Як лінива жінка доброю господинею стала
Українська народна казка Гуцульщини

У старині була одна дівчина. Так мама й тато виховали її, що вона крайньо ^* нічого не робила. Приходять хлопці в старости.

— Дасте за мене дівчину? — питає хлопець.

— Дамо.

А мама каже:

— Бери, хлопче, її або не бери, вона робити тобі не буде. Каже хлопець:

— Мені такої не треба.

І пішов собі додому, дівчину не висватав. Каже сусідський син через межу:

— Я би хотів цю дівчину взяти. Тато й мама йому кажуть:

— Синочку, то близько. Вона тобі не буде робити, сидітеме в мами. І ти з нею пропадеш. Ми не радимо її брати.

Каже цей сусідський хлопець свому татови:

— Дайте мені, тату, грошей. Тато питає:

— Нащо тобі, синку, гроші?

— Я хочу хати класти.

Тато втішився, що син це говорить.

— На тобі, сину, гроші.

Хоче тато видіти, який син буде потрібний до роботи. Дав тато синови гроші. Що він з тими грішми зробить?

Син пішов накупив лісу і зрубав, повозив на пляц ^*, попиляв дерево і поклав хати. І геть доробив, лиш у хати сідати й жити. Поклав стайню файну і все докінчив. І каже син татови:

— Отепер, тату, я женюся. Беру в цего сусіда Марусю. Тату, послухайте мене, ідім у старости.

Тато йому нічого не перечить. Як зумів він побудувати такі хати й стайню, то зуміє й з нею жити, із цею дівчиною. Ці два сусіди обидва багачі. І притім ще куми. Приходить увечері кум із сином до кума в старости.

— Добрий вечір, куме! Кум відповідає:

— Добре здоров’я. Ой, куме, щось у лісі здохне, що ти до мене прийшов увечір посидіти.

Бо то багачі не йшли оден до другого посидіти, бо не мали коли.

Каже кум, що прийшов у старости:

— Я не прийшов до тебе на вечорниці. Я прийшов у старости за твоєю дівчиною. Щоби ти, куме, дав свою дівчину за мого сина.

— Дам, — каже, — куме, за твого сина. А мама каже:

— Ой куме, най бере твій син або не бере, моя донька робити не буде.

Каже хлопець:

— Байка, я буду за ню робити.

— То най буде, — каже мама. — Даємо за тебе свою доньку. Засваталися, зробили весілля. А по весіллю каже зять жінчиному татови й мамі:

— Не йду я до вас та й не йду до свого тата. Поклав собі хати, йдемо з жінкою жити в свої хати.

— Ну то, — каже, — най буде, йдіть.

Надавали їм родичі поля й худоби, і молоді теж зробилися багачами.

Молоді забирають від того й того тата всю вділену їм худобу і приводять собі додому. Це було навесні. Чоловік рано встає, подоїть корови, дасть їм їсти, погодує свині, псови їсти дасть, зварить сніданок.

— Жіночко, сідай зо мною, будем снідати.

А кіточка каже: «Вав». Хоче, аби дав чоловік і їй їсти. Дав він і кітці їсти. А жінка поїла і лягла собі спати. Тоді каже чоловік кітці:

— Кіточко, я йду в поле орати. І за цілий день нароблюся і ув’яну. А ти мені на вечір подій корови, погодуй свині. І аби чисто в хаті було і на подвір’ю заметено. І вечерю маєш зварити. І ще пряшник ^* ниток напрясти. Бо як це не зробиш, то не дам їсти і буду тебе дуже бити.

Жінка каже:

— Ти такий дурний, чоловіче? Де кітка це зробить?

— Я тебе, жіночко, не заставляю. Вона мусить це зробити, бо не дам їсти і буду бити.

Впряг коні і поїхав у поле орати.

Оре він. Надвечір лишає орати, бо треба йти додому кутатися. Приїхає — нічого не зроблено. Позагонив до стайні коні, усе обкутав, увійшов у хату вечерю варити. Зварив і каже:

— Сідай, жіночко, зо мною їсти. Наїлися обоє. А кіточка: «Вав!»

— Не дам тобі їсти. Ти мені нічого не обкутала.

Та й витесав коротенький дрючок і поклав собі за пас. їмив кітку в руки і каже жінці:

— Тримай кітку собі на плечах.

Жінка поклала кітку на плечі, чоловік імив кітку за хвіст і ту кітку дрючком б’є. А кітка всі драпаки забила жінці в плечі. Він кітку ще потяг за хвіст по плечах, жінці плечі геть пірвав.

— Чого ти мене, чоловіче, б’єш?

— Я тебе, жіночко, не б’ю, я б’ю кітку. Чого вона мені не робила то, що я наказав? Вона мусить мені це зробити. Як не зробить, то я таки її вб’ю.

Жіночка плаче, плечі болять, бо кітка їх драпаками пірвала. Чоловік каже:

— Жіночко, не плач, я тебе ніколи не вдарю. Ти в мене така ґаздиня дорога. Я тебе не заставляю нічого робити.

Ліг собі чоловік з жінкою спати, а жінка плаче, бо болять плечі. Зробився день, чоловік устав, кутає всю худобу. Увійшов у хату, варить сніданок, бо має їхати в поле орати. Зварив сніданок.

— Іди, жіночко, до мене їсти.

— Чоловіче, не хочеться мені їсти, бо плечі мені болять.

— Я тебе, жінко, не бив, я бив кітку. Сідай зо мною, жінко, їсти.

Жінка взяла, що взяла, не хоче їсти. А кітка: «Вав».

— Не дам тобі їсти, кіточко. Я тебе прошу, впорайся мені до вечора.

І далі наказує, бо може забути кітка:

— Подій корови, кіточко, дай свиням їсти, псови, підлогу в хаті обмий, на подвір’ю замети і пряшник напряди. І вечерю мені звари.

Каже жінка:

— Боже, Боже, де кітка може це зробити! Ти, чоловіче, дурний.

— Мусить зробити, бо я її вб’ю. І поїхав він у поле орати.

Оре він цілий день. Понад вечір лишив орати, їде додому, бо треба кутатися. Як поїхав чоловік у поле, жінка встала з ліжка. І пішла до свеї мами.

— Ти чого прийшла? — питає мама.

— Я не хочу із своїм чоловіком жити.

— А чого ти не хочеш жити з чоловіком? Чи тебе не б’є?

— Не мене б’є, кітку.

— А, то байка, що кітку б’є, добре, що тебе не б’є.

— Та, — каже, — все заставляє кітку робити. Щоб покуталася, вечерю зварила — все геть. А де це кітка зробить?

Каже мати:

— Як не робить, най б’є. А ти вже йди до хати.

Приходить жінка до хати, лягла на ліжко. Учула, чоловік приїхав з поля до хати. Чоловік в’їхає на подвір’я — нічого не роблено. Він трохи внервувався. Загнав до стайні коней, покутав худобу. Входить у хату — і в хаті нічого не зроблено. Жінка на ліжку спить. Зварив чоловік вечерю.

— Жінко, вставай, будемо вечеряти.

Встала жінка, повечеряли. А жінка вже дрижить, боїться. Кітка: «Вав».

— Не дам тобі, кіточко, їсти. Я тобі наказав, аби ти все обкутала, а ти нічого не зробила. Зараз будеш бита.

Знервований чоловік імив кітку за хвіст.

— Тримай, жінко, кітку на плечах.

Жінка не хоче. Він кітку жінці на плечі, витягає той кімак ^* з-за паса і здорово б’є кітку на плечах у жінки. Кітка жінці плечі пірвала, жінка з ліжка на землю впала, жінці лихо зробилося. Чоловік узяв цинівку води і на жінку висипав. Жінка прочутилася ^* і в плач.

— Чоловіче, не бий кітку, бо я вже витримати не годна, я ніч переночувати не годна.

— Я тебе, жінко, не б’ю, я б’ю кітку. Що я їй наказав, вона мусить зробити. Завтра ввечір я її вб’ю насмерть, як вона не зробить того, що я накажу.

Лягли вони спати, а жінка не спить, плаче. Дуже жінку болять плечі, кітка їх попорола геть. Чоловік бере з шафи масть, мастить жінці плечі, лікує жінку. Жінка спить сидячи, бо болять плечі. А потому лягла на бік і заснула.

Зробився день, чоловік устав, пішов до кутання. Обкутав худобу, обкутав свині, зварив сніданок.

— Сідай, жінко, снідати.

Жінка встала, сіла коло чоловіка — їсти не може. Кітка: «Вав».

— Не дам тобі їсти. Кітка не їла три дні.

— Кіточко, я тобі казав та й ще кажу. Я тобі наказую, а ти забуваєш, кіточко. Я йду в поле орати, а ти аби до вечора — третій раз тобі кажу, більше казати не буду — корови подоїла, свині нагодувала, в хаті підлогу обмила, перед хати на тоці ^* замела. І напряди пряшник ниток і звари вечерю. Як ти це не зробиш, я приїду ввечір з поля і вб’ю тебе насмерть. А хоть мені від хати заберися.

Чоловік поїхав у поле орати. А жінка з ліжка встала і втекла до мами.

— Мамочко моя рідна, не хочу я свого чоловіка, не буду з ним жити. Приймайте мене до себе.

— Ні, донько, не прийму тебе. Мама на доньку вгнівалася.

— Маєш чоловіка, іди до чоловіка, бо я сама зараз тут, у хаті тебе вб’ю. Я раз тебе віддала і більше з тобою говорити не буду.

Заплакала донька.

— Донько, чи тебе чоловік не б’є?

— Ні.

— А кого ж б’є?

— Кітку.

— Іди, донько, додому. Маєш доброго чоловіка, йди ґаздуй. Донька пішла плачучи додому. Іде дорогою та й собі думає: «Чого я маю плакати? Чого чоловік має бити кітку? Більше він кіточку бити не буде». Пообмивала жінка підлоги, замела перед хати на тоці, напряла два пряшники ниток. А надвечір подоїла корови, нагодувала свині, дала їсти псови, нанесла коням пологу ^* в стайню, зварила вечерю. А чоловіка з поля ще нема. Сіла жінка на ліжко, відпочиває. І весела вже така.

Дивиться вона, їде чоловік з поля. Заїхає на подвір’я, подивився — на подвір’ю заметено. Думає собі: «Моя кіточка все поробила». Загонить коні в стайню — коням їсти є. Подивився, корови подоєні, свині погодовані. Пішов чоловік у хату.

— Добрий вечір, жінко.

Кітка попри него пробігла, а він імив її і гладить.

— Отепер тобі, кіточко, дам їсти, бо ти мені всю роботу ізробила.

— Чоловіче, то не кітка зробила.

— І хто ж зробив, жінко?

— То я, — каже, — чоловіче, все зробила.

— Та ні, жінко, я тобі не вірю. Я кітці наказав робити, не тобі.

— Ти, — каже, — чоловіче, не віриш? Та витягає з полиці два пряшники.

— Ади. Я напряла два пряшники ниток.

— Отепер, жінко, ти в мене ґаздиня. Я би сам був усю цю роботу не поробив. Отепер, жінко, будемо жити. Ти вже знаєш, що робити. Бо без роботи нічого не буде.

З дівчини, що не хотіла робити, вийшла така ґаздиня! І ліпше вони доробилися, як її стариня.

Ідуть вони обоє до чоловікового тата. Каже син татови:

— Ви казали: «Не бери цю дівчину, бо ти з нею пропадеш. Робити не буде». А в мене така жінка дорога. Але якби я був не бив кітку, жінка моя не робила би.

Жінка каже:

— Чоловіче, я мусила робити, бо кітка мені геть плечі пірвала. Дякую тобі, чоловіче, що ти мене навчив і мені здоров’я не взяв.

І на цім слові байка закінчена.