Як опришки пана покарали
Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі бідний чоловік. Інакшої роботи він не знав робити, тільки кошелі вмів плести. А мав дванадцятеро дітей. Тяжко йому жилося. Та й жінка в него була нездорова. Мусів кошиками заробляти сам на себе, на жінку й на діти. І дуже тяжко було, бо кошелі були дешеві.

Наробив він одного разу дванадцять кошиків, великих і малих. Зв’язав їх у в’язку і пішов на ярмарок продавати. Став собі при парканови та й продає. Приходить до него пан.

— З котрого ти села, чоловіче? — питає пан.

— Та я генде з сусіднього села. Пан каже:

— Ге, і я належний до цего села. Я фільварок маю у межу з цим селом. Ти з мого лісу береш лозу та й виплітаєш кошелі, продаєш кошелі та й багатієш.

Чоловік спудився, бо таки у пана вирубував лозу на кошелі. Та й каже панови чоловік:

— Дай Боже, пане, аби й ви були такі багаті, який я багатий. В мене дванадцятеро дрібних дітей та й жінка слабує. Мені не вистачає з цих кошеликів добре нагодувати діти, жінку та й самого себе. А ви поза́вистували на моє багатство.

Дідич дуже розлютився на чоловіка за ці слова та й сказав йому:

— Аби ти завтра на десяту годину прийшов до мене в двір. Прийшла друга днина, чоловік розповів жінці, як він говорив на ярмарку з дідичем. Жінка гірко заплакала. Та й діти заплакали, котрі були вже величкі. Та й сказали діти свому дєдеви:

— Біда, дєдю, буде з вами. Пан що захоче, то й зробить.

Бо то, знаєте, дідич мав велику власть над селом. Що сказав, то мало робитися.

Пішов чоловік до дідича, а дідич тоді саме був на подвір’ю.

— Що, прийшов?

— Прийшов, пане, прийшов.

А сам аж дрижить перед паном. А пан каже:

— Хоть плач, а хоть скач, то нічого тобі не поможе. Мусиш мені також робити по дванадцять кошиків на тиждень. Так, як ти собі робиш.

А чоловік сараку й собі ледве вироблював у тиждень дев’ять, найбільше десять. А тут треба панови дванадцять виробити. А собі з чого жити, чим діти годувати? Каже чоловік, що не годен таку норму дати. Але пан не слухає.

— Іди, йди до хати і так роби, як я тобі наказав, бо лихо буде тобі.

Іде чоловік дорогою плачучи. Увійшов у свою хату, а жінка питається:

— Ну, як ти, чоловіче, розійшовся з паном?

— Та отак, та отак.

Розказав усе жінці, а жінка каже:

— Нічого, чоловіче, не подіємо. Мусить бути так, як дідич наказав. Я буду помагати, діти будуть помагати. Та й так будемо тручати свою біду.

І так робив чоловік. Але в хаті була велика біда. Не збірував чоловічина, бо робив днями й ночами. Та й каже свої жінці:

— Іду я, жінко, в опришки.

Жінка в плач та в ноги чоловікови. Просить, аби того не робив.

— Що ти, чоловіче, задумав! Та дідич як розлютиться та як прийде зі своїми гайдуками до нас, та так нас арапником поб’є, що нам не схочеться вже й жити на білому світі.

— Не журися, жінко, якось-то буде, а я таки йду в опришки, бо інакшої ради нема.

Та й пішов чоловік у високі гори, шукаючи опришків. Довго шукав, поки їх надибав. Саме тоді опришки сиділи коло одної колоди, курили і щось межи собою говорили. Надійшов цей чоловік до них ближче, і вони здивувалися, що в таких високих горах їх найшов чоловік. Та й кажуть до него:

— Який тебе біс сюди приніс? Ти, напевно, прийшов нас увидіти та й видати шандарям. Вже тобі світу не видіти.

А то, знаєте, в опришків короткий суд був. Як сказали, так могли й зробити. Чоловіка охопив великий страх, уздрів він, що може погинути, та й зачав їх дуже просити плачучи:

— Не на то я, браття, прийшов, щоби вас видавати, але на то, щоб ви мене вирятували від дідичевого ярма.

І розказав їм усе, як то було з ним. Одні вірили, другі не вірили йому, цему бідному чоловікови. Але оден опришок устав на ноги та й каже своїм хлопцям:

— Не штука, хлопці чоловіка вбити. Треба переконтролювати його домівку, і будемо видіти, чи він правду говорить.

Як чоловік ці слова вчув, то мовби на світ народився. Старший опришок сказав своїм двом товаришам:

— Ану най цей чоловік веде вас до свеї хати. Та й перебадайте там.

І так зробили. Вечером входять опришки в хату. Жінка до чоловіка, діти теж до свого дєді кинулися.

— Дєдечку, дєдечку, ми вже вас нікуди не пускаємо. Відколи ви пішли від нас, ми кавальчика хліба твердого не бачимо, лиш чирок їмо.

Опришки як подивилися на ту нужду, то й їм самим з очей сльози покотилися. І сказали опришки дітям та й жінці:

— Не плачте, не плачте, діти, борзо буде у вас у хаті статок. А дєдя ваш най іде з нами.

Діти та й жінка трохи розвеселилися. Та й каже жінка до опришків:

— Най буде так, як ви кажете.

Та й подалися опришки з чоловіком у темні гори. І розказали опришки своїм товаришам, що виділи. Тоді старший опришок сказав:

— Будемо, браття, відвідувати того пана дідича.

А то, знаєте, як уже опришки пана відвідували, то Боже борони. Як падали вони на панський двір, то все деревіло від страху. Бо вони не йшли з голою рукою, вони мали кріси, пістолети, ножі, бартки — все мали.

Рушили вони вночі до дідича на фільварок. Наліпили собі ґуль із смоли, облили їх лоєм, щоби мали що метати панським псам. Вступили в двір, наметали псам ті ґульки, щоби не гавкали. Пси похапали ґульки, смола почіплялася псам до зубів. Пси не гавкають, тиша у фільварку стала. Удерлися опришки в світлицю дідича, вверли дідича з ліжка на підлогу, обмотали його курмеєм, набили в рот клоччя, забрали в шафках гроші, золото, понабивали свої табівки ^*. Та й дідича зв’язаного на плечі і винесли його аж на Чорну гору. Вночі.

Дідич усе по дорозі розумів, що з ним робиться, лиш не міг говорити.

Зробилася днина. Розв’язали дідича та й кажуть йому:

— Ти зрозумів, де ти находишся?

— Зрозумів, зрозумів, — відповідає дідич,

— Вже тобі ніколи не видіти свого фільварку, бо ти підлягаєш суду.

Дідич гірко заплакав та й сказав до опришків:

— Скільки хочете викупу за мене, аби ви мене живого пустили додому?

Опришки сказали:

— Ми вже сами взяли викуп за тебе.

Покликають того чоловіка, котрий робив панови кошелі.

— Пізнаєш, пане, цего чоловіка? Пан пізнав, але стаївся.

— Я не знаю цего вашого чоловіка, не видів його ніколи. А чоловік той приступив ближче до дідича та й каже йому:

— А ви забули, паночку, як ви мене примусили кошелі для вас робити?

Пан почервонів. Ніде було дітися йому, та й признався. Каже той чоловік дідичеви:

— Паночку, чого ви з мене бідного таке зажадали, з мого мозольованого заробітку? Ви думали, що ніколи не будете в біді? То, паночку, не довіка каліка, не до смерти пан.

Тоді опришки загнули до землі бучка бгачкого, прив’язали пана на вершок бучка та й пустили вгору.

— Отак, пане, погойдайтеся на свіжім повітрю, — сказали опришки. — Так, як ви вигойдувалися на дорогоціннім кріслі в своїм саду.

Та й залишили дідича. А тому чоловікови дали опришки багато грошей.

— Іди додому, годуй жінку й діти свої. Убирай їх, полагодь своє господарство. Та й заклинайся, що ти не видів нас, а ми тебе.

Чоловік дуже втішився, подякував опришкам та й пішов додому. Прийшов він, висипав на стіл гроші з табівки. Жінка не звірила очам своїм, як увиділа таке багатство.

А в панськім дворі пішла чутка, що «пан пропали». Нема його ні першої днини, ні другої, ні третьої. Покойові слуги й гайдуки зачали говорити межи собою:

— Не дивуйтеся, люди добрі, наш пан були дуже нервові. Може, вони втопилися з нервів, а може, десь повісилися. Не маємо що турбуватися. Оден пан пішов, другий прийде.