Як лінива жінка доброю господинею стала
Українська народна казка Гуцульщини
У старині була одна дівчина. Так мама й тато виховали її, що вона крайньо * нічого не робила. Приходять хлопці в старости.
— Дасте за мене дівчину? — питає хлопець.
— Дамо.
А мама каже:
— Бери, хлопче, її або не бери, вона робити тобі не буде. Каже хлопець:
— Мені такої не треба.
І пішов собі додому, дівчину не висватав. Каже сусідський син через межу:
— Я би хотів цю дівчину взяти. Тато й мама йому кажуть:
— Синочку, то близько. Вона тобі не буде робити, сидітеме в мами. І ти з нею пропадеш. Ми не радимо її брати.
Каже цей сусідський хлопець свому татови:
— Дайте мені, тату, грошей. Тато питає:
— Нащо тобі, синку, гроші?
— Я хочу хати класти.
Тато втішився, що син це говорить.
— На тобі, сину, гроші.
Хоче тато видіти, який син буде потрібний до роботи. Дав тато синови гроші. Що він з тими грішми зробить?
Син пішов накупив лісу і зрубав, повозив на пляц *, попиляв дерево і поклав хати. І геть доробив, лиш у хати сідати й жити. Поклав стайню файну і все докінчив. І каже син татови:
— Отепер, тату, я женюся. Беру в цего сусіда Марусю. Тату, послухайте мене, ідім у старости.
Тато йому нічого не перечить. Як зумів він побудувати такі хати й стайню, то зуміє й з нею жити, із цею дівчиною. Ці два сусіди обидва багачі. І притім ще куми. Приходить увечері кум із сином до кума в старости.
— Добрий вечір, куме! Кум відповідає:
— Добре здоров’я. Ой, куме, щось у лісі здохне, що ти до мене прийшов увечір посидіти.
Бо то багачі не йшли оден до другого посидіти, бо не мали коли.
Каже кум, що прийшов у старости:
— Я не прийшов до тебе на вечорниці. Я прийшов у старости за твоєю дівчиною. Щоби ти, куме, дав свою дівчину за мого сина.
— Дам, — каже, — куме, за твого сина. А мама каже:
— Ой куме, най бере твій син або не бере, моя донька робити не буде.
Каже хлопець:
— Байка, я буду за ню робити.
— То най буде, — каже мама. — Даємо за тебе свою доньку. Засваталися, зробили весілля. А по весіллю каже зять жінчиному татови й мамі:
— Не йду я до вас та й не йду до свого тата. Поклав собі хати, йдемо з жінкою жити в свої хати.
— Ну то, — каже, — най буде, йдіть.
Надавали їм родичі поля й худоби, і молоді теж зробилися багачами.
Молоді забирають від того й того тата всю вділену їм худобу і приводять собі додому. Це було навесні. Чоловік рано встає, подоїть корови, дасть їм їсти, погодує свині, псови їсти дасть, зварить сніданок.
— Жіночко, сідай зо мною, будем снідати.
А кіточка каже: «Вав». Хоче, аби дав чоловік і їй їсти. Дав він і кітці їсти. А жінка поїла і лягла собі спати. Тоді каже чоловік кітці:
— Кіточко, я йду в поле орати. І за цілий день нароблюся і ув’яну. А ти мені на вечір подій корови, погодуй свині. І аби чисто в хаті було і на подвір’ю заметено. І вечерю маєш зварити. І ще пряшник * ниток напрясти. Бо як це не зробиш, то не дам їсти і буду тебе дуже бити.
Жінка каже:
— Ти такий дурний, чоловіче? Де кітка це зробить?
— Я тебе, жіночко, не заставляю. Вона мусить це зробити, бо не дам їсти і буду бити.
Впряг коні і поїхав у поле орати.
Оре він. Надвечір лишає орати, бо треба йти додому кутатися. Приїхає — нічого не зроблено. Позагонив до стайні коні, усе обкутав, увійшов у хату вечерю варити. Зварив і каже:
— Сідай, жіночко, зо мною їсти. Наїлися обоє. А кіточка: «Вав!»
— Не дам тобі їсти. Ти мені нічого не обкутала.
Та й витесав коротенький дрючок і поклав собі за пас. їмив кітку в руки і каже жінці:
— Тримай кітку собі на плечах.
Жінка поклала кітку на плечі, чоловік імив кітку за хвіст і ту кітку дрючком б’є. А кітка всі драпаки забила жінці в плечі. Він кітку ще потяг за хвіст по плечах, жінці плечі геть пірвав.
— Чого ти мене, чоловіче, б’єш?
— Я тебе, жіночко, не б’ю, я б’ю кітку. Чого вона мені не робила то, що я наказав? Вона мусить мені це зробити. Як не зробить, то я таки її вб’ю.
Жіночка плаче, плечі болять, бо кітка їх драпаками пірвала. Чоловік каже:
— Жіночко, не плач, я тебе ніколи не вдарю. Ти в мене така ґаздиня дорога. Я тебе не заставляю нічого робити.
Ліг собі чоловік з жінкою спати, а жінка плаче, бо болять плечі. Зробився день, чоловік устав, кутає всю худобу. Увійшов у хату, варить сніданок, бо має їхати в поле орати. Зварив сніданок.
— Іди, жіночко, до мене їсти.
— Чоловіче, не хочеться мені їсти, бо плечі мені болять.
— Я тебе, жінко, не бив, я бив кітку. Сідай зо мною, жінко, їсти.
Жінка взяла, що взяла, не хоче їсти. А кітка: «Вав».
— Не дам тобі їсти, кіточко. Я тебе прошу, впорайся мені до вечора.
І далі наказує, бо може забути кітка:
— Подій корови, кіточко, дай свиням їсти, псови, підлогу в хаті обмий, на подвір’ю замети і пряшник напряди. І вечерю мені звари.
Каже жінка:
— Боже, Боже, де кітка може це зробити! Ти, чоловіче, дурний.
— Мусить зробити, бо я її вб’ю. І поїхав він у поле орати.
Оре він цілий день. Понад вечір лишив орати, їде додому, бо треба кутатися. Як поїхав чоловік у поле, жінка встала з ліжка. І пішла до свеї мами.
— Ти чого прийшла? — питає мама.
— Я не хочу із своїм чоловіком жити.
— А чого ти не хочеш жити з чоловіком? Чи тебе не б’є?
— Не мене б’є, кітку.
— А, то байка, що кітку б’є, добре, що тебе не б’є.
— Та, — каже, — все заставляє кітку робити. Щоб покуталася, вечерю зварила — все геть. А де це кітка зробить?
Каже мати:
— Як не робить, най б’є. А ти вже йди до хати.
Приходить жінка до хати, лягла на ліжко. Учула, чоловік приїхав з поля до хати. Чоловік в’їхає на подвір’я — нічого не роблено. Він трохи внервувався. Загнав до стайні коней, покутав худобу. Входить у хату — і в хаті нічого не зроблено. Жінка на ліжку спить. Зварив чоловік вечерю.
— Жінко, вставай, будемо вечеряти.
Встала жінка, повечеряли. А жінка вже дрижить, боїться. Кітка: «Вав».
— Не дам тобі, кіточко, їсти. Я тобі наказав, аби ти все обкутала, а ти нічого не зробила. Зараз будеш бита.
Знервований чоловік імив кітку за хвіст.
— Тримай, жінко, кітку на плечах.
Жінка не хоче. Він кітку жінці на плечі, витягає той кімак * з-за паса і здорово б’є кітку на плечах у жінки. Кітка жінці плечі пірвала, жінка з ліжка на землю впала, жінці лихо зробилося. Чоловік узяв цинівку води і на жінку висипав. Жінка прочутилася * і в плач.
— Чоловіче, не бий кітку, бо я вже витримати не годна, я ніч переночувати не годна.
— Я тебе, жінко, не б’ю, я б’ю кітку. Що я їй наказав, вона мусить зробити. Завтра ввечір я її вб’ю насмерть, як вона не зробить того, що я накажу.
Лягли вони спати, а жінка не спить, плаче. Дуже жінку болять плечі, кітка їх попорола геть. Чоловік бере з шафи масть, мастить жінці плечі, лікує жінку. Жінка спить сидячи, бо болять плечі. А потому лягла на бік і заснула.
Зробився день, чоловік устав, пішов до кутання. Обкутав худобу, обкутав свині, зварив сніданок.
— Сідай, жінко, снідати.
Жінка встала, сіла коло чоловіка — їсти не може. Кітка: «Вав».
— Не дам тобі їсти. Кітка не їла три дні.
— Кіточко, я тобі казав та й ще кажу. Я тобі наказую, а ти забуваєш, кіточко. Я йду в поле орати, а ти аби до вечора — третій раз тобі кажу, більше казати не буду — корови подоїла, свині нагодувала, в хаті підлогу обмила, перед хати на тоці * замела. І напряди пряшник ниток і звари вечерю. Як ти це не зробиш, я приїду ввечір з поля і вб’ю тебе насмерть. А хоть мені від хати заберися.
Чоловік поїхав у поле орати. А жінка з ліжка встала і втекла до мами.
— Мамочко моя рідна, не хочу я свого чоловіка, не буду з ним жити. Приймайте мене до себе.
— Ні, донько, не прийму тебе. Мама на доньку вгнівалася.
— Маєш чоловіка, іди до чоловіка, бо я сама зараз тут, у хаті тебе вб’ю. Я раз тебе віддала і більше з тобою говорити не буду.
Заплакала донька.
— Донько, чи тебе чоловік не б’є?
— Ні.
— А кого ж б’є?
— Кітку.
— Іди, донько, додому. Маєш доброго чоловіка, йди ґаздуй. Донька пішла плачучи додому. Іде дорогою та й собі думає: «Чого я маю плакати? Чого чоловік має бити кітку? Більше він кіточку бити не буде». Пообмивала жінка підлоги, замела перед хати на тоці, напряла два пряшники ниток. А надвечір подоїла корови, нагодувала свині, дала їсти псови, нанесла коням пологу * в стайню, зварила вечерю. А чоловіка з поля ще нема. Сіла жінка на ліжко, відпочиває. І весела вже така.
Дивиться вона, їде чоловік з поля. Заїхає на подвір’я, подивився — на подвір’ю заметено. Думає собі: «Моя кіточка все поробила». Загонить коні в стайню — коням їсти є. Подивився, корови подоєні, свині погодовані. Пішов чоловік у хату.
— Добрий вечір, жінко.
Кітка попри него пробігла, а він імив її і гладить.
— Отепер тобі, кіточко, дам їсти, бо ти мені всю роботу ізробила.
— Чоловіче, то не кітка зробила.
— І хто ж зробив, жінко?
— То я, — каже, — чоловіче, все зробила.
— Та ні, жінко, я тобі не вірю. Я кітці наказав робити, не тобі.
— Ти, — каже, — чоловіче, не віриш? Та витягає з полиці два пряшники.
— Ади. Я напряла два пряшники ниток.
— Отепер, жінко, ти в мене ґаздиня. Я би сам був усю цю роботу не поробив. Отепер, жінко, будемо жити. Ти вже знаєш, що робити. Бо без роботи нічого не буде.
З дівчини, що не хотіла робити, вийшла така ґаздиня! І ліпше вони доробилися, як її стариня.
Ідуть вони обоє до чоловікового тата. Каже син татови:
— Ви казали: «Не бери цю дівчину, бо ти з нею пропадеш. Робити не буде». А в мене така жінка дорога. Але якби я був не бив кітку, жінка моя не робила би.
Жінка каже:
— Чоловіче, я мусила робити, бо кітка мені геть плечі пірвала. Дякую тобі, чоловіче, що ти мене навчив і мені здоров’я не взяв.
І на цім слові байка закінчена.