☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як осел, пес, кіт і кугут у світ пішли
Українська народна казка Гуцульщини

Жили собі бідні люди. На землю були бідні та й на майно, а на діти були багаті. Але, як то кажуть, чим хата багата, тим і рада. Заледви тримали вони осла і дві кози. І дуже вони тим ослом гарували, багато ним робили, бо треба було діти годувати. Поки осел був молодий та було що в достатку їсти, він тримався. Але як постарівся та їди доброї не було, він упав на ноги. Каже чоловік жінці:

— Жінко, осла вб’ємо, шкіру продамо, а м’ясо будуть їсти діти.

— Лиши пусте говорити, — каже жінка чоловікови. — Де би я хотіла його бити і з него м’ясо їсти, як він нам діти вигодував? Краще відвезім його в ліс, най їдять його вовки.

І так зробили. Взяли його на санки і відвезли до лісу.

Була весна, осел поволеньки встав на ноги, їв хвою, скуб суху траву. А потому виросла в лісі паша. Осел статком жив, ніц не робив і зробився гарний.

А діти того ґазди пішли в ліс по ягоди, по гриби. І надибали в лісі осла. Прибігли т’хаті та й кажуть:

— Тату, наш осел жиє. Такий файний, як був колись молодий. -Де?

— Генде в лісі. Каже батько:

— Це добре. Нам так треба возити. Ходім і зловим його.

Пішов чоловік з жінкою й дітьми в ліс. І ще взяли з собою сусідів. А осел не дався зловитися. Вони за ним вганялися до вечора і не зловили. Каже чоловік:

— Я йду до мисливця, візьму рушницю і завтра його застрілю. Почув ці слова осел і з того лісу вибрався геть.

Іде він дорогою, здибає собаку. Такого нещасного, як він самий.

— Здоров, брате, — каже осел до собаки, — куди ти йдеш?

— Іду в світ за очима. Поки я був молодий, добре чув, далеко видів, файно гавкав, мене любили і їсти давали. А тепер приїхали в село гицлі. Ґазда хотів мене вбити і віддати їм шкіру.

Осел каже:

— Добре, будемо собі товаришами. Ходім у світ за очима.

Ідуть вони далі дорогою і здибають кота. Такого самого старого, як той собака. І цей іде в світ за очима.

— Здоров, брате, — кажуть осел і пес до кота, — куди ти йдеш?

— Іду в світ за очима. Поки я був молодий і добре ловив миші, мене годували. А як я зробився старий, мене вигнали.

Каже осел:

— Добре, будемо собі товаришами. Ходім у світ за очима.

Ідуть далі дорогою втрьох. Край села кугут на жердині піє раз-по-разу.

— Здоров, брате! — каже осел. — Що так пієш?

— Я вже, — каже, — перед смертю.

— А чого?

— Того, що в ґаздині вродився хлопець. І чоловік мене ловив, хотів зарізати на юшку. І вирвав мені хвіст. А я втік. Він пішов по рушницю і хоче мене зараз стріляти.

— Гаразд, брате, ходи з нами.

— А куди?

В світ за очима.

Пішли всі штири колеги, зайшли до великого лісу, знайшли там файну полянку. Там була гарна трава, вода. Серед полянки була велика дуплава ялиця. І там почали вони собі ґаздувати. Осел на пашу, пес з котом на лови, а кугут собі коло тої ялиці. І якийсь час вони дуже файно жили.

Але минуло літо і настала осінь. Трава в лісі висохла, зайців молодих уже не було. Зробився холод і голод. Каже кугут до своїх товаришів:

— Ходім десь, браття, в село. Погодилися вони на це. Каже кугут до кота:

— Лізьмо ввечір на ялицю, на самий верх. І будем видіти, у котрім боці найближче світло в хаті. Туди й підемо завтра.

Вилізли вони на ялицю, дивляться, далеко в лісі малесеньке світло блимає. Каже кугут до своїх товаришів:

— Ідемо туди. Вже йдемо, бо темна ніч.

Сідає кіт на осла, а ті два ззаду йдуть. Нім добились до того світла, була вже північ.

А то була хатина, де жили розбійники. Вони поприходили з грабунку, принесли здобич, наварили доста страви. Їли, пили, забавлялися. Колеги прийшли під вікно, обдивилися і говорять тихо:

— Як зайти до хати? Каже осел:

— Треба цим панам віддати шану.

— Як?

— Я поволи стану передніми ногами на віконниці, пес най лізе на мене, кіт на пса, а кугут най буде зверху. Як я потрясуся, щоб усі заревли, закричали.

Так вони й зробили. Осел зарикав, пес завив, кіт занявкав, кугут запіяв. Осел так потрясся, що висипалося вікно. Розбійники були п’яні, і впав на них великий страх. Вони падали, що то вже світ валиться. І зі страху всі повтікали. Тікали вони лісом і забігли на якусь поляну, де вже не раз відпочивали. І там почали говорити:

— Що це могло бути?

А осел, пес, кіт і кугут зайшли в хату. Наїлися там, нагостилися достатком. І кажуть:

— Мабуть тут будемо й жити.

І говорять собі, де хто буде спати. Каже кіт:

— Я буду перед піччю. Хочу нагрітися.

— А я лізу на під. Там моє спання, — каже кугут. А пес каже:

— А я буду під порогом. Там мені файне повітря.

А осел ліг собі в сінях. Кіт загасив свічку, і всі сплять. А злодії сиділи, радилися і боялися всі вертати. Один злодій, молодий, відважний, сказав:

— Я піду подивлюся, що там є. І вернуся й розкажу вам. Прийшов він до тої хатчини, поволеньки, на пальцях підійшов до дверей. Хата отворена, в хаті тихо. Нічого, не видко, нічого не чути. Світла нема. Він посяг у кишеню, дістав сірники і хотів засвітити. Але перед тим ішов дощ, і сірники в кишені замокли. Розбійник не міг засвітити. Але дивиться, перед піччю щось світить. Він гадав, що то грань. А то кіт зі страху засвітив очима. Розбійник тикнув сірником котови в око. Кіт зірвався та просто йому в лице. І пазурами до очей. Розбійник подумав, що то чорт, і почав тікати. Забіг до сіней, а там пес ухопив його за ногу. Піднявся великий шум, крик. Віслюк схопився та його копитами в груди. Він якось виплутався звідти, а кугут запіяв:

— Кукуріку!

А розбійникови причулося, що то кричить хтось з поду: «Ловіть його!» І так тікав розбійник у страху, що ледви добіг живий до своїх товаришів. Прибіг і зачав казати:

— Браття, ми там не маємо чого показуватися.

— А що там? — питають.

— Повна хата чортів набилася. Я прийшов у хату — було тихо й темно. Сірники в кишені замокли, і я не міг засвітити. А там щось світилося. Я гадав, то то грань перед піччю, і тикнув сірником чортови в око. А чорт пазурами трохи мені очі не видер. А під порогом була купа чортів. Зловили мене зубами за ноги і геть мені ноги об’їли. Я з хати, а там купа чортів з кіллям. Та мене по плечах, по грудях — куди попало молотили. Я від них вирвався, почав тікати, а чорт з поду кричить: «Ловіть його!»

І покинули розбійники хату в лісі. А що сталося в лісі з тими колегами, я тепер не знаю. Бо я живу в селі, а вони в лісі.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Бабинопілля (Акришори), Косівського району, Івано-Франківської області 6 березня 1983 року Мохначук Ярема Петрович (1916 року народження)