Як бідний хлопець царем став
Українська народна казка Гуцульщини

Була одна баба, а в баби був хлопець. І мав той хлопець охоту взяти в царя дівчину. Та й каже мамі:

— Я хочу йти до царя в старости.

— Хлопче, ми такі бідні. Куди тобі до царя? Я би, — каже, — не пішла.

— Я самий зумію.

— Як ти собі зумієш, то йди, а я до цего не беруся.

Пішов хлопець, став коло якоїсь яблінки та й думає. Думає на роздоріжжю, що має робити. Іде якась баба.

— Що ти тут, хлопче, стоїш?

— Я думаю. Хотів би узяти в царя доньку, але не знаю, яким виходом.

— А ти, — каже, — маєш відвагу?

— Та я, — каже, — таку відвагу маю, що більшої ні в кого нема.

— Ну то йди до царя та питай у царя коня сміттяного ^*, бо в царя теперечки війна вибухнула. Уже, — каже, під границею воюють. Як дасть тобі сміттяного коня, сідай на него. Та й аби ти обернувся лицем до хвоста та й хвіст узяв у зуби. Але скажи, би цар тобі дав шаблю, списа і вбрання своє. Аби ти так зібрався, як цар збирається.

І цар дав йому то все. Сів він на сміттяного коня і пішов. Цар поїхав відти, а цей відци, від озера. Той чужий цар спудився. І сходяться вони, і бабин хлопець шаблею махнув і відтяв тому цареви Поганину шию. А в того царя Поганина була донька. Вона лиш чвахнула шаблею хлопцеви по нозі. Та й почала кров іти. Вона вергла за ним хустиною. А він тоту хустину в повітрі лапнув та й утік. Та й тікаючи зав’язав рану.

Та й вернулися вони з війни, а його нема. Цар видить, що це він звоював військо Поганина і самого Поганина стяв. Той, що взяв коня і вбрання. А тепер він сховався та й уже. Та дівка каже:

— Отаке й таке було. Ми мусимо його найти.

А цей цар забрав до себе ту дівку разом з усім військом Поганина. Та й вона дуже зумілася, що ніхто її тата не звойовував, а цей звоював. Та й їй самій не дався. Вона подумала: «оце би був мій чоловік. Я би з ним жила».

І запитався цар у тої полоненої дівки, як можна знати, котрий це був. А вона каже:

— Я його ранила в ногу і верла за ним хустину. Він находу ймив її і зачав тікати. І перев’язав рану. І втік.

Цар сказав:

— Будемо шукати.

Дав цар по державі розшук. Обшукали срізь і найшли його в одній хаті. Найшли за тим знаком. І забрали з тої хати до царя. Цар сказав:

— Таке, синку. Як ти є зібраний в моїм одязі і військо Поганина побив, то будеш у мене за зятя. Зумієш дати раду своєму війську та й цему звойованому?

— Зумію.

Тоді сказав цей парубок дівці царя Поганина:

— Своїм законом своє військо оправляй, все, що треба, війську давай.

А цар, що виграв війну, з радощів заслаб. І передає цар своє майно і всю свою державу свому зятеви, бабиному синови.

— Вже йдіть до шлюбу, бо я буду вмирати.

І він звінчався з царською дочкою, а на другий день цар помер, А в того царя був пес-віщун. Та й зачав той пес скавучати. І сказав йому пес-віщун, що царя Поганина дочка має його вбити. Вона думала, що він її озме, а він узяв цего царя доньку.

Та й узяв він її в секретну канцелярію, аби написала, хто був, а хто буде. А вона написала так: «Я буду, а ти не будеш». Тоді він скликав раду — шість людей своїх, а шість її. Хотів, аби вони це всудили. А вони всудили всі однако, як ті шість, так і ті шість: «Не жиє твій тато та й ти не житимеш. Не треба тебе». І вбили її. І байці конець.