Як бабуся болотяника перехитрувала
Українська народна казка Чернігівщини
Жила колись в хаті коло лісу стара-престара бабуся. Вже їй років, мабуть, сто було чи, може, й більше. За тим лісом було болото, а в болоті жив болотяник, який вночі по болоту шастав, а вдень на купині спав. І хвалився болотяник, що мудрішого від нього й на світі немає, бо він кого хоч обдурити може. От дізнався він, що за лісом бабуся живе, перекинувся на діда, приходить до неї й каже:
— Ти сама собі живеш, прийми мене в хату, щоб не так сумно було.
— Ну, що ж, — каже бабуся, — як ти добрий чоловік, приставай, будемо жити разом.
І пустила вона його в хату. Пережили вони вдвох зиму, діждали весни. Баба й каже:
— Ну, діду, треба нам щось садити, бо не буде чого взимку їсти.
— Тільки ти, — каже дід, — поміркуй своєю головою, що тобі краще, те й будемо садити...
А сам думає: „Ну, стривай, бабо, ти хитра, а я ще хитріший. Я тебе перехитрю!»
— У мене городу чимало, — каже бабуся, — наймемо чоловіка, нехай виоре та посадить городину, от і буде нам пожиток.
Найняла чоловіка, він виорав город. Заходилася бабуся картоплю садити та й каже:
— Знаєш діду, ми хоч і разом живемо, а їмо нарізно. То давай так поділимося: як уродить на городі — хай буде то моє те, що в землі, а твоє те, що зверху.
— Добре, — каже дід, — хай буде.
Картопля росте, а вони полють. Уродили бульби завбільшки в кулак. Бабуся собі в яму сипле, а дідові бадилля на купу скидає. Стали їсти. Вкусив дід бадилину та й каже:
— Ану, дай покуштувати — чи твоє смачніше, чи моє.
— Е, ні, — сміється бабуся, — їж, що тобі вродило!
Прожили зиму, знову весни діждали.
— А що будемо сіяти? — питає дід. — Мені мої харчі вже увірилися.
— Коли так, — вголос міркує бабуся, — насіймо маку.
— Еге, еге! — радіє дід, — тільки мені хай буде те, що в землі, а твоє — що зверху!
— Про мене, — каже бабуся, — хай мої будуть самі вершечки. Уродили маки, голівки такі, як кулаки. Позрізала їх бабуся, повитрушувала, насипала маку повні мішки.
— Тепереньки, діду, рви усе, що твоє, їж на здоров’я.
Їсть болотяник цурпалки з маку, аж давиться.
— Дай, бабо, покуштувати — твоє смачніше чи моє?
— Як же я тобі дам, — сміється бабуся. Мачинка маленька, а в тебе, ротище здоровенне?
Перезимували знов. Болотяник цурпалки їсть, а бабуся мак. На третю весну вона питається:
— Чи будемо сіяти, чи, може, годі?
Тут болотяник як закричить:
— Щоб ти, клята бабо, пропала! Ти вже мене так захарчувала, що я й ногами не можу ходити!
— То ти може й жити в мене не хочеш?
— Ні, не хочу!
—А як же ми розпрощаємося? Навчи мене хоч однієї пісні на згадку!
Став він співати:
Ой, жив собі болотяник-небога,
Та не мав він прихилитись до кого.
От знайшов він бабусю старую.
Оцю вже, каже, я перехитрую!
А бабуся була хитріша,
Так його нагодувала, що він ледве дише.
Бадиляччя й цурпалки давала.
Отак того болотяника вшанувала!
Зрозуміла, бабусенько, моє слово?
Залишайсь жива та здорова!
— А добре, — питає — я тобі заспівав?
— Добре, — каже бабуся.
— Ну, заспівай же й ти мені, хоч поганенької, та розпрощаємось!
— Е, ні, — відказує йому бабуся. -я так не заспіваю! Ось перекидайся на коня, неси мене, куди знаєш, тоді я заспіваю.
Перекинувся болотяник на коня й поніс. А баба сидить та й співає:
— Трайтада! Трайтада!
Уже болотяника колючки пошмугляли, уже й на ньому шерсті мало, а вона все співає.
— Дам, -каже, — торбу грошей, тільки відпусти живого!
— Е, ні, — каже стара, — я ж тебе слухала! Послухай і ти мене!
Аж заплакав болотяник. Забіг у болото копнув ногою під купою, де в нього гроші були заховані, вхопив торбу й приніс бабусі до хати. Як злізла баба на порозі, кинув їй торбу:
— Треба знати, хто хитріший, хто мудріший! Прощавай, стара!
Та й подався до себе на купину.