Як ліниву до роботи привчали
Українська народна казка Гуцульщини

Жив собі господар і мав одного сина. Як син доріс, пішов до війська. Прослужив свою службу, повернувся додому. Та й ходив на забави з хлопцями і навіть у сусідні села ходив. Одного разу він зайшов з хлопцями в сусіднє село. Зайшли вони на забаву до читальні. Там танцювали, а він зразу тільки дивився, а потім і він почав танцювати. Потанцював зо дві-три годині і придивився до одної дівчини, що була там з вечора до пізньої години, і її не брав ніхто в танець. Він запитався у хлопців, чому вона не гуляє. А хлопці йому сказали, що її ніхто не бере гуляти, бо вона в ґазди одиниця і дуже лінива. І гуляти її не беруть, і сватати не сватають. І тоді він сказав:

— Я її возьму гуляти, лиш аби ви не були проти цего. (Бо то чуже село).

І взяв він її до танцю, а коли закінчилася в читальні забава і музика перестала йграти, хлопці виходили з читальні, щоби йти додому, а той хлопець із другого села запитався в них:

— Як ви не проти, то я цю дівчину возьму за жінку. Щоби я лиш знав, що вона ніким не зайнята. Вона мені дуже сподобалася, і я возьму її.

А хлопці йому сказали:

— Хоть вона файна, але ти з нею жити не будеш, бо вона лінива. Вона дуже худо береться до роботи. Можна сказати, нічого не робить.

Коли той хлопець повернувся додому, тато й мама вже спали. Він постукав, розбудив їх, увійшов до хати і ліг спати. А рано пробудився і говорить:

— Я буду женитися. Мені сподобалася в тім селі дівчина. Дєдя з мамою нічого не відповіли, лиш сказали:

— Най буде.

Через пару день вивели із стайни коня, запрягли у воза і зрихтували віз на виїзд у сватання. Ґазда і його син взяли ще двох сусідів як свідків на договір і поїхали в село, де була та дівчина. Приїхали туди, допиталися до того ґазди і приїхали перед хати.

Позлазили з воза, дали коневи сіна та й пішли до хати. Погриміли в двері, чи можна зайти.

— Можна!

Вони ввійшли до хати, поздоровилися з ґаздою, і ґазда зразу попросив їх, щоб сідали. Але він не знав, що це за люди. Люди сіли на лавиці, а в хаті була ще цего ґазди жінка і та дівчина. Вони роздивилися по хаті і почали бесіду з ґаздою.

— Якби ви знали, чого ми до вас прийшли. Домашній ґазда сказав:

— Як скажете, то буду чути.

— Ми прийшли до вас по вашу дівчину. Це мій син. Він був у читальні на забаві, і йому сподобалася ваша дочка.

Дєдя дівчини сказав до них:

— Може, ви зо мною жартуєте? Бо до мене вже не раз такі люди приходили.

А ці люди кажуть:

— Як приходили, то чому ви її не віддали?

— А я вам розкажу поправді і тоді почуєте. Вона так у мене залишилася, бо вона в мене одиниця. Хоть на красу вона й файна, але до роботи лінива. Вона вже собі так звикла, що до роботи ніякої не береться, та як би й дару не має до цего.

Тоді ці люди йому кажуть:

— Ми за роботу з вас не питаємо і роботи не вимагаємо. Ми лиш хочемо чути з вас слово, що ви не спираєте дівчину йти за нашого жениха.

Тоді дєдя дівчини сказав їм:

— Я не спираю вам, але потому аби ви мені нічого не казали. А говорю я вам усе поправді.

І склали договір, що за місяць мають вінчатися. І так зробили. До місяця повінчалися і забрали дівку до молодого на друге село.

Розпочали молоді нове життя. Молоді сиділи разом з дєдем і з мамою. Доки ще була весільна праця, було що їсти з весілля, то було все гаразд. Невістка, приведена до цеї хати, нічого після весілля не робила. І її до роботи не заставляли. Лежала собі в ліжку. Виходила надвір, вигрівалася. Куди хотіла, туди ходила і жила, як у раю. Наколи все весільне закінчилося, тоді все позамикали і все стало по-інакшому.

Одного дня встали всі рано і взялися до роботи. Коли прийшов час снідати, всі сіли за стіл, як завше, а дєдя спитав:

— Хто що робив? Мама варила їсти, син робив коло худоби, я доїв корову, а що робила невістка?

Усі мовчали.

— Напевно лежала в ліжку? — говорить дєдя. А син сказав:

— Так, лежала в ліжку.

— Ну то най далі лежить у ліжку, — сказав дєдя.

Так у них відбувся й обід. Знов дєдя так питав. І це саме було увечір. Всі повечеряли, а невістка лишилася без вечері.

На другий день то саме повторюється: і сніданок так само, і обід. А на вечір невістка вже так зголодніла. І думає: «Піду по воду, бо не дадуть і вечеряти». Взяла відро і пішла по воду. Зачерпнула води не дуже повне відро, бо вона вже була зморена, а до того ще лінива, і ніяк їй не хотілося повного відра принести.

Коли ввечір сіли до вечері, то дєдя знову запитав:

— Хто що робив?

Всі відповіли, що робили. Навіть невістка по воду ходила і принесла до хати відро води. Тоді дєдя сказав:

— Якщо вона ходила по воду, то зачерпніть та й дайте їй горщя води.

Води вона не дуже хотіла, бо їй уже від голоду світилися зірниці в очах. А все було позамикано, і не було харчів. Але мусила покушати води, щоби перебігти свій голод.

На другий день рано мама готовила сніданок, варила кашу. А невістка помагала мамі мішати. Коли прийшов сніданок і посідали всі за стіл, дєдя знов спитав:

— Що хто робив?

І всі сказали, що невістка помагала мамі мішати кашу. Дєдя сам заходив у хату і видів, що вона мішала кашу. І сказав:

— Дайте їй ложку каші.

І не пройшов піврік, як невістка стала потрібною ^*. А дєдя невістки каже до свеї жінки:

— Уже й піврік минає, а ми не маємо ніякої вістки від нашої доньки. Може її там так побили, що вона вже не годна і втекти до нас.

А жінка каже:

— І я в такій гадці. Але мовчу і нічого не кажу. І піти відознати страшно, бо можуть ще й мене побити. Тобі краще піти, як мені, бо тобі таки нічого не скажуть. Бо ти спихаєш на мене: «Це так стара її навчила».

Говорять вони межи собою і радяться, коли би піти до доньки.

— В робітний день не підемо, бо в них робота. А може би в неділю?

І згодилися, щоби піти відознати в неділю. Прийшла неділя, дєдя зібрався й пішов до доньки. Коли він надійшов у село і підходив до тої хати, то ще здалеку побачив, що якась жінка все то виходила з хати, то заходила до хати. Йому здавалося, що то його донька, але не вірилося, що то вона так скоро увихається ^*.

Підійшов він до хати, двері відчинені. Зайшов до хати, а в хаті нема нікого. Він сів на лавицю і дивиться у вікно. Хто-небудь зайде до хати. Але нараз рипнули двері, і він аж перестрашився, бо він дивився у вікно і не видів, як донька зайшла до хати. Обернувся, а донька бігом до кухні, взяла горнець і цідить. Коли процідила, розкрила горнець, і він увидів, що то барабуля. І зразу ставить її перед батьком. Не каже й «добрий день», бо нема коли, робота є. Нарешті сказала до батька:

— Мої пішли всі на ярмарок. Скоро повернуться. Як ви не облупите цю барабулю, то не будете їсти. Бо тут так: хто не робить, то й їсти не дають.

І дєдя зрозумів, як його доньку до роботи привчили. І повернулися всі з ярмарку, весело привиталися і запросили його за стіл. Всі посідали разом, поклали обід, ще й кухлик горівки.

І якраз мені припало йти попри ту хату, і я туди повернув. Пили горівку, і я випив. І в роті було сухо, а бородою текло. І вбився ^* з барабулею горнець, і на цім байці конець.