Як Печовський царем став
Українська народна казка Гуцульщини

Була баба та й годувала хлопця. А той її хлопець сидів на печі. І ніц не робив. А сусідський ґазда прийшов до него та й каже:

— Ти би, хлопче, не пішов до мене наймитися?

— Ні, не пішов би, — каже, — бо мені й на печі добре. А його мама ходила в жебри та й його годувала.

Той ґазда каже бабі:

— На тобі хліб та йди мені в стодолі сіно оберни.

Вона пішла в стодолу, а ґазда її там замкнув. А самий прийшов до хлопця та й знов каже:

— Ти би в мене не наймився?

— Ні, бо мені й на печі добре сидіти.

І назвали того хлопця пан Печовський.

Мама посиділа там три дни, у тій стодолі, а ґазда прийшов до Печовського та й каже знов:

— То йдеш до мене наймитися? Каже Печовський:

— Іду.

Та зліз з печі і пішов до млинівки умиватися. А по воді пливе котик і топиться. Він витягнув того котика з води і взяв собі на піч. А тут і мама приходить.

— Що там маєш, небоже? А він каже:

— Котика.

— А нащо тобі котика?

— Най, най, мамко.

Другої днини знов пішов пан Печовський умиватися, дивиться, — пливе песик. Він і того песика витягнув з води та й узяв на піч. А стара каже:

— Нащо тобі того песика?

— Ай, мамко, най-най.

— Хоч’, би ті очі виїв?

— Най, най, мамко.

Третьої днини пішла мати жебрати, а він знов пішов умиватися. Дивиться — пливе по воді гадюка. Та й каже йому:

— Вирятуй мене — стану тобі в пригоді.

А він витяг її з води та й приніс на піч. Мама приходить та й каже:

— Ти що маєш там?

— Та гадюку, мамо.

— Аби тобі очі виїла? Ти вже й гаддя наносив?

— Най, най, мамко. Каже гадюка:

— Знаєш що? Віднеси мене до мої мами. Мама буде давати тобі плату за те, що ти мене врятував. Буде давати тобі гроші — не бери, буде давати маєток — не бери. Кажи, най дасть тобі то, що має під язиком. Вона мусить дати, бо як не дасть, то пукне.

Прийшли вони з гадюкою до тої баби, її матері. А вона питає Печовського:

— Що тобі дати? Маєток? Гроші? Він каже їй:

— Ні, дайте мені то, що маєте під язиком.

— Ой, не дам. Най би була пукла, то не дам. А він каже:

— Не мусиш.

Та й іде геть. А баба кличе:

— Вертайся!

Він ся вернув. Вона каже:

— Втвори рот.

Він втворив, і вона йому плюнула в рот. Та й каже:

— Що подумаєш, то будеш мати.

Вийшов він від тої баби та й собі подумав: «Піду т’хаті та й буду йти до царя в старости». Приходить він т’хаті.

— Мамо, йдіть до царя в старости. Най дасть за мене доньку. Баба пішла, а цар питає:

— Твій син як ся називає?

— Пан Печовський. Цар каже:

— Дайте цій бабі двадцять п’ять буків.

І дали їй тих двадцять п’ять буків. Баба ледве приходить т’хаті та й каже синови:

— Бог би ті побив. Мене так оббили. А він каже:

— Мамо, Ідіть ще раз. Приходить стара ще раз до царя.

— Дайте доньку за мого сина. А цар каже:

— Дайте бабі двадцять п’ять буків.

І дали їй ще раз двадцять п’ять буків. Приходить вона т’хаті, а син каже:

— Мамо, йдіть ще третій раз.

— Та мене вб’ють.

— Я вам кажу, йдіть ще третій раз.

І вона пішла. Прийшла туди, і цар третій раз почув, що вона хоче його доньку за свого сина. Та й каже їй:

— Аби твій син збудував кращу столицю, як у мене. І аби від тої столиці до мої столиці була золота дорога. Я буду їхати до него в гості бричкою, а він до мене. Та би він мене перевернув у фосу. Тоді я дам за него доньку.

Стара приходить та й каже до сина:

— Ти, жебраку, це годен мати? Ти ж на печі сидиш.

— Мамо, не журіться, зараз буде все.

І як подумав про це, то так ся й стало. І столиця появилася, і золота дорога. І він їде бричкою до царя в гості, а цар до него. Та й перевернув Печовський царя з бричкою. Та й тоді дав цар за него доньку.

Дав цар за него доньку, пібралися вони. Та й він на лужко не йде спати, а спить під кухнею. А цареви встидно. Приходять до него гості, а цей спить під пічкою. Жінка каже:

— Тату, вбийте його.

— Та мені, — каже, — не можна вбити його. Де ж мені можна таке робити?

І каже цар до доньки:

— Ти знаєш що? У Поганого царя є моя каса. Я його пішлю за тою касою, і там його уб’ють.

— Най буде, — каже вона. Питає його цар:

— Підеш, зятю, за тою касою? Каже Печовський:

— Піду.

І пішов. Але перейшла його на дорозі ворожка та й каже:

— Ти куди йдеш?

— Тато мене післав до Поганого царя по касу.

— Ой, — каже, — вернися. І скажи йому, щоб дав тобі чорний мундур, чорні коні і чорну бричку. І до того дванадцять жовнірів. Як меш туди їхати, то буде дев’яносто і дев’ять каменів молоти, а оден чоловік буде всю муку поїдати і всю воду випивати. То Голод. Аби ти його взяв з собою. А меш їхати далі, то там буде чоловік в холошнях і в кожусі, і в клапачці, а кругом него ватра буде горіти. І він буде кричати, що змерз. То Мороз. Би-с його теж узяв з собою. А далі меш видіти, що чоловік буде бігати з рушницею помежі корчі і кричати: «Не маю що стріляти!» То Стрілець. Аби й цего взяв з собою.

Печовський вернувся і взяв у царя чорний мундур, чорну бричку, чорні коні і дванадцять жовнірів. А по дорозі до Поганого царя забрав тих трьох людей, що йому казала ворожка. І приїжджає до Поганого царя, і жовніри стріляють у столицю. Цар вийшов, підоймив догори руку і сказав:

— Люди, що ви хочете? А Печовський відповідає:

— Мій тато цар прислав мене до вас за касою. Цар каже:

— Не стріляйте, даю касу.

Та й дав. Вони взяли та й їдуть з касою геть. А цар каже:

— Не тілько приходило, та я не давав. А тут пара жовнірів прийшла, та й дав. Агій! Треба післати надолину військо — як вони над’їдуть, військо їх поб’є і забере касу.

Вийшло багато війська. А він узяв та й післав наперед Стрільця. Пішов той і стріляє у військо, а військо все прибуває. Вернувся він над берег та й каже:

— Угинемо ми.

— Чого?

— Військо долину вкрило.

Тоді пішов Голод. Випив річку води та й вийшов перед війська. Та як ригнув тою водою, військо потало по коліна. Як ригнув другий раз — військо по пояс потало.

А Мороз, що ватра навколо него горіла і не могла його нагріти, як подув, то з тої води зробився лід, і вони їдуть помежи голови війська, як помежи купиння.

Приїхали додому. А жінка каже:

— Ой не вбили його! Що ж тепер буде?

— Не знаю, що буде, — каже цар. І сказав цар зятеви:

— Що ти хоч’ за те, що касу приніс?

— Нічого не хочу, а лиш хочу, щоб я більше під кухнею не ночував, а разом зі своєю жінкою спав.

А вона каже:

— Цур ти, пек ти! Я боюся тебе. А цар каже:

— Не будь дурна. Я дам попід вікна варту, і попід двері дам, і нічого тобі не буде.

А вона вже за другого хотіла ся віддавати. Уже й вінки приготували, а Печовський вернувся. На ранок приходить до неї той царський син, щоб іти до вінчання, а вона з Печовським ще спить у хаті. Цар каже жінці:

— Іди збуди їх. Най вона йде до вінчання з тим другим.

Цариця пішла та збудила їх. А дочка вийшла, плюнула та й сказала:

— Цур ти, пек ти! Я з ким ся вінчала, з тим і вмирати буду. А ти йди геть.

Та й цар передав йому свою коруну. Та й став Печовський царем. І жили вони з жінкою, аж поки не повмирали.