Як жінка чоловіка багача обдурила
Українська народна казка Гуцульщини

Була собі багацька дівка. І до неї ходив бідний хлопець. Родичі дівки дуже не хотіли цего бідного і примусили її віддатися за багача. А той багач був дуже простяга. Дівки з него сміялися, як з дурного.

Одного разу пішла ця жінка на базар. І встрітила бідного хлопця, що він раніше до неї ходив. Він був ще нежонатий. І питає він її:

— Де ти живеш? Може би, я з тобою встрітився? Аби ми собі нагадали про нашу колишню любов.

А вона йому каже:

— Як ми можем встрітитися, коли в мене дома чоловік? Але подумала вона та й каже йому:

— Коли чоловік піде вечером обходити худобу, то ти прийди і стань під вікном, а я дам знати, коли тобі зайти до хати. Буду молитися — це буде такий знак.

Приходить цей кавалір, дивиться в вікно — вона молиться. Він собі думає: «Це пусте, що вна придумала. Мало часу, чоловік може скорше прийти в хату, і я не встигну з нею поговорити. Я собі інакше придумаю». Постукав він у вікно. Вна вийшла надвір. Він каже:

— Ти піди поможи йому обійти худобу, аби скорше було. І він ляже спати. І лиш засне, а я піду і випущу зі стайни надвір всю маржину. Поки він буде заганяти, ми будемо в хаті.

А це було зимою, худоба нескоро йде до стайні. Вона хоче бігати. Послухала жінка парубка. Прибігає до стайни т’чоловікови і помагає йому поїти, доїти корів. І каже:

— Ти вмучився, чоловіче добрий, іди лягай спати.

Дала вона чоловікови їсти, і чоловік ліг спати. Як ліг, так зразу й заснув, бо він за цілий день сильно наробився. А леґінь усе повипускав зі стайни: і льоху з поросятами, і корову, й телята. Жінка бігом розбуджує чоловіка.

— Чоловіче, бійся бога, чого ти не закрив двері в стайни? Вся худоба виломалася. Іди заганяй. Може, вовк чи медвідь напав на худобу. Заганяй, бо все поїсть.

Сплячий чоловік у кальсонах босий вибігає надвір і починає заганяти це все в стайню. А худоба розбіглася по всім городі. А кавалір за той час зайшов у хату і переміняв двері: хатні поставив у сіни, а сінні до хати. Щоб чоловік не впізнав свою хату. Та обоє з жінкою замкнулися в хаті. Та й полягали спати.

Чоловік позаганяв усю маржину та й іде т’хаті. Приходить — не ті двері. Його двері були дерев’яні, а це засклені. Він подумав, що заблудив. І пішов до сусідньої хати. А там жив його кум. Кум обзивається з хати:

— Хто там стукає, не дає спати?

Чоловік зрозумів, що він попав до кума, а не до свої хати. Та й замерз у ноги, та й пішов спати до стайни. Ляг коло бика в ясла і спав там до рання.

А жінка рано виправила каваліра, двері переклали, як було. А сама наклала ватру і порається коло печі. Приходить чоловік, дивиться — його хата. Чого ж він не міг уночі попасти? А жінка до него в сварку.

— Де ти був цілу ніч? Ходив до другої? Та й випустив худобу, аби мав причину?

— Та я спав у стайни, в яслах коло бика. Я нікуди не ходив.

— Ти спав коло бика? Ну й що тепер, чоловіче, буде? То ж біда, ти вже, напевне, будеш тівний. Будеш мати теля та й буде встид на все село. Є, — каже, — баба така на дев’ятім селі, що вміє це відробляти. Треба якнайскорше йти туди, до тої баби.

Слухає чоловік жінки, бере торбу, а в торбу хліба та й іде. Іде лісом, дивиться — чоботи лежать. Якогось солдата вбитого вовки з’їли, а ноги в чоботах лишилися. Узяв багач ті чоботи з ногами, поклав собі в торбу та й пішов далі.

Іде він, дивиться — за лісом хата. А то вже ніч була. Хоче він попроситися до тої хати на ніч. А там жили молоді ґазди, лиш побралися, та й не дуже хотять приймати на ніч. Жінка не хотіла, але чоловік сказав:

— Най цей старець ночує. (Багач ніколи ся добре не збере).

А в тих ґаздів була корова надіжна, що мала вположитися. Та й вони все бігають до стайни дивитися на корову, а цей багач ляг та й спить на печи. І торбу взяв під голову, аби ніхто в него ті чоботи з ногами не вкрав.

Вродилося в корови теля, і внесли ґазди те теля до хати. І поклали його на піч, аби теля грілося. А сами заснули. Багач перед ранком пробудився, подивився, а в него в ногах теля. І подумав: «Це певне я вже вродив. Заснув та й не чув, коли». І втік він з тої хати. Так, що й торбу з ногами й чоботами на печи забув. Тікає т’хаті, бо вже нема чого до баби йти, запізно вже.

А ті молоді рано встають, дивляться, а старця нема на печи, лиш торба лишилася, а коло неї чоботи з ногами. Та й подумали вони, що старця з’їло теля. Лиш ноги від него лишилися. Це дідьче теля. Вони напудилися, що й їх це теля з’їсть. Та вбили теля та й занесли його за дев’яту межу, аби ніхто не видів.

А цей ґазда, багач, вернувся додому, а дома — жінка з тим каваліром. А чоловік у страху не питається, хто це в хаті, але думає, щоб жінка його не нагнала, бо він теля вродив. Жінка питає його:

— Що, чоловіче, відробила тобі та баба? Ти вже не будеш мати теляти?

— Йой, жінко, дай мені супокій. Не встиг я до баби дійти, як уродив теля. Та й утік від того теляти, лишив у газдів.

А жінка каже:

— Як ти таке зробив, то або йди від хати геть, або будеш у нас слугою. Я собі цего приймила, бо мені вже такого чоловіка, як ти, не треба.

Чоловік каже:

— Я на все згоджуюся, аби ти лиш мене приймила, бо я не маю де сидіти.

Та й жінка з бідним жиє-проживає та й добро наживає. А той багач дурний був, дурний є та й дурний лишиться.