Як дід з бабою розбагатіли
Українська народна казка Гуцульщини

Були три хлопчики. І дуже пусті вони були. Тата й мами в них не було, лиш дідо та й баба. А вони не хотіли діда та й баби слухати. Дідо з бабою кажуть: — Бодай вас біда побила! Не хотіли вони дідови та й бабі нічого допомагати та й пішли в ліс. І захватала їх там ніч. Вони вздріли в лісі якусь хатчину і пішли проситися на ніч. Увійшли, а там баба, сліпа на одно око. Приймила їх та баба на ніч. У баби на жердці овечі шкури. І вівці баба в хаті тримає. А найпущий хлопець зачав брязкати якимось залізом. Баба питає:

— Шинку, що ти робиш?

— Я, бабко, коваль. Я можу вам очко доробити.

— Як би ти доробив? — питає бабка.

А він як шпихнув тим гарячим залізом, та й вибив бабі і то друге око. Баба дуже розлютилася і хоче його імити. Хлопці кажуть:

— Тікаймо!

Ті два зразу втекли, а цей найпущий ще дражниться з бабою:

— Я тут! Я тут!

А баба стала на дверях, і він не може втечи. Тоді він схопив з жердки овечу шкіру, завився в неї та й попри бабу пробіг. Баба думала, що то вівця, та й пропустила його. Він відбіг та й знов дражниться:

— Бабко, я гезди, я гезди! А баба каже:

— На тобі, шинку, цю паличку.

Він імився за паличку, а рука до палички приліпилася і бабка тягне його до хати. І закричав він на тих двох братів:

— Рубайте руку, бо гину!

Брат гахнув сокирою по пальцях, і лиш пальці його лишилися на тій паличці. І вони всі три пішли лісом. Тікають та й радяться, що мають робити тепер. А там, на горі, полонина, пасуть люди худобу. Той найпущий каже:

— Знаєте, що мемо робити? Городім загороди. Котра худоба забіжить у наші загороди, то буде наша.

Ті два городять з пруття, а цей, без пальців, з бур’янів та хвої.

— Ади, — кажуть, — з чого наш дурний загороду городить.

А сонечко як пригріло, як худобу мухи обсіли, худоба збецкалася і побігла в ті загороди. Та в ту загороду, що зелена була, багато худоби забігло, а в добрі загороди з пруття забіг оден бичок. А ті два кажуть:

— Та до тебе стільки худоби забігло. Що ти будеш з тою худобою робити? Дай її нам.

— Най буде, — каже, — беріть, а я візьму собі цего бичка.

— Най буде.

Як пастухи вздріли, що худоба побігла в зелену загороду, збіглися і забрали свою худобу. А той дістав десь корман, узяв свого бичка на корман і втік з ним.

— О, я маю бичка!

Ідуть всі три далі. Він собі веде бичка, а ті два підганяють. Та й питають його:

— Що меш робити з бичком?

— Продам, каже той.

Ідуть вони, ідуть, приходять до старої трепети. А трепета на вітрі скрип. Той питає її:

— Що, купуєш бичка?

А трепета знов: скрип, скрип.

— Добре, я продаю тобі бичка. Де силяти? Я силяю. Та й присилив до трепети.

— Аби-с знала, ми прийдемо завтра і щоб були гроші. А як не буде, то тебе втнемо.

Переночували вони в лісі, та й каже той без пальців:

— Йдемо до трепети по гроші.

Приходять, а з бика тільки кісточки, з’їли його вовки. А трепета далі скрипає.

— Давай гроші! Вона не дає.

— Рубаймо, як не дає.

Зачали рубати, а трепета дуплава. А колись опришки зносили та зсипали в то дупло гроші. Може, то Довбушеві опришки нанесли грошей, а може, які другі. Як утяли хлопці трепету, сипнулися гроші. Брати кажуть:

— Що ти будеш робити з цими грішми? Дай нам.

Він дає. Набрали вони грошей у мішки та й несуть. Та й ті два кажуть тому, що його бичок був:

— Аби ти не казав людям, що ми гроші несемо, як будуть питати. Кажи, що ми палили в лісі вугля та й несемо.

Ідуть вони селом. А люди питають:

— Що ви, хлопці, несете? Ті два кажуть:

— Вугля. А він каже:

— Гроші.

А люди сміються з него, бо вони повірили, що то вугля несуть. Прийшли вони до баби свої, до діда. Ще лиш зближалися до свої хати, а той кричить:

— Ми гроші несемо! А ті два далі кажуть:

— Вугля.

Дідо й баба дивляться. Ті два висипали — вугля посипалося. А той без пальців висипав — гроші! Та й дідо й баба їх полюбили. Та й добре вони жили.