Як коти і собаки у бога хліба випросили
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Давно те було, ще як моя покійна бабця, царство їй небесне, живі були. Ото сидимо з нею на призьбі: сонечко пригріває, жайворонок в небі виспівує, а ми ведемо тиху розмову з нею. І шелестять її старечі губи, як листя, що падає восени з дерева, про давнє, минуле, забуте. Було питаю:

— А чого то так, що колосок такий маленький, а скількох людей годує?

А вона у відповідь:

— Було те давно, ще за прадідів моїх. Казали мені мати моя, а їй її прабаба, що колись колоски були такі великі, що з одного можна було спекти багато хліба. Тоді-то люди жили в багатстві і не шанували хліб. Де тільки ті окрайці не валялися. Топтали люди хліб в пилюці, возами по ньому їздили. Побачив те бог та й розсердився на людей. І почався такий голод на землі. Люди мруть, скотина дохне. От зібралися звірі в лісі на раду та й почали думати, кого б то послати до бога з проханням повернути людям хліб. Думали, думали та й вирішили послати котів і собак, бо коти хитріші та улесливіші, що хочеш випросять, а собаки сміливіші і

нічого не бояться. На тому і порішили, що до бога підуть коти і собаки. Довго

мандрували звірі. От як прийшли до небесної брами то почали стукати, але ніхто їм

не відкривав. Тоді виступив один з-поміж котів та й каже:

— А давайте ми будемо нявчати, а собаки вити.

Так таке там ревище піднялося, що бог не втерпів, вийшов до звірів та й каже:

— Добре, дам я вам пайку котячого хліба. Та перекажіть там на землі, що це ваш хліб, а не людський. Тому і мусять вас люди все життя годувати.

З того часу так і повелось має людина колосок котячий — маленький та дрібний.

Я засипаю під бабусину оповідку і сниться мені наша кішка Мурка і пес Кузя такими великими, як люди,з торбинами за плечима, що тільки повернулися від бога з хлібом.