Як бідні хлопці розбагатіли
Українська народна казка Гуцульщини

Жили собі чоловік і жінка. Дуже були бідні та й мали сім’ю: одну дівчину та й двох хлопців-близнюків. Чоловік ходив не раз у ліс дров рубати. Треба було палити. Жінка клала ватру, варила їсти та й так жили. Але одного разу шукав чоловік, шукав по лісі — не було таких дров, як йому треба. Та й думає собі: «Ану відпочину під цим великим явором». Та сів собі та так і заснув під тим явором. Пробуджується, а то вже темно, ніч зробилася. Подивився, а на вершку явора щось світиться. Дуже велика ясність там. Чує — летить птах. Прилетів та й таки просто на того явора сів. Так, що він того птаха від тої ясности видів. Посидів той птах і полетів, а чоловік собі подумав: «Ану підлізу я в цего явора та подивлюся, що там так світить». Поліз, подивився, а межи гілляками гніздо. Поклав він туди руку і витяг з того гнізда золоте яйце. І така ясність від того яйця! «Що це за яйце?» — думає він.

Приніс він то яйце додому, а жінка взяла його та й понесла до золотаря. А золотар сказав: — Це дуже дороге яйце, це золоте. Я даю тобі за него п’ятсот злотих. Взяла вона ті гроші, і вони все собі покупили. Та й їм добре. А чоловік думає: «Піду я в ліс та ще раз подивлюся до того гнізда». Посянув він туди рукою, а там ще краще яйце золоте. Приніс то яйце додому, і жінка понесла його до золотаря. І золотар дав за него тисячу злотих. Накупили вони всього, вже вони багаті.

Пішов він знов у ліс по дрова і знов поліз до того гнізда. Третій раз. Посяг у гніздо рукою, а там дияментове яйце. І так воно світило, що він ся й подивити не міг на него. Та й подумав чоловік: «Несу я це яйце сам продавати». Та й поніс його до золотаря. Приніс то яйце дияментове, а золотар питається:

— Де ти ці яйця береш?

Та й розказав він золотареви про то гніздо. Як він то найшов і як яйця брав. Тоді золотар йому каже:

— Це має бути якийсь незвичайний птах. І що ти за це яйце хочеш? А він сказав:

— Я хочу за це яйце стільки, щоби я міг свої дочці велике багатство дати і міг її заміж видати. Я хочу, щоби моя донька була велика багачка.

А той золотар собі подумав: «У мене є син, що вже його можна женити. А в него донька». Та й каже золотар:

— Може би, мій син узяв твою дочку? Та й будемо собі сватами. Та й ми того птаха вб’ємо. Та як прийдуть наші молоді від шлюбу, то ми того птаха зваримо і дамо їм з’їсти. Та й будуть вони все мати гроші і будуть дуже багаті. І будуть щасливі.

Посваталися вони, зробили весілля. Він цішов і мив птаха, дав золотареви. А на то весілля кухарили з десять кухарок, і одна з них була найстарша, що всім розпоряджувала. Золотар підійшов до неї та й сказав:

— Я тобі дав цего птаха. Звари його. Як прийдуть молоді від шлюбу, щоби ти дала їм цего птаха з’їсти.

Та й кухарка взяла того птаха, зарізала та й поставила його варити. А два близнюки того бідного чоловіка, Клим та й Гарасим, гралися собі тамечка. Та й другі гралися, бо там весілля. Хлопці бігали та й розганяли на подвір’ю качок та й гусей. Кухарка, що варила птаха, побігла надвір, щоб нагнати тих хлопців. А за той час Клим та й Гарасим з’їли того птаха, лиш підлива лишилася.

Прийшли молоді від шлюбу, сіли за стіл. Та й той золотар коло них. Кухарка поклала перед молодих той горнець, що птах ся варив. Вона думала, що там є птах. Золотар шурнув у ту ринку виделкою, а там птаха нема. Він встає та й до кухарок:

— Де птах?

Всі кухарки клянуться, що не брали. Він каже:

— Як ви не брали, то, може, ви відійшли від кухні? А старша кухарка каже:

— Я відходила від кухні, але там крутилися домашні бахурі, Клим та й Гарасим.

— То вони мали з’їсти птаха, — сказав золотар.

Кличе золотар тата, господаря дому того, та й каже йому:

— Тепер ми вже не будемо сватами.

— Чому?

— Наші діти будуть ся розходити, бо твої хлопці з’їли чарівного птаха, Клим і Гарасим.

Як цей чоловік то вчув, то аж заплакав.

— Та будуть люди сміятися, як наші діти ся розійдуть. А золотар каже:

— Як хочеш, щоб наші діти в парі жили, то мусимо цих двох хлопців убити. Бо мій син мав з’їсти з того птаха печінку, а твоя донька мала з’їсти серце. І мали вони бути великими багачами. А як твої хлопці з’їли того птаха, то вони будуть багачами, а не мій син.

А хлопці це почули, дуже перепудилися та й повтікали в ліс. Та й ходили по тому густому лісі, та й геть обдерлися. Такі нещасливі були. Та й довго йшли і надибали за лісом місто якесь. А якась бабка йшла собі попід ліс, здибала їх та й питає:

— Куди ви, діточки, йдете, такі бідні?

— Та, — каже, — ідемо десь, може, десь хотів би нас хто наймити. А баба каже:

— Ходім до мене. Хоч ви малі, але щось будете робити. А як ви зветеся?

— Я називаюся Климко, а мій брат Гарасим.

І все бабі розказали по правді. І про птаха розказали, що з’їли. І що золотар хотів їх убити.

Баба собі подумала: «Коли так, то я буду з цими дітьми фест багата». І взяла вона до себе хлопців і виховувала їх. І так забагатіла!

Хлопці виросли, стали парубками, поженила їх бабка. І були вони дуже багаті. Та й баба була коло них. І може, вони жиють ще й донині, як не вмерли. А той золотар І його син були бідні.

Хто високо літає, той низько сідає.