Як жовнір смерть переміг
Українська народна казка Гуцульщини
Служив хлопець у війську. І вислужив, і йшов з війська додому. Повертає в одно село. В тому селі смуток. Питає жовнір:
— Чого у вас в селі такий смуток?
— У нас смуток, бо кожний день мертвець оден є. Чи баба, чи чоловік — усе старші люди вмирають. Усі старі люди вже вивмирали, і тепер у тій хаті дівчина сімнадцяти років умирає.
— Справте мене до тої хати, — каже жовнір.
І хлопці його до тої хати підвели. Входить жовнір у хату.
— Добрий вечір.
В хаті мама й дівчина. Вони відповіли йому на привітання.
— Ви би мене не приймили на ніч? — жовнір проситься. Каже мама слабої дівчини:
— Ні, не прийму.
— А чого ви мене не приймете? Мати заплакала.
— Бо в нас старі люди вже вивмирали. Буде вже моя донька вмирати.
— А відки ви, вуйночко, знаєте, що має донька ваша вмирати? — жовнір питається.
— В дванадцятій годині ночі приходить смерть у білім фалоні *.
Жовнір каже:
— Нічого. Я буду у вас спати. Я хочу видіти. Каже жовнір дівчині:
— Лягай коло мене на ліжко. Дівчина заплакала.
— Що ви мені, жовніре, поможете, як я буду зараз гинути?
— Лягай коло мене і не погинеш.
І лягла дівчина з жовніром на ліжко.
Задрімали вони. Мама спить на печі. В дванадцятій годині загриміло в двері. Каже дівчина:
— Уже я гину. А жовнір каже:
— Сиди тихо. Най відкриває двері сама. Я лізу під ліжко, а ти не йди з постелі нікуди.
Утворяє смерть двері і заходить у білім фалоні, закрита геть. Увійшла в хату, і якраз була дванадцята година. Стала смерть серед хати. І ступила крок до постелі, хоче ту дівчину мечем рубати. А жовнір вилізає з-під постелі, витягає шаблю і зачинає ту смерть рубати. Смерть викручувалася, тікала, а він рубав. І відтяв їй вухо, і воно впало до землі. І смерть утекла. А жовнір бере то вухо і завиває його в папір. Кладе собі в кишеню і знов лягає спати коло дівчини. Говорить до дівчини, а дівчина нічого не говорить, лиш плаче. Мама заплакала тяжко, злізла з печі і питає:
— Чого ти, донечко, не говориш?
І обоє, мати й жовнір, рухають її, аби заговорила. І заговорила дівчина. Каже:
— Як я уздріла смерть, мені мову заперло від страху. Питається дівчина в жовніра.
— Ти жонатий чи хлопець?
— Я хлопець, — каже жовнір.
— Ти мене оборонив від смерти. Я твоя, а ти мій. Приведи мені рано лікаря, бо я не годна всупокоїтися.
А мама як уздріла, що прийшла смерть по доньку, то посивіла, як молоко.
Зробився день. Пішов жовнір за лікарем. Лікар збадав *, дав ліки й сказав:
— Не бійся, дівчино, нічого тобі нема. Каже жовнір:
— Як смерть прийшла по цю дівчину, я рубав смерть шаблею і відтяв її вухо.
Каже лікар:
— Ану покажіть, яке те вухо?
Жовнір показав — воно було чоловіче, а не жіноче. Лікар каже:
— Ідіть до попа, най освятить хату. Може, якась нечиста сила приходила в хату.
Приходить жовнір до попа.
— Добрий день! Попадя відповіла.
— Де отець духовний? — питає жовнір у попаді.
— Нема отця дома, десь поїхав, — каже попадя.
— Кажіть, де отець. Мені його треба, щоби йшов хату святити.
— Отець не піде, бо отець слабий, — каже імость *.
— А де отець лежить?
— Та генди в покою.
Жовнір іде до попа. Каже йому:
— Ви би не пішли зо мною?
— Та чого? — каже.
— Хату освятити. У вашім селі вже всі старі люди повмирали. Взялася смерть до молодих. Сночі * мала дівчина молода вмирати, — каже жовнір.
— Я не піду, — сказав піп.
— А чого ні?
— Бо я слабий.
— Що у вас болить?
— Голова.
Піп убандажований. Жовнір розвиває йому голову, а в попа вуха нема. Жовнір витягає вухо з кишени та й каже:
— Отець духовний, це ваше вухо? А піп ні живий ні мертвий став.
— То ви, — каже, — отче духовний, людей порубали ціле село?
Піп нічого не говорить.
Дяк ходив по селі та й попови підказував, хто слабий. А піп ішов уночі та й рубав. Та й ховали, та й люди платили, і їм гроші йшли великі.
Тоді каже жовнір попови:
— Ти йшов таку молоду дівчину знищити? Більше не будеш нищити людей.
Та пішов у канцелярію, замельдував *, вийшли шандарі, попа забрали, і засудили попа на кару смерти. І завісили його на горі.
А жовнір пішов до тої дівчини і взяв її собі за жінку. І ще й сьогодні жиють. Та й байці конець.