Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Як вовк псові допоміг
Українська народна казка про тварин

Бо то господар відогнав на старість від свого обійстя собаку. Бо розуміється: доки собака молодий був, то відганяв від його обійстя неприятелів, котрі би могли його обідити, звірі также щоби жадної шкоди не робили; то тоді і його господар любив. А як же прийшло на старість, вже так незмагав, зачали його бити. «От, — каже, — зробився лядац! Не бреше нічого! Іно коби йому дати їсти, щоби він ся добре нажер, та й іде, сто кроть його матір, в солому спати!» Досить того, що як зачали того бідного собачиську бити, їсти не давати, — доки не відогнали.

Взяв пес і іде з плачем не знати куди. Аж тут встрічається з ним вовк і каже: «А! Ту ти мені попав-ись ся в руки! Ти то мене все відганяв від того-то і від того-то господаря, нігди-сь мені не дав ся там поживити! Якби, боже борони, такі всі були на світі, то би прийшлося іздохнути, а ти би ся не змилував! Отже я тепер тебе за то з’їм». — «Ей, — каже, — я навіть би-м тобі подякував, якби-сь мене з’їв. Бо мені вже однаково, то волів би-сь мене з’їсти, ніж ся я маю так на тім світі мучити». — «Ну чого?» — каже. Жаль ся зробило вовкові. «От, — каже, — доки молодий був, відганяв-им від обійстя свому господарові різних злодіїв, щоби го не обідили, звірів также нігди не допустив-им до обійстя, то тогді і добрий в него був-им. А тепер, на старість, що би я ся надіяв ще лучше, то мені гірше!» — «Ну, чого?» — каже вовк. «От чого: б’ють мене, їсти не дають! Та й чого ж ся тримати? Ще й буками від обійстя геть відганяють. Та й я взяв і пішов. Але от щоби що мене з’їло! Або згинути, ней би-м ся не мучив так довго!»

Вовка тото дуже обійшло, і каже: «Я тебе нараджу, як ти маєш зробити, щоби тобі так було, як перше. Іди ти назад додому і не іди нікуда... Вони, то єсть той твій господар із господинею, вийдуть завтра жати, і вона винесе з собою тоту маленьку дитину, що має, і положить її з колискою під снопами. І ти щоби-сь за ними вийшов на поле». — «А як же я, — каже, — піду за ними, коли вони мене будуть бити?» — «Ну, вже щоби як тя били, то треба щоби-сь вийшов! І положишся коло тої дитини і лежи. Вони будуть жати, відійдуть далеко, а я ся помаленьку підсуну і вхоплю тоту дитину, і буцім буду втікати. То ти зараз за мною побіжиш. А я зразу крепко буду бігти, а послі помаленьку. То як зрівняєшся зо мною, то щоби-сь ніби зачав ся зо мною кусати. То я зараз пущу тоту дитину, а сам втечу. То еони як прибіжать, втішаться дуже, зараз тобі дадуть їсти, і знов так тобі буде, як і перше».

Врадувався пес, побіг додому. От ту, дав бог раня, іде господар з господинею жати і беруть тоту дитину з собою в поле. Ось тут і пес з’явився і біжить за ними. Вони ту зачали його бити, кричати. «От, — каже, — десь був пішов, а тепер знов, побліка непотрібна, приволікся!» — «Що би його забити або що такого, — каже жінка, — ней би ся навіть така дрань не находила коло нашого обійстя!»

І ідуть вони собі в поле, а він за ними. Прийшли на поле, положили під снопами дитину, а самі взялися жати. От вже відойшли кавалок, пес прийшов собі та й положився коло тої дитини і лежить. А вовк вже чекав в коноплях. Висунувся помаленько та й вхватив тоту дитину за пелюшки, далій — з нею втікати! От тут побачили люди, наробили крику: «Вовк! Вовк взяв дитину!» Пес тут зірвався та за ним, тоті зачали цькувати. От вовк дивиться, що вже пес от-от його вже має дігнати, — зачав помалу бігти. Пес зближився, злапав ніби вовка за задок, зачав ся там з ним кусати. Вовк ту пустив тоту дитину, побіг, а пес лишився коло тої дитини і чекає, нім поприходять. От ту прийшов господар і господиня, зачали його гладити, дали ’му зараз хліба. «От, — каже жінка до чоловіка, — казали-сьмо, що то пес ледащий, а от, щоби не він, то би був вовк нашу дитину з’їв!» — «Таки так, жінко! Добре ти кажеш!» — «Ну, тепер же той пес в нас буде, доки не згине. І що сам схоче, ней то їсть, коли він такий добрий, що він нашу дитину від смерти відборонив».

Ну, вже псові знов добре. Їсти му дають того, що самі їдять; боже борони, щоб хто його вдарив або навіть і полаяв, — то не знаю, що би йому господар за то зробив. От разу єдного прийшов вовк до него і питається: «Ну, що ж? Тобі тепер добре?» — «Ой, знаєш, — каже, — як мені тепер добре! Щоби-м що зробив, то ніхто не сміє мене не так щоби вдарити, але навіть і полаяти; а їсти — то, що сам схочу. Кроме того, що дають мені там печені тощо. Ней тобі бог дає якнайлучче за то, що ти мене така нарадив, ще й свого труду не жалував!» — «Ну, — каже вовк, — бачиш, як то я тобі добре зробив! Добре тобі тепер: маєш що їсти і всьо. Дай же мені з єдного баранця, бо вже так хочу їсти, що не можу витримати з голоду». — «От я тобі скажу, — каже пес, — я тобі баранця не дам, але завтра раненько приходи сюди. То от мій господар буде справляти парастас, то я ти дам їсти, чого ти сам схочеш. Бо що ж! Я би тобі не жаловав і баранця, та що ж з того, коли він сировий, недобрий? А от завтра, як прийдеш, то я ти дам печені, то ней ти покушаєш, то от допіро скажеш, що добре».

Взяв вовк і пішов. От ту на другий день справляє господар парастас. Закликав попа, відправив піп той парастас, позасідали поза стіл, п’ють і їдять. Аж ту прибігає вовк. Пес зобачив, зараз ту його помежи люди завів до хати і казав му влізти під лавку. Вліз той вовчисько під лавку і сидить. Пес ту скрутився сюд не туд, випнявся на стіл, вхопив щось дві чи три печені. От ту всі зачали кричати: «А покинь! От, — каже, — собака взяв печень кілька собі!» А той господар обзивається: «Нейти, нейти, люди добрі! Не кричіть! Ней там бере собі, що схоче! Знаєте, який то пес? Він мені дитину від смерті відборонив».

Подав пес вовкові під лавку. Їсть він і каже: «Правду ти казав, що зовсім інакше: не таке, як сирове, а се чудесне!» — «Ну, їж же ти, а я іще щось тобі дам». Зіпнявся на стіл, вхватив іще два калачі, знов дав йому. Ну, вже вовк добре наївся, сидить собі під лавкою. А тоті люди зачали собі співати, напившись. Вовк тото почув, питається пса: «Чого вони так співають?» — «От чого, — каже, — бо ся попили». — «Чого вони ся напили?» — «Горівки», — каже. «Ей, чуєш? Як би ти мені дав, — ней би то покушав, що то за такий смак». Той каже: «Я тобі дам». Зіпнявся ту на стіл, взяв в лаби бутельку за шийку і поніс. Ту зараз наробили крику: «Покинь! Покинь!» — «Що там такого?» — каже той господар. «От, — кажуть, — собака взяв горівку з бутелькою». — «Та ней там бере! Я вас вже прошу, не гнівайтеся за те, але ней там що хоче, то то ней бере. Бо ж ви знаєте, що він в мене значить». Подав вовкові тоту горівку. Вовк як ся впив тою горівкою, вже му зачало в голові шуміти. Кличе до себе пса і каже: «Я буду співати». — «А не можна! — каже, — не співай! Бо будуть бити!» — «А вони чого співають?» — «Е, бо їм що інакше, а тебе наб’ють-ся, і пропадеш». — «Ой, то то таки буду співати!» — «Ей, бійся бога, не співай! Ходи, я тебе виведу, та й біжи до ліса, та там будеш співати». — «О! Я дурний там співати? Де-м ся напив, то ту буду і співати».

Ось ту як затрубів під лавкою, і люди ся пострашили: «Що такого?! Вовк!» Вовк той ту з-під лавки! Люди його обступили. Де хто що міг зарвати, макогін не макогін, качалка не качалка, — як піймали вовка за хвіст, як зачали бити! Вовк дивиться, що не жарти: як ся потягнув, вирвав хвіст та ту в ноги! Насилу втік. Пес ту, буцім за ким, на двір та й каже: «А бач? Я тобі казав: не співай, бо будуть бити!» — «Бодай тебе злидні побили з твоїм господарем і таким трунком! Вже щоби-сь мене як просив, то ніколи не піду до тебе на баль! Ней ти маму мурдує з твоїми печенями та зо всім! Вони мене так збили, що нема нігде місця цілого, бо здається мені, що всі кості в мені поломані». — «Отото: було не співати, то би-сь був небитий!»

Як вовк псові допоміг. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 100. 101. Зап. в середині XIX ст. на Поділлі. Казки та оповідання з Поділля. В записах 1850—1860-х рр. Вип. І—II. Упорядкував Микола Левченко, К., 1928., стор. 286-288.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.