Як бідняк царем став
Українська народна казка Буковини

Один чоловік мав три сини. Жив той чоловік дуже бідно і не мав чим годувати дітей. Самий менший син вирішив шукати собі роботи. Довго йшов він і зайшов у ліс. І почало хмаритися.

Дивиться хлопець, а на одному дереві здоровенне гніздо. Почався дощ, і запищали у гнізді пташенята. Хлопець виліз на дуба, скинув із себе одяг і накрив пташенят від дощу. А сам мокне.

Довго йшов дощ. А коли перестав, хлопець зняв із пташенят свою мокру одежину і одяг на себе. Тільки встиг злізти з дуба, як прилетіла птаха, мама тих пташенят. Бачить вона, що пташенята сухі, й питає: Хто вас врятував?

А вони кажуть:

— Отой хлопчина скинув із себе одежу і накрив нас. Глянула птаха вниз і забачила хлопця. І питає його:

— Що тобі дати за те, що врятував моїх дітей?

А хлопець думає: «Що від птахи просити?» Та й каже їй:

— Що ж я маю в тебе просити, як у тебе нічого нема? А птаха каже йому:

— Копай під цим дубом. Там знайдеш пляшечку. Знайшов він ту пляшечку.

— Покуштуй тої водички, що в пляшечці, — каже птаха. Покуштував він тої водички, а птаха питає:

— Ну, що ти чуєш?

— Чую в собі страшну силу.

— Покуштуй ще раз, — каже птаха. Він покуштував ще раз.

— Ну, як чуєш себе? — питає птаха другий раз.

— Чую таку силу, що можу дуба з коренем вирвати.

— Куштуй третій раз, — каже птаха.

Він покуштував третій раз і почув у собі такі силу, що землю перевернув би, якби був стовп закопаний, щоб було за що вчепитися.

— Клади пляшку на місце. Як тобі щось треба буде, то прийдеш сюди. Пляшка буде тут. Як тобі хтось відрубає руку або ногу, помажеш цією водичкою і все на місце стане. Іди своєю дорогою.

Ішов він, ішов і потрапив до царя. А цар і питає, куди той іде.

— Я б хотів найнятися десь.

— Добре, — каже цар, — наймися в мене, будеш водовозом.

І возить він у царя конякою воду. А хлопець він був добрий. Хто просить води, він дає.

У царя вмерла жінка. І вчув він, що в другім царстві має цар дочку. А була та дочка дуже сильна. Задумав цар іти сватати ту царівну. Поїхали вони туди кораблем. Узяв цар із собою міністра. І подумав цар: «Міністра то міністра, але треба й когось із слуг узяти». І взяв водовоза.

Переїхали вони через море. Та прийшли до царя ї розказують, чого приїхали.

А цар-батько й говорить:

— У мене дочка — богатирка. Вона так стріляє з лука, що за двадцять кілометрів може вцілити стрілою. Як зможеш стріляти з того лука, то візьмеш мою дочку. І є в мене меч. Моя дочка рубає мечем найгрубшого дуба з першого маху. Мусиш і ти спробувати. Третє — є в мене кінь. Дочка їздить на ньому. Ти маєш проїхати тим конем. Зробиш це все, значить, зіграємо весілля, а не зробиш — виходжу проти тебе війною.

Тут і вечір. Пора спочивати. Дає цар гостям кімнату, а вони кажуть:

— Ми краще переночуємо на кораблі.

Пішли вони на корабель спати. І думають: «Що робити?» Цар порадився з міністром та й каже:

— Нічого з цього діла у нас не вийде, треба тікати додому.

А водовоз підійшов до нього й говорить:

— Тікати не будемо. Як вам загадають щось робити, кажіть: «Мій водовоз зробить це за мене». І я зроблю.

Встали вони рано і пішли до царя. Цар дав наказ: «Принесіть лук». П’ять чоловік несли того лука. Підняти його було годі, не те, що стріляти з нього. А наш цар каже:

— Що там стріляти. Навіть мій водовоз може стріляти з такого лука.

Дівчина зразу зрозуміла, що сам цар не годен із того лука стріляти. Але як то водовоз буде стріляти? А цар, її тато, каже:

— За двадцять кілометрів є будинок. Стріль так, щоб зняв із того будинку дах.

Узяв водовоз лука і як пустив стрілу! Цар узяв трубу і побачив — не тільки дах зняв водовозник, а й стіни розвалив у тому будинку.

— Добре, — каже цар, — одне завдання виконано. Тепер буде друге. Принесіть меч.

І принесли п’ять чоловік меч. А цар каже:

— Я й гратися не хочу з цим мечем. Мій водовоз зробить, що треба.

Водовоз ухопив меч і одним махом повалив дуба.

— Добре, — каже цар. — Приведіть коня.

П’ять чоловік привели коня. Водовоз сів на нього. Кінь був дуже сильний і міг би його скинути, але водовоз загнав його на морський берег, і там кінь загруз у піску по коліна. І як почав водовоз мотати коня в піску, той оплошів.

Треба робити весілля. А цар, який віддає дочку, думає: «Тут щось не те. Не цар же, а водовоз усе зробив». Та й царевій дочці сподобався водовоз. Але водовоз — мужик. І віддають дівчину за царя.

Шість днів гуляли на весіллі. А на сьомий забрав цар молоду жінку, сіли вони на корабель і поїхали. І помічає цар, що жінка його дуже часто поглядає на водовоза, та й думає: «Може, вона кине мене та й буде з водовозом жити?» Подумав і дав наказ: відрубати водовозу ноги і кинути його в море. Так і зробили. А водовоз тримав свої ноги в руках і добрався до берега. Але іти не годен, бо без ніг. Дивиться він, просто в море біжить чоловік.

— Куди ти, чоловіче, біжиш?! — кричить водовоз. А той каже:

— Я не бачу, я без очей.

— У тебе нема очей, а в мене ніг. То бери мене на плечі і неси. Ти будеш нести, а я буду дивитися і казати, куди.

Погодився сліпий чоловік, узяв водовоза на плечі. І пішли вони. Довго вони йшли і дійшли до того дуба, де було гніздо птахи. Добув водовоз з-під дуба пляшечку, приклав собі ноги і покропив тою водою — приросли ноги. Тоді вмив очі сліпому — і той став бачити. І розійшлися вони. Той чоловік пішов своєю дорогою, а водовоз пішов до царя.

Прийшов він туди, але не зайшов одразу до царя, а до одної старенької бабки, якій він колись не раз воду привозив. Вона добре його знала, і він став жити у неї.

Бабка й говорить людям: «Водовоз живий. Він у мене». Вчула це цариця і посилає слугу:

— Іди до тої бабки і скажи водовозу, нехай прийде до мене.

— Іди, кличуть тебе до цариці, — каже водовозові бабка. Прийшов він до цариці. Царя не було дома. Цариця каже йому:

— Цар напроти мене нічого не вартий. Усі завдання ти виконав, тобі й маю бути жінкою.

Приїхав цар, а вона каже:

— Щоб тебе в моїм царстві не було! Іди собі в інше царство, поки живий.

І пішов цар у друге царство, а водовоз став царем.