Як жовнір царську дочку достеріг
Українська народна казка Гуцульщини

Був у баби син. Його синтирували і взяли до війська. Та й він своє відслужив, а з дому повідомили, що вмерла мама. Він думає: «Та й куди йти? Лишаюся на других три роки служити». Прослужив ще три роки та й каже:

— Я ще дужий, ще лишаюся на три.

Та вислужив ще три роки і ще на три лишився, та й набралося дванадцять. Та й закликає його до себе цар та й питає:

— Що ти хочеш за те, що ти мені так вірно служив дванадцять рік? А він каже:

— Та що? Аби-сте мені дали ту паличку, що дванадцять соборних служб відправлено на ній.

(Та паличка була під Євангелиєм, як ся відправляло). Та й цар дав йому ту паличку. Та й нічого більше, лиш гроші на дорогу, що жовніру дають, як іде з війська додому. І пішов він.

Іде він лісом, а в лісі б’ються два пани.

— Гей, над чим ви б’єтеся?

— Нам тато спадщину лишив, та й ми не можемо поділитися. А цей питає:

— Та яка то спадщина?

— Та, — кажуть, — лишив нам плащ, що як угорнеш той плащ на себе, ніхто тебе не видить. Та й капелюшок, такий, що ніхто не видить, як натягнеш на голову. Та й черевики, такі, що як ступиш крок, то миля, а як підбіжиш, то дві.

А жовнір каже:

— Ану дайте мені взутися в тоти черевики. Вони дали йому, він взувся та й каже:

— Ану дайте мені плащ угорнути. Як угорнувся, то сказав:

— Дайте ще мені шапку.

Дали вони йому той капелюх, він поклав на голову, і вони вже його не видять. Та й він пішов собі в свою дорогу. А вони кажуть:

— Но! Оцей нас поділив.

А він що ступить, то миля, що підбіжить, то дві. Та й так зайшов аж у другу державу. Та й зайшов у корчму і питає, що де є нового. А там йому кажуть:

— Тут у царя донька вже сім літ любиться, і не годні всокотити, з ким саме.

А він усміхнувся та й каже:

— Я би її досокотив.

А в корчмі були всякі люди. Та й зараз сказали на постерунок. Приходять д’нему шандарі і кажуть йому:

— Ти б досокотив таке й таке діло?

— Йо, досокочу.

Везуть його до царя. Цар каже:

— Ти би всокотив мою доньку?

— Буду сокотити.

— Як усокотиш, — каже цар, — то буде вона твоя жінка, а як не всокотиш, тобі голова злетить.

Жовнір каже:

— Дайте мені лужко в ту кімнату, де вона спить.

Цар дав лужко. Прийшов вечір, а він лежить у тім лужку і не спить. Прибігає чорт. Та й каже:

— Принцесо, ти маєш о дванадцятій годині шлюб брати. А ти спізнила.

Вона каже:

— Нема як, бо мене ворог стереже.

— Де, де той ворог? — питає чорт. — Я зараз кістки його рознесу! Чорт пустився до него, а він тою палицею потягнув його, і чорт утік.

— Принцесо, ходи! — крикнув чорт і втік.

Вона побігла і сказала татови, аби їй дав сто пар черевик. І як дав їй цар сто пар черевик, вона намастилася якоюсь мастю — і в погоню за чортом. А жовнір устає та й за нею. І дуже припікає її тою палицею, так, що вона долетіла до Срібного лісу та й змордувалася. Та й сіла спочити, а черевики почепила на гілляку. А він ті черевики взяв. Вона не бачила його, бо він угорнений в той плащ і має на голові той капелюх. Побачила, що нема черевик, спудилася і вернулася. А він скорше за неї прийшов, ляг собі і спить.

На другу ніч приходить другий чорт. І каже:

— Принцесо, ти мала ще сночі о дванадцятій годині шлюб брати, а тебе ще й нині нема.

А вона каже:

— Нема як, бо мене ворог стереже. А чорт:

— Де? Де? Я зараз кістки ’му рознесу.

Та й пустився чорт до него, а жовнір його палицею тою. Чорт каже:

— Принцесо, ходіть.

Та й утік чорт. А вона знов пішла до тата.

— Вже двіста пар червиків треба мені.

Дав їй цар ті черевики. Вона намастилася мастю, черевики в руки і за чортом. А жовнір за нею. Вона перелетіла Срібний ліс, долетіла до Золотого лісу і знов змордувалася, зачепила черевики на гілляку і сіла спочити. А він тоти черевики з гіллячки та й під плащ, та й уже нема в неї черевик. Вона спудилася і знов вернулася. І він вернувся.

Вона приходить, а він уже спить, бо він швидше за неї йшов. Вона так погано подивилася на него. Сама би його знищила, але не годна доступити. І лягла вона спати.

На третю ніч він подумав: «Я її не буду дотискати». Він таки хоче видіти, куди вона ходить. Приходить о дванадцятій годині кривий чорт і каже:

— Принцесо, ви ще мали перед снічним шлюб брати, а вас ще й нині нема.

А вна відповіла йому:

— Нема як, бо мене ворог стереже.

Кривий чорт пустився до него, а він як вихопив паличку, то кривий так тікав, що й вікно вирвав. Лиш крикнув:

— Принцесо, ходіть!

Принцеса пішла до тата і вже бере триста пар черевик. Намастилася мастю і за кривим у погоню. А він уже намастився тою мастю, що й вона, і в погоню за нею. Але вже її паличкою не припікає. І перелетіли Срібний ліс, перелетіли Золотий ліс і долетіли до Дияментового лісу. А він не припікає, він хоче видіти, що то є. А за Дияментовим лісом дуже великий двір. І з того двора проти неї виходить музика. І беруть її в той двір. Та й він іде туди, але його не видять. Зайшли в двір, а там сидять за столами триста чортів. Вона прийшла і перед кожного поставила черевики. А вони беруть і ті черевики шаблями рубають. А невидимий жовнір зайшов та й ці черевики забирає, а наперед них, вибачте за слово, то, що не треба, кладе. А вни шаблями січуть, а то пирскає їм у очі. Вони би вже й принцесу порубали, але той старший, що мав з нею шлюб брати, каже:

— Даруйте, видите, щось тут є.

Вна сказала дати чай. Подає кухар чай, а жовнір пішов та зачер мусту, що стікає від худоби. І насипає їм у горнятка. А чай геть повиливав. А чорти як покушали того «чаю», та й пустилися бити кухаря. А той, що мав з нею шлюб брати, просить:

— Браття, видите, що то щось є. Впросив він їх та й каже:

— Принцесо, ходи та покажу тобі, який ти меш мундур у мене носити.

Вона йде, а жовнір за нею йде, але вони його не видять. Завів її той чорт та й каже:

— Цей срібний мундур буде про будень, цей золотий про неділю, а дияментовий до шлюбу.

Вона підклала руки, а жовнір поверх її рук поставив свої. А чорт то не видить та й складає ті мундури йому на руки. Він забрав, а цій тим, що не треба, помастив руки, аби чула, що є щось у руках. А злий дух дає їй перстені та й каже:

— Оцей перстень на будень, а золотий про неділю, а дияментовий до шлюбу.

А цей помаленьку взяв та обмастив їй пальці тим, що не треба, а персні забрав.

Наблизилася перша година, і все повтікало, лиш вона сама лишилася. Та й вертає назад до царя. А він схапав тоти мундири та й тоти черевики та й за нею.

І як прийшла вона д’лужкови, та й сказала:

— Слава тобі, Господи, слава тобі. І сказала вона:

— Закличте тата.

Прийшов цар, і він здає рапорт, що він видів і як що було. Та й тоді каже до неї:

— Правда це чи неправда? А вона каже:

— Так, я тепер умираю. І маєте поставити мене в труні у костьолі, Я буду там лежати, а він мене має сокотити.

Та й лиш почорніла вона, впала і вмерла. Поклали її в труну, занесли до костьолу, та й лежить вона в костьолі перед вівтаря. А його взяли під варту, аби він не втік.

А він таки думає, що треба тікати. Та й каже до варти:

— Я дванадцять рік прослужив, я, вибачте за слово, хочу вийти... Пустила його варта та й каже:

— Отут роби, що хочеш, не відходь.

А він усе трошки далі та й далі від варти. Та й трошки віддалився, та й давай тікати. Заскочив у лози, а там дідо старенький сидить. Та й каже йому:

— Стій, не тікай. А він питає:

— Та що ви мені поможете?

— Може, й поможу. На тобі, — каже, — цю книжечку та й оцю свічечку. І варту би-с, — каже, — не погубив.

Він вертається, а варту вже поарештували. А він каже:

— Варту треба пустити. Вони нічого не винні. Як не пускаєте варту, я не буду її сокотити.

Вони вернули йому ту саму варту. Заходить він ввечір до костьолу, утворяє книжку і світить свічку. І читає тоту книжечку. Зближилася одинадцята година. Трунва відкрилася, вона встала і сказала коло трунви:

— А ти мене так сокотиш! А я тебе вижу!

А він лиш тихонько читає, не відвертає очі від книжечки. Своє робить. Прийшла перша година, вона до трунви і назад лягла.

Знов зробилася днина, знов його під варту дали. А він думає: «Мені одна ніч упеклася, як же ще дві ночі витерпіти? Буду знов тікати».

Він собі ходить і варта за ним ходить. Вартують, аби він не втік. Знов помаленьку віддалився він та й знов тікати. І заскочив знов у лози, а дідо в лозах сидить і каже йому:

— Не тікай нікуди. На тобі другу книжечку і другу свічечку. Іди назад, варту не погуби. Як прийдеш туди, аби-с не сидів серед церкви, але за вівтар сів. Бо вона вже тебе буде видіти. А за вівтарем не буде видіти.

Вернувся він, а варта вже поарештована, а він таки до царя.

— Раз мені варту вернути!

Цар йому вернув варту, він походив під вартою до вечора, а ввечір знов замкнули його в костьолі. Сів він за вівтар, утворив книжечку, знов читає.

Приходить одинадцята година, і до церкви набилося повно чортів. І шукають його, і не можуть найти. Трунва відкрилася, і вона встала.

— Ти мене так сокотиш, а я тебе вижу. Ти був сночі, ади, отам. А нині там, там.

Але вона не видить, а так угадує собі. Але не годна вгадати. Прийшла перша година, і все забралося з церкви. Вона прийшла д’трунві і сказала два рази:

— Боже, слава тобі.

І назад лягла в трунву.

Зробився ранок, приходить варта, і його відпускають відти, а він знов думає тікати. «Бог мені поміг дві ночі, а тепер треба тікати». І знов зачав помаленьку від варти віддалятися. І знов утік туди само в лози. Знов устає в лозах дідо і каже:

— Жди, чоловіче, не тікай. Він став.

— ...На тобі оцю книжечку й оцю свічечку. І варту, — каже, — не погуби. Аби-с уже не сідав за вівтар. На хори! Д’тобі прийдуть тато й мама, вся твоя родина, будуть просити, а ти нікого не слухай. Аби ти не взяв очі з цеї книжечки.

Він вернувся, а варта вже під арештом. А він пішов ід’цареви і сказав:

— Мені раз вернути варту!

Йому вернули варту, він походив під вартою до вечора і ввечір знов зайшов до костьола, і ввійшов на хори, утворив книжечку, засвітив свічку і знов читає.

Наближилася одинадцята година, а він читає. А то лиш всі двері повтворялися, і втворилася трунва. Вона схопилася, бігає по церкві, кричить:

— А ти мене так сокориш?! Я тебе вижу! Прийшов тато й мама і вся родина його.

— Обізвися!

А він ніц, лиш у книжці тримає очі й читає.

І мучили його до другої години. А о другій знов то все забралося з церкви. Гола церква стала, лиш вона ся лишила. І прийшла вона д’трунві та й каже:

— Боже, слава тобі. Боже, слава тобі. І тоді говорить таки до него:

— Відізвися, не бійсь нічого. Уже все пройшло. Я щаслива, що ти мене досокотив. І я щаслива, і ти щасливий.

А він увидів, що це вже все пройшло, та й убізвався. Та й каже їй:

— Як ти щаслива, молися богу. А вона йому сказала:

— Та я не вмію.

А він її бере та й учить. Але ще він боїться, з книжки очі не бере. Нім бог дав днину, він її всіх молитов навчив, котрі знав.

Зробився ранок, приходить варта його випускати. Отворили, а вона з ним разом. Говорять собі, як звичайно. Вона сказала варті:

— Закличте тата. Приходить її тато, а вна каже:

— Татку, простіть мені і давайте ксьондзів, аби нас обох повінчали. Якби я раніше переступила поріг костьолу, то чорти б мене ще на порозі роздерли.

Цар дав ксьондзи, і їх обох звінчали, і тоді вона сказала:

— Татку, це нам щасливий чоловік трафився. І ціле наше місто щасливе за тего чоловіка.

І як вони повінчалися, то зробив його цар першим міністром. І байка скінчилася.