Як місяць свідком був
Українська народна казка Гуцульщини
Був оден купець. Він скуповував по селах корови, телиці. То було дуже давно, ярмарків ще не було. Маржина скуповувалася по хатах. Зайшов купець у одно село купувати маржину. А грошей при собі дуже багато мав. Він худобу чередами скуповував. Іде він одним потоком *. З одного боку ліс і з другого ліс. Дивиться чоловік, а в лісі чоловік обчімхує остріву *. Питається купець у того чоловіка:
— Багато цим лісом треба йти, аби село уздріти?
— Ей, — каже, — небагато. Метрів зо двіста та й уже село. Бо я таки з того села.
— А чи не знаєте, ґаздуню, у кого можна коров купити та телиць? Би ви мене направили.
— Направлю, направлю. В нашім селі кожний хоче продати корови, бички, телиці. Вам багато треба штук купити?
— Ой багато, — сказав купець.
А той подумав собі: «Я тебе направлю. Я тебе зараз тут уб’ю насмерть. А гроші в тебе возьму і собі понакуплюю за твої гроші». Та взяв неназдогадь ту остріву на плечі.
— Іди-ко, неборе, за мною.
А то вже був вечір. Завів його той у глухий кут. Там лиш тільки до неба видко, більше ніде. Вер з плеч остріву та й імив купця за груди. Купець уздрів над собою страх смерти та й сказав йому:
— Чоловіче, я вижу, що ти мене хочеш убивати та й гроші забрати. Віддаю тобі всі гроші, лиш пусти мене живого.
А той сказав:
— О ні, живого я тебе не пущу. Бо як я тебе пущу живого, то ти підеш у місто і повідомиш шандарів. І мене засудять на таку велику кару, що я тої кари не видержу. А так буде ліпше. Ніхто не буде видіти й знати.
Так подумав і купець, бо в глухім куті це було.
Та й зачав той убивати його обухом. І якраз місяць пройшов крізь хмару та й засвітив на то місце, де добивав той купця. Купець уздрів, що ні душки ніде не видко, подивився жалісно на місяця та й сказав:
— Місяцю, будь хоть ти свідком.
А той ще раз ко́втнув * його напослідку, і купець умер. Убивця вибрав від него всі гроші, видер яму, загріб купця в глину, зверху заметав ломом і пішов до хати.
Сховав він гроші. І за ті гроші побудував хати, стайні, обороги, купує поле, маржину, став багачем на ціле село. А такого багача кладе уряд на війта, бо він має чим відповісти, має майно.
Ляг війт собі з жінкою в галєрію спати. Жінка заснула, а чоловік щось не спить. Місяць прокопнувся з хмари та й засвітив просто чоловікови в лице. А чоловік розсміявся. Пригадав собі, як убивав купця. Коли убивав, купець казав: «Будь свідком, місяцю».
А жінка вчула, що він сміється, пробудилася та й питає:
— З чого ти так смачно засміявся опівночі? А він їй каже:
— Та я щось своє пригадав.
— А ти кажи мені, чого ти засміявся.
Він усе таївся, не хотів казати. Але жінка притиснула його і сказала, що не хоче його знати, як він їй того не скаже. А чоловік собі подумав: «Ми з нею так файно жиємо, скажу я їй». Та й зачав розказувати жінці все, як то було. Як убивав купця, як гроші відобрав. А той купець просив у него, аби пустив живого.
—...А то не було нікого з людей, коли я його добивав. І засвітив місяць, і він попросив місяця, аби був місяць йому свідком. А я, жінко, за ті гроші все це майно придбав. Так, що й ти не знала, відки гроші. А тепер, — каже, — присвітив місяць мені в лице, і я пригадав, як той купець у мене просився. І пройшло вже від того часу двадцять років. Але би ти, жінко, це нікому не казала. Бо все одно мене можуть ще за то засудити.
Жінка сказала:
— Та нуждо моя велика! Та кому, та де би я сказала? Та я би це нікому не сказала.
Настала днина, повставали. Війт собі пішов до ґміни урядувати, а жінка до свеї роботи.
Пройшов ще рік. Приходить війт одного разу додому з ґміни. А жінка щось загуталася * з жінками. А корова вийшла із стайні та пішла в конюшину. Чоловік іде попри тих жінок та й каже:
— Ти не видиш, жінко, що корова в конюшині?
— Вижу, вижу, — каже вона. — Я зараз піду та возьму її.
— Та коли то буде «зараз», як корова вже як гора від конюшини?
А жінка каже:
— Ти невеликий пан, можеш вигнати й сам. Бо я ще щось маю говорити з жінками.
А війт ні дві, ні три, свою жінку тріснув у писок.
— Гей, ти вже більше не будеш бити нікого. Ти гадаєш, що будеш зо мною так, як з тим купцем, що ти вбив у потоці?
А жінки цю розмову межи ними чули. Та й собі якась з-межи них мала пізьму * на війта і просто на постерунок. Та й зачала казати постерунковим:
— Та ви поклали того чоловіка на війта! Та він убиває людей. А вони кажуть їй:
— Жіночко, та він двадцять років війтом у селі. Він ще нікого не вбив, ми ще такого не чули.
— Ге, візьміть його в свої руки та притисніть його добре. Та він вам приповість, як він двадцять років тому убив купця в потоці.
Так і зробили шандарі, як жінка казала їм. Взяли нашого війта до лютого признання. І признався війт. І зробили йому суд, і дали двадцять років. І сказали йому:
— Жив ти двадцять років легко і весело. А тепер будеш двадцять років стогнати в тюрмі.