Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Як Михаїл на землю зійшов
Українська народна казка Бойківщини

Післав господь Михаїла на землю до бідної вдови Олени. По душу її. Михаїл прийшов, подивився — вона тяжко хвора, а дитина груди ссе. І пожалів її Михаїл. Як він забере в Олени душу, хто ж тоту дитину буде годувати? І вернувся він до бога без душі. А господь питає:

— Михаїле, де душа Олени?

— Я не приніс її, бо в неї маленька дитина на руках, і я пожалів її. Хто буде годувати і доглядати дитинку?

— За то, що ти мене не послухав, не забрав Олени душу, на рік підеш на землю.

Післав господь Михаїла на землю, а Архаїла післав по душу Олени, і той узяв Олени душу. А Михаїл зійшов на землю, став на дорозі й стоїть. І думає, де йому тепер подітися. Над’їхав священик.

— Що ти, сину, тут стоїш?

— Питаю служби.

— А може, ти пішов би до мене кіньми їхати?

— Піду.

Сів Михаїл на фіру, і їдуть. Але він думає, що з тою Оленою. Чи забрав Архаїл її душу? І де тота дитина? Коли порівнялися вони з тою хатою, Михаїл скочив з фіри, побіг під хату і дивиться у вікно. А дитина Олени вже ссе мертву цицьку — Олена померла. Прийшов він на фіру і каже до священика:

— У ті хаті бідна вдова Олена померла. А священик:

— Йди забери тоту дитину. Хай не мучиться. Забрали вони ту дитину.

За якийсь час їдуть в місто. Приїжджають д’церкві. В церкві правиться. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри й побіг до церкви. Вийшов з церкви, сів на фіру й поїхали.

Їдуть вони, а там ховають великого багатиря. Багато народу, орхестра грає. А Михаїл так коні жене, бичем б’є, утікає, що сили має, щоб не видів того похорону.

Їдуть вони далі. А там ховають бідного чоловіка. Стримав Михаїл коні, скочив з фіри і побіг туди. Бо він не міг дивитися, як там діточки мучилися, в ті хаті, де тото тіло було. І він пішов помочи їм. Завезли то тіло на цвинтар, опустили до гробу. Він поміг то тіло закопати, тоді вернувся до фіри й поїхав із священиком далі.

Священик каже:

— Поїдемо в місто. Треба купити шкіри мені на чоботи. Поїхали вони до міста, купити тої шкіри. Тоді каже священик:

— Повезеш тоту шкіру до шевця, аби мені швець зробив чоботи. Завіз він шкіру до шевця і сказав робити капці, а не чоботи. Привіз додому тоти капці, а священик каже:

— Чого ж ти не зробив чоботи, а капці?

А Михаїлу вже виходить рік. Треба йти геть від священика. А священик питає Михаїла:

— Відки ти знав, що Олена померла, а там є мала дитина? А він каже:

— Бо господь післав мене по її душу. А я пожалів її дитину і душу в неї не забрав. І за кару бог мене післав на рік на землю. А Архаїл забрав Олени душу. То я пішов подивитися, що та дитина робить, і забрав тоту дитинку. Ви сказали забрати.

— А як ми їхали до міста, чого ти так скоро біг до церкви? Скажи. Бо в церкві ся правило, а чорти в бани кару виробляли. А люде дивилися на чортів і не молилися. А я чортів вигнав з церкви. Хай люде моляться, в гріхи нехай не впадають.

— А як ми їхали, а там багача ховали, чого ти утікав, чого ти так коні бив?

— Бо я не міг дивитися, як чорти того багатиря душу списами кололи. Тому й тікав.

— А як везли хоронити такого бідного, струпавого? Діточки тягнули на візку тіло. Чого ти там пішов помагати?

— Бо то був бідний чоловік. Усі ангели пішли в поміч то тіло похоронити. І я пішов.

— А чого ти мені зробив не чоботи, а капці? Я тобі дав шкіру на чоботи, а ти мені зробив капці.

— Бо вам уже, отче, чобіт не треба, а капців. Ви будете вмирати. І Михаїл зник з його очей, вернувся на небеса, а священик помер.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Крушельниця, Сколівського району, Львівської області 20 грудня 1990 року Процевич Гелька Павлівна (1920)