Як мандрували брати
Українська народна казка Гуцульщини

Жив чоловік та й жінка, в них не було дітей. Пішов чоловік до ворожки, аби його порадила. А ворожка кинула на карти і каже:

— До схід сонця піди до ставу і зачерни води. Зловиш рибку. Принеси ту рибку додому і порубай її на сім кусків. Голову з’їж сам, два куски дай з’їсти жінці, а два куски кобилі. А два куски повішай у коморі на клинки.

Він пішов до схід сонця до ставу, зачернув води, йому ймилася рибка, і він так з нею зробив, як сказала ворожка.

Пройшов рік. Жінка вродила два хлопці, кобила — два коники. А в коморі на клинках зробилося дві шаблі. І ростуть ці хлопці, і коники тоже ростуть. А шаблі собі висять. Коли хлопці виросли, стали дорослими, сказали вони до тата: — Ми хочемо взяти собі коні і поїхати провидіти світу.

Тато погодився і сказав:

— Добре, беріть сідлайте коні і їдьте. Але хоть через рік, щоб вернулися і мені сказали, що виділи.

Хлопці зібралися в дорогу, попрощалися з мамою, з татом і від’їхали, їхали вони день-два разом. А потому приїхали на одно роздоріжжя. Там була толока, і вони попасали коні. І говорять:

— Нащо нам їхати разом? Давай роз’їдемося в різні сторони. Півроку ти будеш їхати в одну сторону, а я в другу. Потому будемо вертати. І зробім собі знак. Шукай ти скляночку і я. І з мізилних пальців накапаймо там крови. І закопаймо тут, під хрестом. Бо під хрестом ніхто не буде ні копати, ні орати. А якби щось із котрим із нас сталося, якби погинув у дорозі, то котрий вернеться скорше, буде знати, чи той живий. Як буде живий, то буде в скляночці кров, а як погине, то з крови зробиться вода.

Так і зробили. Понаходили скляночки, накапали туди з мізилних пальців крови, заткали і закопали під хрест. Поцілувалися, попрощалися і розійшлися. Один пішов на схід, а другий — на захід. Їхали і до всього придивлялися.

Один із них у однім селі повернув на ніч. А в того чоловіка була файна дівка. І він познайомився і вженився. І далі мандрувати не схотів. Але на захід сонця там водно була заря. Він усе питає жінки:

— Що там таке? Що там горить?

А жінка відказує, що туди йти не можна, бо хто туди піде, то звідтам не вертається. Одного разу він жінці нічого не сказав, осідлав коня, взяв шаблю й поїхав. Дуже хотів знати, що то за заря така.

Приїжджає в ту сторону, де була заря, а там закаменіле місто. Як хто йшов, торгував, купував — усе стало каменем. Заїхав він у то місто, а там скраю озеро. А з озера вилазить стара баба і йому каже:

— Пане, дай трошки шерсти з гриви твого коня, і зараз усе місто піде в рух.

От він урізав з гриви свого коня шерсти і дав бабі. І в той раз закаменів. Баба і його зачарувала.

Жінка ждала, ждала його, так і не діждалася.

А той другий брат ішов у одну сторону півроку, а півроку вертав назад і через рік вернувся на роздоріжжя коло хреста. Відкопує скляночки — в його скляночці кров, а в скляночці брата вода. Він уже знав, що брата живого нема. І подумав: «Поїду я братовою дорогою, може, узнаю, як брат погинув».

Їхав він, їхав і попав на ніч до цеї самої хати, де женився його брат. Проситься на ніч, а жінка думає, що це її чоловік, бо вони були дуже подібні один до одного. І коні однакі, й шаблі. Говорить жінка:

— Та що це ти зо мною жартуєш, ніби чужий? Розбирайся та й лягай спати. Та розкажи, де ти був так довго. Та он подивися, який уже хлопчик наш. Я вже без тебе й охрестила його. Думала, що ти десь утік.

І він догадався: «Певно тут був мій брат жонатий». Повечеряв і ляг спати. Але вночі вийшов напоїти коня і увидів ту саму зарю. Ввійшов до хати й питає:

— А що то там така ясність, така заря? А вона каже:

— Я ж тобі говорила того разу. Я ж тобі казала, що ніхто не знає, що там є. Бо хто туди піде, то звідтам не вертається.

І він зрозумів, що його брат погинув тілко там. І рано сідлає коня, бере шаблю і їде в ту сторону.

Під’їхав він до того міста, дивиться, все місто закаменіле, і крайній його брат. Сидить закаменілий на закаменілому коні. Він зачав придивлятися, а в коня відрубано кусок гриви. А з озера вилазить баба і говорить:

— Пане, дай трошки шерсти з кінської гриви, і зараз все місто піде в рух.

А цей довго не думає, махнув шаблею навіґлі і відрубав бабі голову. І з тої баби не кров потекла, а чорний дехоть потік. І все місто в той раз ожило. І брат його тоже став живий. Вони обидва обнялися, поцілувалися і кажуть:

— Вертаймо додому.

Приходять вони до того брата, який був закаменілий. А брат уже сказав, що він жонатий. І признався жінці, котрий він, бо жінка не могла пізнати, котрий її чоловік. Та й говорить жонатий брат:

— Ти вертайся додому і розкажи татови, що я остався тут жити. Я вже не їду нікуди. Не буду вже мандрувати, бо я вже беруся ґаздувати.