Як жовнір додому вертався
Українська народна казка Гуцульщини

Колись служили у війську по двадцять п’ять років. І один пішов на службу, лишивши вдома жінку й маленького хлопчика. Коли він вислужив свій строк, його звільнили додому і разом з ним ще двох товаришів. Їм довелося йти до станції пішки. І захопила їх ніч. Села близько не було, лиш далеко блищалося світло. Пішли вони на то світло, аби там переночувати. Запустікали, і пустив їх до хати старий дідо. Почалися просити на ніч. А дідо їх нічого не відповідав. Чоловік, який лишив вдома жінку й дитину, подумав, що дідо хоче за нічліг грошей. Дідо поліз на піч, а цей витягає з кишені і дає дідові три червінці. Дідо каже:

— Не мішайся в справи, як не твоє діло.

Жовнір заінтересувався цими словами. Витягає він і дає дідові ще три червінці. Дідо каже:

— Не пробуй воду, як не знаєш броду. Дав він дідові ще три червінці, і дідо сказав:

— Не дай серцю волю, та не заведе в неволю.

Переночували вони в того діда, попрощалися і пішли далі. Прийшли на станцію, покупили білети на колію і чекали, коли прийде їх потяг. А на станції стояли два ешелони. Один стояв з запломбованими вагонами, і не було там вартового. А другий стояв на другій колії, і там вартовий був. Надходять три чоловіки. Один по-панськи зібраний, у краватці, костюмі, а два нібито якісь слюсарі або ковалі, з кліщами і з клевцями. І рвуть пломби з тих вагонів, де нема вартового, і щось у пачках виносять з вагона. Жовнір, який давав дідови по три червінці, пішов до вартового і сказав:

— Що ж ти стоїш? Видиш, що там рвуть пломби і щось крадуть. Вартовий йому відповідає:

— То не моє діло. Я вартую цей ешелон, а не той.

Ті три чоловіки запримітили того, що мельдував їх, і відразу сказав:

— Що ти мішаєшся в чужі справи, як не твоє діло?

Усім трьом жовнірам грозила смерть, але злодії зрозуміли, що цей чоловік у такій дисципліні вихований, і подарували йому. І сказав йому злодій, що був зібраний по-панськи:

— Щоб ти ніколи не мішався в справу, як не твоє діло. Ми твоє не беремо, ми беремо державне.

Жовнір пригадав, що йому сказав дідо, і подумав: «Треба оберігатися в дорозі, нім дійду додому».

Приїхали вони потягом до послідньої станції, а відти треба було знов іти пішки. Усім трьом прийшлося йти через ліс. Була возова дорога і була стежка направці. І вони всі три перечилися. Цей, що мав вдома жінку й дитину, сказав, що йде головною дорогою, а ті хотіли йти направці, бо так їм було ближче. І пішли вони стежкою, а цей пішов головною дорогою. І договорилися, щоб одні других чекали. Жовнір, що мав жінку й дитину, прийшов туди, де стежка виходила з лісу, а тих двох ще не було. Іде тою стежкою жінка і несе в’язку дров. Цей ся питає, чи не виділа вона таких жовнірів. А баба відповідає, що їх повбивали злодії, мундур і гроші забрали, а тіла лишили.

Жовнір іде прямо до свої хати. В дорозі він собі думає: «Треба мені прийти додому вночі і подивитися, чи не має моя жінка якогось любаса». Приходить він т’свої хаті, але до хати не заходить і нікому не показується. Сидить він під хатою, дивиться, іде якийсь молодюк, підспівує тихенько, підсвистує. Запустікав молодюк до хати, а жовнірова жінка пускає його на дверях, обнімає й цілує. Жовнір подумав, що це до його жінки прийшов любас. Витягає пістолет і хоче того молодюка застрілити. Але зразу йому в голову прийшла думка, що треба стриматися, не дати серцю волі і добути до рання. І подумав він, що вже сповнилися дві дідові поради. Вирішив він таки попроситися на ніч, тоді буде все знати. Зайшов він, а жінка його не пізнає, бо він не був вдома цілих двадцять п’ять років.

Жінка дала йому вечеряти, файно постелила, і жовнір ліг спати. Жінка не пізнає його, а хлопець взагалі не знає. Жовнір рано встав, подякував за нічліг, збирається і ніби хоче йти далі. Він хоче спробувати, що то з того буде, а парубок починає жовніра просити, щоб не йшов нікуди, а залишався в нього на весіллі, бо жениться. Його тато теж у війську служить, то він хоче, щоб цей був йому за тата на весіллі. І жовнір признався, що він і є його тато, а його мами чоловік. З радості вони плакали й сміялися. І радий був жовнір, що не дав серцю волю.