Як наймолодший син воду молодості знайшов
Українська народна казка Гуцульщини

В одній державі був цар. Він мав три сини. Два були фіфаки, а наймолодший — простий хлопець. А був той цар уже в роках, старий. І йому ся приснив сон, що десь є така вода, від якої можна стати молодим. Якби тою водою вмитися, то так би виглядав, як у вісімнадцять-двадцять років. І такий би зір добрий мав.

Устав він рано і закликав усіх трьох синів до себе. І говорить їм, що йому такий ся сон снив. А ті два старші сини говорять йому:

— Ми підемо тої води шукати.

Узяли вони собі найкращі коні і грошей, кілько годен кінь нести. А молодший запитав:

— Де мої браття? Цар сказав:

— Пішли шукати тої води, що від неї я молодий стану.

— То й я пішов би.

А цар подумав: «Тоти чи принесуть, чи ні, а цей то нічого не принесе». Але дав йому коня і гроші, і пішов хлопець шукати тої води.

Ті старші сини ходили по готелях, пили, в карти грали, а молодший зайшов у такі ліси великі, що вже й конем тяжко було їхати. Уже він коня за собою водив. І ночує він з конем у великому лісі на одній горі. Аж дивиться — з одної гори на другу світить світло. Він подумав собі, як узяти лінію на то світло, щоб на него попасти. Та бере коня за гвоздечку і прямує на то світло. І так удалося йому, що він точно туди попав. Приходить, а там хатина, а в хатині дуже-дуже старий дідо. Нічого в хаті нема, лиш один столик, а дідо сидить коло него і молиться богу. Запустікав він до того діда, аби той його пустив до хати. А дідо відповідає з хати:

— Як-ис чиста душа, най тобі двері самі отворяться, а як нечиста душа, аби-с ти сам маком розсипався.

І двері самі ся отворили, і молодець зайшов до хати д’тому дідови. Дідо уздрів, що це є чиста душа, і сказав:

— Я вже живу тут триста років, а чистої душі ще не бачив. Запитав його той дідо:

— Що ти, чоловіче, шукаєш, що ти аж сюди зайшов? Він відповів:

— У мене є дуже старий тато. І йому приснилося, що є десь така вода, що від неї він став би молодий і добрий зір мав би.

А дідо на те:

— Я вже живу тут триста років і такої води не пам’ятаю. Але в мене є середущий брат, що має шістсот років. Я тебе до него справлю, може би, він знав про ту воду.

Вийшов дідо з тим молодюком надвір і свиснув у палець. Прилетів голуб.

— Сідай на цего голуба і поїдеш до мого брата, — сказав дід, — а коня лишай у мене.

Лишив хлопець коня і дав дідови грошей, щоб його прогодував. Та сів на голуба і поїхав.

Приніс його голуб до того другого діда, запустікав він перед дверми, і дідо йому сказав то саме:

— Як-ис чиста душа, най тобі двері самі отворяться, а як нечиста душа, аби-с ти сам маком розсипався.

Двері ся отворили, він зайшов до того діда і поклонився йому. Дідо його запитав, що він шукає. А він сказав, що шукає такої й такої води. Що якби ся вмив тою водою, то би виглядав, як у вісімнадцять років, і такий би зір мав. Дідо йому сказав:

— Я вже жию тут шістсот років, а такої води не пам’ятаю. Але брат мій є, що жиє дев’ятсот літ. Хіба би той знав про таку воду.

Вийшов дідо надвір, свиснув у палець, прилетів голуб і поніс його до третього діда.

Прилетів він до третього діда, підходить до дверей і пустікає, аби дідо йому двері отворив. Дідо йому відповідає:

— Як-ис чиста душа, най тобі двері самі отворяться, а як нечиста душа, аби-с ти сам маком розсипався.

Двері ся отворили, входить він в хатину. А дідо говорить йому:

— Я вже жив тут дев’ятсот років, а щаслива людина до мене ще не попадала. Хто тебе до мене справив і що ти шукаєш?

— Я був у ваших двох браттів. Я питав їх про таку й таку воду, і вони мені відповідали, що не знають. І справили мене до вас — може, ви знаєте, бо жиете тут дев’ятсот років.

А дідо його запитав:

— А чи жиють ще мої браття оба? А цей йому відповів:

— Жиють. Дідо говорить:

— Є така вода в другій державі, в одного царя. Але того царя вже живого нема, лиш тілько жие в тих палатах царська донька. Як я був молодий, мені до тої води була година ходу. А тобі треба добре-добре йти на південь, аби ти ся дістав до тої води. Колись там стояла варта. Тепер тої варти нема. Є один вхід до тих палат, але на тім проході тепер ходять шаблі. А ті шаблі стають на півгодини на спочинок. Якби тобі ся вдало так попасти, щоби вони стали, то ти пройдеш у ті палати і возьмеш води. І аби-с дуже поквапляв, бо ті шаблі стають тілько на півгодини. А як вони рушать, то ти вже не вийдеш. І що з тобою там буде, я вже не знаю. А як дістанеш ту воду, аби ти конче повернув до мене.

Якраз йому так ся вдало попасти, що ті шаблі стали, і він зайшов до тої палати. Покрутив він собі краник, набрав у фляшку тої води. Відтворив двері до другої кімнати, а там спала пані, того царя дочка. Така прекрасна, що такої на світі більше нема. Він подумав: «Що буде — то буде, а як би то з цею панею побути?» І побув він з тою панею. На столі стояло чорнило й лежала ручка. І він написав, котрого року він там був, котрого місяця і котрого дня. І хто він є — такого-то царя син. І як відходив, ту записку поклав їй у папери.

А шаблі вже рушили. І як він вискакував, утяли йому обцас у чоботі і кавалок п’яти.

Повертає він з тою водою до діда, що має дев’ятсот літ. Говорить йому дідо:

— Аби-с повернув до мого середущого брата і сказав йому, що я ще жию. І аби-с стерігся живого м’яса.

А він подумав, що старий знає про ту дівчину, з якою він був у палатах, і йому ся встидно стало. І сказав дідо молодюкови:

— Я лягаю спати, а ти аби-с зробив мені порядок у хаті. Аби змів весь порох на одну купку, аби ніде порошинки не лишилося. Щоб весь порох був прикупі.

І він так зробив.

Устав дідо, подивився по своїй хатині — хлопець зробив йому порядок, так, як він йому говорив. А хлопець стоїть при дверях. Дідо взяв і дав йому три жмені того попелу і сказав:

— Цей порох тобі стане у великій пригоді. Чим бог платив мені, тим я плачу тобі.

Вийшли вони оба з тої хатини надвір, свиснув дід у палець і прилетіли два голуби. На одного сів молодюк, і поніс його голуб до середущого брата, а на другім голубі вознісся дідо на небеса.

Як він прийшов до другого діда, той його запитав:

— А чи жиє ще мій брат? А він йому сказав:

— Уже спокутував гріхи.

— Слава богу, — сказав йому дідо. І ще сказав дідо:

— Я лягаю спати, а ти щоб зробив порядок мені у хаті. І змів усе до порошинки на одну купочку. Як зробиш порядок, аби-с мене рано збудив.

Зробив він порядок, збудив діда, а той і говорить:

— Чим бог платив мені, тим я плачу тобі.

І дав йому дві жмені того пороху. Вийшли вони оба надвір, свиснув дідо в палець, прилетіли два голуби. На однім поїхав хлопець до третього діда, а на другім вознісся дідо на небеса.

Запитав його наймолодший дідо:

— А був ти в моїх братів?

— Був. Уже відійшли вони. А цей третій йому сказав:

— Слава богу, вже спокутували. Тоді сказав третій дідо:

— Я лягаю спати, а ти аби-с зробив мені порядок у хаті і рано мене збудив.

Зробив він йому порядок, змів увесь порох на одну купочку і рано збудив діда. І дав йому дідо вже лиш одну жменю того пороху.

Віддав йому третій дідо коня і гроші, котрі хлопець лишив, щоб було чим прогодувати коня. І сказав йому дідо:

— Аби ти стерігся живого м’яса, бо чекає на тебе велика небезпека. Свиснув дідо в пальці і прилетів лиш один голуб. Сів на него дідо і полетів на небеса, а цей сів на коня та й поїхав.

Їхав він тим конем через одне місто, а там тілько народу, що не годен переїхати. От зліз він з коня і повів його через той нарід. І питає тих людей:

— Чого це тілько народу тут зійшлося?

А тоти люди йому відповідають, що одного царя два сини в готелі дуже великий кошт зробили. Напили, наїли і кажуть, що тато їм пришле гроші і вони те все заплатять. А грошей нема, і їх обох нині мають вішати. І зато тілько людей зійшлося. Хочуть люди подивитися на таке чудо. А він подумав: «Ага, це мої браття». І сказав він тим людям: «Аби такий ся знайшов та й той кошт заплатив, щоби їх не стратити?»

А тоти люди йому відповіли, що пан би був цему дуже рад, бо йому з цего хісна не прийде, як їх повісять, а якби хто заплатив, то цар би їх охоче пустив. Дали знати тому панови:

— Тут один такий ся найшов, що заплатив би вам цей весь кошт, що ці тут наробили.

Пан говорить, аби йому цего привели.

— Хочу подивитися, що це за один. Приходить він до того пана, і пан його питає:

— Це ти заплатив би кошт, що ті два тут наробили? А він говорить:

— Так, я.

— А якщо ти не будеш мати тілько грошей, аби ти цей кошт заплатив, підеш на шибеницю, як і вони. Усіх трьох вас кат повісить.

Він має безпеку, бо знає, що тато йому доста грошей дав. Пішов він до свого коня, взяв з-під сідла гроші і вносить перед того пана. Зачали вони ті гроші числити — половини кошту не стає. Говорить той пан:

— Доста. Обдурювали мене ті два та й ти третій обдурюєш. Нині підеш на шибеницю разом з ними.

Тяжко заплакав він, що так ся набідив і здобув воду, а тепер треба помирати разом з браттями. Витяг він з кишені хустинку витерти сльози. І скілько їмилося за ту хустинку порошинок, тілько посипалося з хустинки грошей. Говорить він тому панови:

— Будемо числити гроші далі.

І заплатив він той увесь кошт і ще багато йому грошей лишилося з того пороху, що йому тоти діди давали. Тоді пан сказав відпустити тих двох з тюрми, і най вони всі собі йдуть. Наймолодший брат сів на коня. Має шаблю, гарне вбрання. А ті два йдуть за ним, як жебраки, нужні й обдерті.

І запитали вони його, чи він дістав ту воду. А він говорить їм, що дістав. А ті два браття подумали: «Він дістав воду, а з чим ми свому татови прийдемо? Що ми будемо йому говорити?» І радяться вони оба, як би цю воду в него украсти. Пішли вони всі до одного готелю. Ночують. Заплатив він за трьох людей обід і за коня заплатив. І заплатив, аби вони переспали. І сам ліг і заснув. А що ці два роблять? Цей, тяжко струджений, спить, а вони помочилися у фляжку і поклали коло него. А ту воду забрали, вкрали коня, вкрали шаблю і втекли, а його там лишили. Пробудився він рано і запитав того пана:

— А де мої браття?

Пішов до стайні — коня нема, шаблі нема. Подивився — вода є. Подумав він: «Е, добре, що вода є. Гроші маю, дістануся й пішки додому».

Ті два брати прийшли додому швидше, принесли цареви воду. Цар тою водою вмився і зробився такий, як був у вісімнадцять-двадцять років. І такий зір мав, як у ті роки. І запитав він:

— Чи не находили ви молодшого мого сина, а вашого брата?

А вони говорять татови, що вони його находили, але їм сором було до нему приступити, бо він дуже нещасний, обідраний. І сказав цар своїй варті, що як той буде приходити до палацу, аби його не допустити. Еже він його не жадає видіти. Дали знати цареві:

— Прийшов ваш третій син.

Він з третього поверху подивився на свого сина і запитав:

— Що ти мені приніс?

— Приніс вам воду.

Але син уже вздрів, що обманство є, бо цар уже молодий.

Сказав цар свої варті привести третього сина до него. Він хоче видіти, що то в него за вода. Умився він тою водою, а вона його так за очі кусає! «Але що робити, — думає, — це мій син».

І жили вони собі прекрасно. Цар — молодий чоловік. А там, де третій син брав воду, у царської доньки родився хлопчик. Доріс той хлопчик до тих рік, що треба його до школи посилати. Зачали його хлопці в школі називати копилом. А царівна й сама не знає, як то ся зробило, бо вона тоді спала. Хлопчик питає:

— Мамо, де мій тато? Чого мене прозивають копилом? А вона не знає, що йому казати. Каже хлопцеви:

— Буде тато, буде тато.

А той знов приходить з школи та й питає:

— А де тато?

Але одного разу стала царська донька перебирати давні папери, передивлятися їх. І найшла вона ту записку, що царський син писав. Там була адреса і було написано, якого він царя син. Пише царівна до того царя, щоб прислав до неї того, який був у неї такого-то року, такого-то місяця, такого-то дня. А як ні, то виповість йому війну.

Запитав цар своїх двох старших синів:

— Котрий брав там цю воду? А старший відповів:

— Я.

І відписав цар листа до тої царської доньки: «Такого-то числа прибуде мій син, що брав у вас воду».

Вистелила вона шовковими килимами на три кілометри дорогу і говорить до свого хлопця:

— Нині прийде твій тато.

І вже до школи хлопець не йде, чекає свого тата. Їде цей «тато», завидів його хлопчик, з великою радістю вбігає до кімнати та й каже:

— Мамко, їде тато!

А вона запитала хлопчика:

— Як він їде? Їде тими килимами, що я вистелила, а чи їде краєм? А хлопчик говорить:

— Нє, не їде тими килимами — їде попри край.

Вийшла вона проти него на дорогу, він їй ся файно поклонив. А вона з ним багато не говорить, лиш питає його:

— Ти був тут такого-то року, такого-то місяця? А він сказав:

— Я. Он, — каже, — там у парку була керниця, я з неї набрав собі води й поїхав.

І завели його до тих палат, дали йому гайдуки двадцять п’ять буків дубельтових і нагнали його, як собаку.

Ще цей не доїхав додому, як цар дістав від неї листа: «Аби-с цей був, що воду тут брав. Вже доста мене обманювати. Бо я на тебе війну виповім». Питає цар середущого сина:

— Чому ви поправді не говорите, котрий цю воду там діставав? А середущий син говорить:

— Я не хотів понизити свого старшого брата. А то був я.

І написав цар до тої царської доньки, котрого числа прибуде той, що точно брав воду.

Бере вона знов вистелює на три кілометри дорогу шовковими кили-миами і говорить синови:

— Аж нині прийде твій тато.

Хлопчик до школи не йде. Лишається, виглядає свого тата. Приїхав до тих шовкових килимів другий син і подумав: що він туту має робити? І не йде килимами, а йде краєм. Хлопчик уздрів його, вбігає т’свої мамі та й каже:

— Мамко, їде тато!

А мама хлопчика запитала:

— Куди він їде? Їде тими килимами шовковими, а чи їде краєм? А хлопчик каже:

— Краєм він їде.

— Ні, це не тато.

Вийшла вона проти цего царського сина, не дуже щиро вона ся йому вклонила, бо вона знала, що то не тато. Питає його:

— Ти був такого року, такого місяця, такого дня за водою у мене? А він говорить:

— Я.

— Як ти, то ходи зо мною.

Завела вона його до своїх палат, приводить двох гайдуків з добрими арапниками, дають йому двадцять п’ять арапників дубельтових, і відправляє вона його від хати, як пустого собаку. І пише листа до царя: «Аби ви відослали до мене того сина, який був такого-то року тут за водою. Як жадаєте доброї справи, то висилайте його, бо виповідаю війну».

Усі три царські сини дома. Закликає він їх усіх трьох і каже:

— Говоріть поправді, котрий був за тою водою. Бо буде війна і знищиться багато народу. Чому ви не говорите поправді?

І два старші браття сказали татови:

— Ми в нашого молодшого брата воду вкрали. А як він ту воду діставав, ми не знаємо.

Цар третій раз пише до царської доньки: «Такого-то числа буде цей, що дійсно в тебе воду брав». Вистелює вона шовковими килимами три кілометри дороги, хлопчик до школи не йде, виглядає свого тата. Приїхав третій син до тих шовкових килимів і посеред самої дороги їде тими килимами, так, що тоти килими підоймаються вище коня. Хлопчик вбігає до свої мами і говорить:

— Мамко, їде тато. Вона питає хлопчика:

— А як він їде?

— Так їде тими килимами, що ті килими має пірвати геть.

— Ну, — каже, — це тато.

Вийшла царівна на дорогу, вклоняється цему царському синови і запитала його:

— Ти був за водою такого-то року, такого-то місяця, такого-то дня? А він сказав:

— Я.

— А де ти ту воду брав? — вона його питає.

— У першій палаті брав я ту воду з краника. А в другій палаті ти спала. Я ся коло тебе гей трохи забавив і, як-им відходив геть, ходили вже шаблі. І він стяг чобіт і показав їй знак на п’яті.

Двом старшим синам дав їх тато якусь службу, аби вони доживали, а третьому синови зробив весілля. Ми на тім весіллю оба були і за одним столом пили горівку. Може, ви не пам’ятаєте, а я пам’ятаю це. І на цім байка скінчилася.