Як лисиця помудрішала
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
У темному густому лісі жила собі лисичка-сестричка. І така вже хитрунка була хвалькувата, що врешті усі звірі втомилися слухати її пихаті промови. Зустрічаючи лісових мешканців під час прогулянок, руда тільки й торочила:
— Подивіться, який пухнастий та гарний у мене хвіст! А який у мене чудовий вигляд!
Мало того, що себе хвалить, та ще й інших ганьбить:
— Зайчихо, як можна жити з таким коротеньким хвостиком! А ти, Люсю, мабуть, усі дерева зачіпаєш цими бридкими рогами?! Вовче, вовче, як не соромно мати такі здоровенні зуби?! Вони ж, певно, й у роті не вміщаються?!
Однієї теплої днини прийшла лисиця на галявину й зустріла там зайчиху:
— Доброго дня, куцохвоста! Скажи-но мені, ти гуляєш чи когось шукаєш?
— Нікого я не шукаю .Ось соковиті ягідки збираю, щоб на обід пиріжків напекти, — відповіла на те зайчиха.
Як згадала довговуха про обід, у лисиці аж слинка потекла, бо давненько хитрунка нічого смачного не куштувала. «Треба побігти в село і вкрасти відгодовану курочку. От і буде в мене чим поласувати», — подумала руда.
Тільки почало сутеніти, а лисиця вже поспішала в найближче село. Заглянула в курник, упіймала собі курочку й понесла додому. Коли це щось раптово вхопило її за хвіст.
— Ой,що це?! — крикнула лиходійка. — Хто мене тримає?! Пустіть негайно!
Озирнулась, аж вона в сильце попала. Засмикалась руда тоді, заголосила:
— Мій чудовий розкішний хвіст! Допоможіть хто-небудь! Ой, біда ж яка!
Тягнула Лисиця хвоста в усі боки, викручувалась, як могла, але нічого в неї не виходило. Аж от ранок надійшов, почало світати. Як смикнулася злодійка, як рвонулась! І… відірвала свого пишного красеня! Не було коли навіть подивитися на хвоста, бо побачила, як виходить з хати господар. Втікала руда щосили, бігла, забувши про курку, аж поки не опинилася в лісі . Сіла на пеньок відпочити й задумалася: «Як тепер без хвоста гулять? Всі сміятися будуть. Доведеться в хаті сидіти».Та й попленталася сумно додому.
Сидить бідолашна в оселі, у вікно виглядає, нудьгує. Коли бачить, зайчиха до неї поспішає. Стук-стук у двері:
— Лисичко-сестричко, пусти мене до хати! Я пиріжків із суницями тобі принесла. Ти ж, напевно, зголодніла?!
Соромно стало рудій за свою поведінку, зрозуміла вона, що даремно насміхалася над звірятами. Адже кожен свою вроду має. А ще переконалася, що правду каже народна мудрість: «Не хвали себе сам, хай тебе інші похвалять».