Як дурного женити хотіли
Українська народна казка Гуцульщини

Були три брати, два розумних, а третій при́дурний. Два старші брати були жонаті, а той третій не жонатий. Прийшов брат до брата та й каже:

— Ми би не вженили цего нашого придурного брата? Дістали б від него рушники, дістали б добре придане. Але до багача треба йти.

— За него можна дістати, бо він на вроду непоганий. Він котрій-небудь дівчині сподобається. Лиш не в нашім селі, бо тут його всі знають. З ним треба йти на десяте село.

Закликали вони придурного брата до себе та й сказали йому:

— Ти хотів би женитися?

А він аж підштрик з радощів.

— Я вже готовий!

— То штрамуйся на завтра на вечір.

А він, знаєте, жив собі в хатинці окремо від братів. Спік він собі хліб на дорогу, як точило. Насипав собі півмішка яблук, бо дуже любив їх їсти. Та й чекає вечора, коли брати скажуть йому їхати. Прийшов вечір, упрягають брати пару коней у залу́бицю ^*. Тягне придурний брат за собою свій харч. Сіли всі три в залубицю та й поїхали.

Ідуть вони та й поучують придурного брата:

— Коли ми приїдемо до того багача сватати за тебе дівку, то би ти там в хаті чесно обходився. Аби ти нам лице не облупив. Як ми будемо тебе крадьки підштуркувати, то ти би мовчав.

Проминули вони багато сіл, заїхають на подвір’я до багатого ґазди. Заходять до хати.

— Добрий вечір, добрі ґазди! Чи будете кунтетні ^* нами? Ми чули, що у вас є дівчина файна. Ми би хотіли посватати її за нашого брата молодого.

— Сідайте на лаву, будьте добрі. Ми про це поговоримо пізніше. Розгортайтеся.

Розгорнулися старости.

— А відки будете? З котрого села?

— З-за вашого з третього.

(А вони з десятого або з дванадцятого).

Домашня ґаздиня рихтує вечерю, а ґазда побіг до жида в корчму. По горівку. Вже все зрихтоване.

— Сідайте, милі люди, за стіл.

Входить з другої хати дівка. Прибрана, зачесана. Мама вже їй розказала, хто приїхав. Але дівка не годна пізнати, котрий мав би бути її наречений.

Їдять за столом, п’ють по чарочці. А мама питається:

— Не смію вас запитатися, люди, котрий з вас трьох женитися хоче? Бо ви всі однакові на вигляд.

А вони кажуть:

— Оцей, що всередині межи нами.

Поставила ґаздиня на стіл миску пирогів. Два розумні брати їдять так собі, як має бути, а дурний бере в рот по два пироги, а то й по три. Ці два штуркають придурного князя. А він уголос каже:

— То вам, устид, що ви кусаєте одного пирога по два, по три рази. Я би брав за раз по два, а то й по три-штири, коли гарячі.

А дівка маму підштуркує в запічку: «Я не хочу, мамо, такого князя, бо він дурний». А мама дівці підшептує: «Він жартівливий». І дівчині баки забила.

Князь поз’їдав усі пироги та й борщі. Та й повставали з-за стола. Князь вийшов з хати і пішов до залубиці. Витягає з мішка цілий хліб, витягає яблука та й їсть. А дівка замітала в покойовій хаті, змела сміття на шуфельку ^* та й несла попри князя, що на залубицях їв. А надворі мело снігом.

Дівка шпурила сміттям та й каже сама до себе:

— Іга, так надворі мете! А князь каже:

— Я свою працю мету, не твою. Вбігає дівка в хату.

— З цего нічого не буде, це дурний князь.

— Дівко, не будь дурна. Та це він такий жартівливий. Прийшла пора до спання. Повели старостів у другу хату спати, а сами залишилися радитися. Дівка, тато й мама. Радилися, чи дати, чи не дати дівку за цего князя. Та й дорадилися, що треба дати. Дівка весела, що вже віддається.

Два розумних брати спали вкупі на одній постелі, а придурний на підлозі. В півночі цего дурного жене надвір. А він боїться йти, не виходить. Та й, знаєте... недобре з ним вийшло.

Спить собі дурний, брати стають досвіта, дивляться, що дурний наробив. Та й утікають з цеї хати, сідають у залубицю та й додому. А того залишають. Той устає і завстидався, і хоче десь сховатися. Подивився, бочка в кутку стоїть. Він заліз у ту бочку, а в бочці було трохи росолу. Він подумав: «Рано прийдуть ґазди брати з бочки капусти та й мене знайдуть тут». Виліз він з бочки весь мокрий від росолу. Та й подумав: «Лізу в піч». Піч була велика, і він заліз туди. Але подумав собі: «Прийдуть ватру класти та й мене побачать». Вилізає з печі. «Краще сяду собі на піч». Але так вимастився сажею по мокрому вбранню, що став страшний, як дідько.

Ґазди рихтують їду для своїх старостів. А дівка носить воду, помагає. А товаришка її, сусідня дівка, питає:

— Що у вас так були світла допізна?

— Е, та я маю князя. Посватали мене. Сусідня дівка зненавиділа на цю, що віддається.

— Мусиш показати мені свого нареченого, бо ніколи не буду до тебе говорити.

— Не можу будити їх. Вони сплять в покойовій хаті.

Але та дівка сусідня не вдержала, підсунулася крадьки під вікно, глипнула в вікно та й заверещала. Вилетіли з хати ґазди та й відданиця. Що за ґвавт і писк надворі? Питаються в дівки:

— Що ти півкаєш нам коло хати?

— Та я подивилася в віконце, а у вас не старости в хаті, а дідько сидить на печі.

Відданиця поволеньки втворила двері, глипнула.

— Мамо, тату! Справді дідько! З’їв тих трьох людей, виліз на піч та й сидить.

Зазирнули тато й мама крадьки — справді дідько.

— Ґвавту, люди! Що маємо робити, як дідька з хати вигнати?! Позбігалися сусіди.

— Ідіть за попом, — кажуть. Пішов ґазда до попа.

— Отче духовний, будьте добрі, ідіть виженіть мені з хати чорта. Піп сідлає кобилу і їде, а за кобилою лоша велике йде. Піп приїхав, зліз з кобили і сказав домашнім ґаздам повтворювати двері й вікна. А князь напудився тих людей, подумав, що хотять його вбити. Та вискочив з хати, та й штрик на попову кобилу. Та й урвав додому, а лоша за кобилою побігло. А піп каже ґазді:

— Хто мені буде платити за кобилу й лоша?

— Та я, панотче, не винен.

— Але я ж тобі чорта з хати вигнав. Ти ж знаєш, не може отак пропасти моя кобила та й лоша.

І погодився ґазда відкупити попови кобилу та й лоша. А дурний прискакав до своїх братів. Подивилися вони, що дурний на кобилі та ще й лоша привів. Питаються в него:

— Відки в тебе кобила та й лоша?

— Тесть подарував. Ви чого не лишилися, а повтікали? І вас би був обдарував.

Забанували брати за своїми втраченими рушниками та за приданим. Але що зробиш? Пізно вже було. Мертвого з гробу не відкопують.