Як жінка на правдиву дорогу вийшла
Українська народна казка Гуцульщини

Жили дві сестри, Анна та й Марія. Старша, Марія, була віддана, та й вона провадила собі любасів. Молодша виділа, що старша жиє так добре, має від любасів усякі дарунки, та й подумала собі: «Коби я віддалася, я би також потрафила так, як Марія. І мала би не менше дарунків».

Перейшов якийсь час, віддалася й Анна. Пережили місяць, а вона й каже свому чоловікови:

— Знаєш що, Танаську? Сестрин Василь їде до роботи в бутин. Може би, й ти поїхав з ним разом? Та би заробив трохи?

— Знаєш що, жінко? Ми недавно повінчалися, та й мені шкода отак відразу лишати тебе саму. Аби ми хоть рік пожили разом. А тепер, — каже, — зима. Морози, студінь. Ми би грілись разом у теплій хаті.

— Танаську, ти би за зиму заробив, і ми би набулися в літі. В літі тепло, травичка зелена.

Подумав чоловік та й каже:

— Ну, як ти вже так хоч’, то я піду.

Зібралися вони з Василем одної днини та й пішли до роботи. Зачали роботу в лісі. Але то була дуже велика студінь. А Танасієви була в голові молода жінка, та й він не хотів мерзнути в лісі. Через два тижні вертається він додому.

А жінка в цей час походила селом і найшла собі любаса. Прийшов любас до неї до хати. Танасій прийшов увечері і запукав у вікно, а Анна з любасом у хаті. Зачула голос чоловіка, напудилася і зачала кричати ґвавту. Танасій стояв надворі і не знав, що робити. Не міг ніяк договоритися з жінкою. Подумав: «Піду до сестри Марії і запитаю, що то є». Приходить до Марії, а в Марії якраз кум ночував. Танасій зайшов до хати. Та й дуже він змерз у ноги. То роззувся, поклав постоли сушити, а сам гріє ноги. І кумови не ждалося. Він хотів позбутися Танасія з хати. Та й каже кум:

— Бери постоли в руку, а я тебе візьму на плечі та й віднесу т’хаті. То не далеко.

Взяв він Танасія на плечі та й поніс. Приніс та й каже:

— Анно, пускай!

Коли любас учув, що вони під вікном говорять, ударив макогоном по лавиці і закричав:

— Марш мені від хати!

Кум напудився, подумав, що Танасій дома, а він приніс дідька. Та вер Танасія під хату, та й утік від него. Прийшов до Марії та й каже:

— Ти знаєш, кумо, я носив дідька на плечах, а Танасій дома. Спершу Марія подумала, що то таки направду був дідько, але коли вздріла, що Танасій знов зайшов до хати, то зрозуміла, о що ся розходить. Та й сказала:

— Ти, Танаську, сиди в теплій хаті та грій ноги, а я піду до Анни та й запитаю, що там з нею є.

Прийшла Марія до Анни та й каже:

— Пускай! Не бійся, я сама.

Анна розімкла двері, пустила її, любасови сказала, би тікав геть з хати. А Марія перевернула серед хати бербеницю з молоком.

— Як прийде Танасій, то скажи, що ти розсипала бербеницю молока та й боялася, що буде Танасій бити. Та й через то кричала ґвавту. А якби він питав, хто гримав і кричав у хаті, то скажи, що хіба корова в даху гримала. А ніхто нічого не кричав.

Прийшла Марія, сміючись, до свої хати. А Танасій гріється коло печі. Та й каже Марія:

— Би тебе шлях трафив! Який ти дурний, така й твоя жінка. Ти прийшов та загримів у вікно, ніби за тобою чорти бігли. А вона сонна бігла тебе пускати та зашпоталася за бербеницю з молоком, розсипала молоко і боялася, що ти будеш її бити. Та й через то кричала ґвавту.

— Ти що, Марічко? — каже Танасій. — Де би я бив жінку за якесь молоко?

Не вбував він уже ті постоли, а вхопив їх у руки і босий побіг по снігу т’хаті. Прийшов, а жінка на колінах збирає молоко в помийницю. Він підоймив її з підлоги і почав цілувати. Та приговорює:

— Ганнусько моя, вибачай, що я так тебе напудив.

Після того випадку Анна ніколи не посилала свого чоловіка в бутин і не шукала собі любасів. Сказала собі: «Так, як жиє сестра, я жити не хочу. Буду жити бідно, але чесно».

Через багато років після того я був там, та й Анна сама мені це розказувала.