, а Іван з грішми пішов домів. Заробив грошей та й пішов.