Як дідич у гості їздив
Українська народна казка Гуцульщини

Був в однім селі дідич. І забаг собі бай робити. Та й сказав жінці, що хоче запросити на бай старців. Жінка каже:

— Та будуть ся з тебе люди сміяти.

— Най ся сміють.

Пішов він та й запросив собі старців, а вона запросила панів. Прийшли старці та й прийшли пани. Пани сміються. А він своїх старців посадив усіх під образи. Пани від них відсуваються. Дідич поклав їсти, пити — все, що злагодив. А жінка така на него люта! Чого це старці там, де лиш пани мають бути?

Побаювали всі та й порозходилися. А один дідок, чундравий такий, лишився. Та й сказав таке:

— Як мій кінь прийде, аби-с ся зібрав і аби-с прийшов до мене на бай. Сідай на коня, і він тебе попровадить.

Прийшло літо, треба було косити. Та й прийшов до дідича кінь. Блискучий а блискучий! Та й сказав:

— Збирайся, їдеш на бай.

А дідич каже жінці та й слугам:

— Я їду на бай. Я ще приїду, поки будуть жнива.

Сказав він слугам, що кому робити, та й сів на коня. Кінь собі помаленьку піхотою, а тоді все вище, вище і вже пішов у облаки. Їде дідич та й дивиться. А там така полонина, що паші на ній ніякої нема. А вівці такі ситі. Та й пастир такий собі файний, такий ситий. І грає весело на фрілку.

Їде дідич далі — друга полонина. А на тій полонині трава по коліна, а вівці такі худі! А пастир сидить на пеньку, фрілку тримає в руках і задумався.

Полетів дідич далі. Дивиться — верба стоїть дуплава, а якийсь чоловік заганяє в дупло воробця. Він в одну дірку зажене, а воробець у другу вилетить. Дідич крикнув згори:

— Ти ту дірку заткай, а інакше не заженеш! А той, що заганяв горобця, сказав:

— Ти пантруй дорогу!

І дідич поїхав далі. Приїхали на таке файне поле, такі сади. Та й уже його встрічає дідо. Взяв його дідо до кімнати, показує се, то. Та й нагадав дідич про жнива.

— Боже, Боже, та ж у мене жнива, а я тут. Дідуню, я би вже хотів додому.

А дідусь каже:

— Чоловіче, та то вже сто рік, як ти приїхав сюди. Куди ти хочеш їхати?

— У мене жнива якурат.

— Ти забудь про жнива. Тоді він питає діда:

— Слухайте, я їхав, а там на одній полонині нема трави ні грамочка. А вівці такі ситі та й пастир такий веселий.

А дідо сказав так:

— Ті ситі вівці — то все добрі душі. І пастир — добра душа.

— А я їхав далі і видів другу полонину. Там трава така висока, а вівці такі худі.

А дідо сказав:

— То злі душі. І пастир пустий. Трави по коліна, а вони здихають.

— А чого дідо заганяв воробця в дупло?

— Бо він узяв у другого чоловіка душу, убив його, а тепер не годен загнати душу назад.

Сказав це йому дідо, і прийшов кінь. А дідо дав йому листа.

— Дасте цего листа свому священику.

Сів дідич на коня і поїхав. І привіз його кінь на то місце, відки взяв. А там нема нічого. Нема хат, лиш озера. Дивиться дідич — іде якийсь чоловік. А то був паламар. Привітався паламар, а дідич питає:

— Що це таке ся зробило? Тут були хати, двори, а тепер таке-о?

— То вже, — каже, — сто рік, як були ті хати. То переказують люди давні.

Дідич каже:

— Будьте такі добрі. Тут я маю листа від одного ґазди. Може би, ви понесли його до попа?

— Та чому? — каже паламар. — Я подам.

Дав він того листа паламареви та й паламар дав попови. Та й ніхто не міг того листа прочитати, а піп прочитав. Та й тоді закликав людей, аби зробили домовину. Та й принесли корогви. Сказав піп тому дідичеви стати в домовину та й відправляв панахиду. Панове тіло никло, никло і зникло в домовині. Накрили його та й віднесли в могилу.

І відправилося там службу.