Як Печовський царем став
Українська народна казка Гуцульщини
Була баба та й годувала хлопця. А той її хлопець сидів на печі. І ніц не робив. А сусідський ґазда прийшов до него та й каже:
— Ти би, хлопче, не пішов до мене наймитися?
— Ні, не пішов би, — каже, — бо мені й на печі добре. А його мама ходила в жебри та й його годувала.
Той ґазда каже бабі:
— На тобі хліб та йди мені в стодолі сіно оберни.
Вона пішла в стодолу, а ґазда її там замкнув. А самий прийшов до хлопця та й знов каже:
— Ти би в мене не наймився?
— Ні, бо мені й на печі добре сидіти.
І назвали того хлопця пан Печовський.
Мама посиділа там три дни, у тій стодолі, а ґазда прийшов до Печовського та й каже знов:
— То йдеш до мене наймитися? Каже Печовський:
— Іду.
Та зліз з печі і пішов до млинівки умиватися. А по воді пливе котик і топиться. Він витягнув того котика з води і взяв собі на піч. А тут і мама приходить.
— Що там маєш, небоже? А він каже:
— Котика.
— А нащо тобі котика?
— Най, най, мамко.
Другої днини знов пішов пан Печовський умиватися, дивиться, — пливе песик. Він і того песика витягнув з води та й узяв на піч. А стара каже:
— Нащо тобі того песика?
— Ай, мамко, най-най.
— Хоч’, би ті очі виїв?
— Най, най, мамко.
Третьої днини пішла мати жебрати, а він знов пішов умиватися. Дивиться — пливе по воді гадюка. Та й каже йому:
— Вирятуй мене — стану тобі в пригоді.
А він витяг її з води та й приніс на піч. Мама приходить та й каже:
— Ти що маєш там?
— Та гадюку, мамо.
— Аби тобі очі виїла? Ти вже й гаддя наносив?
— Най, най, мамко. Каже гадюка:
— Знаєш що? Віднеси мене до мої мами. Мама буде давати тобі плату за те, що ти мене врятував. Буде давати тобі гроші — не бери, буде давати маєток — не бери. Кажи, най дасть тобі то, що має під язиком. Вона мусить дати, бо як не дасть, то пукне.
Прийшли вони з гадюкою до тої баби, її матері. А вона питає Печовського:
— Що тобі дати? Маєток? Гроші? Він каже їй:
— Ні, дайте мені то, що маєте під язиком.
— Ой, не дам. Най би була пукла, то не дам. А він каже:
— Не мусиш.
Та й іде геть. А баба кличе:
— Вертайся!
Він ся вернув. Вона каже:
— Втвори рот.
Він втворив, і вона йому плюнула в рот. Та й каже:
— Що подумаєш, то будеш мати.
Вийшов він від тої баби та й собі подумав: «Піду т’хаті та й буду йти до царя в старости». Приходить він т’хаті.
— Мамо, йдіть до царя в старости. Най дасть за мене доньку. Баба пішла, а цар питає:
— Твій син як ся називає?
— Пан Печовський. Цар каже:
— Дайте цій бабі двадцять п’ять буків.
І дали їй тих двадцять п’ять буків. Баба ледве приходить т’хаті та й каже синови:
— Бог би ті побив. Мене так оббили. А він каже:
— Мамо, Ідіть ще раз. Приходить стара ще раз до царя.
— Дайте доньку за мого сина. А цар каже:
— Дайте бабі двадцять п’ять буків.
І дали їй ще раз двадцять п’ять буків. Приходить вона т’хаті, а син каже:
— Мамо, йдіть ще третій раз.
— Та мене вб’ють.
— Я вам кажу, йдіть ще третій раз.
І вона пішла. Прийшла туди, і цар третій раз почув, що вона хоче його доньку за свого сина. Та й каже їй:
— Аби твій син збудував кращу столицю, як у мене. І аби від тої столиці до мої столиці була золота дорога. Я буду їхати до него в гості бричкою, а він до мене. Та би він мене перевернув у фосу. Тоді я дам за него доньку.
Стара приходить та й каже до сина:
— Ти, жебраку, це годен мати? Ти ж на печі сидиш.
— Мамо, не журіться, зараз буде все.
І як подумав про це, то так ся й стало. І столиця появилася, і золота дорога. І він їде бричкою до царя в гості, а цар до него. Та й перевернув Печовський царя з бричкою. Та й тоді дав цар за него доньку.
Дав цар за него доньку, пібралися вони. Та й він на лужко не йде спати, а спить під кухнею. А цареви встидно. Приходять до него гості, а цей спить під пічкою. Жінка каже:
— Тату, вбийте його.
— Та мені, — каже, — не можна вбити його. Де ж мені можна таке робити?
І каже цар до доньки:
— Ти знаєш що? У Поганого царя є моя каса. Я його пішлю за тою касою, і там його уб’ють.
— Най буде, — каже вона. Питає його цар:
— Підеш, зятю, за тою касою? Каже Печовський:
— Піду.
І пішов. Але перейшла його на дорозі ворожка та й каже:
— Ти куди йдеш?
— Тато мене післав до Поганого царя по касу.
— Ой, — каже, — вернися. І скажи йому, щоб дав тобі чорний мундур, чорні коні і чорну бричку. І до того дванадцять жовнірів. Як меш туди їхати, то буде дев’яносто і дев’ять каменів молоти, а оден чоловік буде всю муку поїдати і всю воду випивати. То Голод. Аби ти його взяв з собою. А меш їхати далі, то там буде чоловік в холошнях і в кожусі, і в клапачці, а кругом него ватра буде горіти. І він буде кричати, що змерз. То Мороз. Би-с його теж узяв з собою. А далі меш видіти, що чоловік буде бігати з рушницею помежі корчі і кричати: «Не маю що стріляти!» То Стрілець. Аби й цего взяв з собою.
Печовський вернувся і взяв у царя чорний мундур, чорну бричку, чорні коні і дванадцять жовнірів. А по дорозі до Поганого царя забрав тих трьох людей, що йому казала ворожка. І приїжджає до Поганого царя, і жовніри стріляють у столицю. Цар вийшов, підоймив догори руку і сказав:
— Люди, що ви хочете? А Печовський відповідає:
— Мій тато цар прислав мене до вас за касою. Цар каже:
— Не стріляйте, даю касу.
Та й дав. Вони взяли та й їдуть з касою геть. А цар каже:
— Не тілько приходило, та я не давав. А тут пара жовнірів прийшла, та й дав. Агій! Треба післати надолину військо — як вони над’їдуть, військо їх поб’є і забере касу.
Вийшло багато війська. А він узяв та й післав наперед Стрільця. Пішов той і стріляє у військо, а військо все прибуває. Вернувся він над берег та й каже:
— Угинемо ми.
— Чого?
— Військо долину вкрило.
Тоді пішов Голод. Випив річку води та й вийшов перед війська. Та як ригнув тою водою, військо потало по коліна. Як ригнув другий раз — військо по пояс потало.
А Мороз, що ватра навколо него горіла і не могла його нагріти, як подув, то з тої води зробився лід, і вони їдуть помежи голови війська, як помежи купиння.
Приїхали додому. А жінка каже:
— Ой не вбили його! Що ж тепер буде?
— Не знаю, що буде, — каже цар. І сказав цар зятеви:
— Що ти хоч’ за те, що касу приніс?
— Нічого не хочу, а лиш хочу, щоб я більше під кухнею не ночував, а разом зі своєю жінкою спав.
А вона каже:
— Цур ти, пек ти! Я боюся тебе. А цар каже:
— Не будь дурна. Я дам попід вікна варту, і попід двері дам, і нічого тобі не буде.
А вона вже за другого хотіла ся віддавати. Уже й вінки приготували, а Печовський вернувся. На ранок приходить до неї той царський син, щоб іти до вінчання, а вона з Печовським ще спить у хаті. Цар каже жінці:
— Іди збуди їх. Най вона йде до вінчання з тим другим.
Цариця пішла та збудила їх. А дочка вийшла, плюнула та й сказала:
— Цур ти, пек ти! Я з ким ся вінчала, з тим і вмирати буду. А ти йди геть.
Та й цар передав йому свою коруну. Та й став Печовський царем. І жили вони з жінкою, аж поки не повмирали.