Як панич біду шукав
Українська народна казка Бойківщини

Панський син осідлав коня, взяв з собою харчі і йде шукати біди. Бо всі люде говорять, що біда, а він не знає, яка то біда. Під’їхав під єден ліс і почув голос. Хтось кричить: «Ге-гей!» А то газда нарубав дров, заїхав у яму і не міг виїхати. Давав голос для коня. Питає панський син:

— Що ви тут, газдо, робите?

— Бідую, паничу.

— Ви бідуєте, а я біди глядаю.

А газда рубав дрова і видів у тернині сову.

— Ви біди глядаєте? Я видів біду, паничу.

— А як би її їмити?

— Треба розібратися догола, та як мати на світ народила, і тоді їмите. Інакше вона не дається їмити.

Він розібрався, зложив убрання на купу, коня прип’яв до ялинки і пішов біду їмати. Їмав він завзято. А газда увидів, що він їмає ту біду, свого коня випряг, панського запряг — панський кінь міцний, — свого прив’язав до воза, сідло, харчі і панський одяг вер на свій віз. І смеркнув на коня. Кінь міцний, витягнув воза. Та й поїхав газда.

А панич їмив біду і так втішився. А то була сова. Думає: «Тепер одягнуся, попоїм, сідаю на коня та й їду». Прийшов на то місце — ні коня, ні одягу, нічого нема. І сказав він:

— Ой біда!

Біда, бо ніч уже темна і нич нема. Вже він видів, яка біда. Ніч темна, з лісу мусить іти, бо що буде в лісі робити? Іде в село.

Вийшов на гору, дивиться на село, в єдній хаті світиться. Зайшов він під ту хату, дивиться в вікно, там сидить дяк. Господаря нема дома, десь поїхав, а дяк з жінкою п’ють горівку, їдять курку печену, білий хліб. А в той час приїжджає з міста тої жінки газда. І каже до коней: «Гов!» Жінка то вчула, що газда приїхав. Курку сховала в піч, горівку в шафу, а білий хліб собі в постіль під гол волу положила.

Панич то все увидів. А дякови сказала жінка під піч у яму лізти.

— Потому я тебе випущу, як піде газда коням давати.

Панич іде д’газді.

— Добрий вечір, господарю!

А господар говорить:

— Що ви такий голий?

— Я мушу бути голий, бо я ворожбитством займаюся. Я маю ворожбита.

— Ходіть до хати.

Прийшов газда до хати, а жінка каже:

— Бери в печи капусту й бульбу. Бери та й їж.

Газда кладе капусту й бульбу на стіл. Панич каже:

— Що, у вас більше нич нема?

— Нема, — каже, — паничу. Я сам варю, жона слабує.

— Я буду питатися ворожбита, що у вас є.

Потяг сову за хвіст, сова пехекнула.

— Ворожбит каже, що у вас є в печи курка печена.

Газда відпирає:

— Не може бути, в мене того ніколи не буває.

— Ідіть шукайте.

Газда витягає з печи курку і кладе на стіл. І мовить:

— Ідіть, паничу, їсти.

Панич каже йому:

— У вас є ще горівка в шафі за фляшками.

Витягає газда горівку. А панич думає: «З чим буду їсти курку? Хліба треба». Потягає сову за хвіст, сова пехекнула.

— Каже ворожбит, що у вас у постели є під головою білий хліб.

А жона так йойкає, так стогне — слаба дуже. Панич каже:

— Пхайте руку глибоко під голову. Там на споді є хліб.

Та й дістав чоловік з-під подушки хліб.

Повечеряли вони файно. А газда мовить:

— Паничу, моя жона слабує, я сам усе роблю.

— Я буду питати ворожбита, на що ваша жона слабує.

І потяг сову за хвіст, вона пехекнула.

— Каже ворожбит, що у вас є під піччю велика Біда. Через тоту Бідк вона слабує.

Газда питає:

— Як би її вигнати?

Каже панич:

— Наносіть дров, запаліть у плиті, налийте великий баняк води і будемо її окропом виганяти.

Той наносив дров, запалив у плиті, налляв в баняк води. Вода закипіла, панич каже до газди:

— Ви ставайте на порозі. Як Біда буде втікати, аби ви її били по голові.

Панич узяв горнятко, бере той окріп, відкрив яму і потроху ллє туди, щоб дяка не дуже попік. А газда каже:

— Щось Біда не втіче.

— Бо нема на ню потиску. Я тепер буду лляти цілий баняк.

І суває баняком по плиті, щоб дяк учув, що він цілий баняк буде лляти. Дяк настрашився і вискочив, і зразу до дверей утікати. А газда його проліном. Газда каже:

— Паничу, то дяк.

— та біда може перетворитися у що хочете: і в пса, і в кота, і в дяка.

А на дяку такий дороги костюм, такий блискучий. Панич каже: Я стягну з Біди костюм. І витягнемо Біду надвір, викопаємо яму і поховаємо.

А той костюм такий чорний і для газди такий страшний. Панич стягнув з «Біди» костюм, витягли її надвір і шукають лопати й джегана яму брати. А той утік. Газда настрашився, що Біда втікла, що ще прийде. А панич каже:

— Коли вона втікла, то вже більше не прийде.

Входять до хати переночували. А жінка далі слаба. Панич ся питає:

— А чим ви її лікуєте?

— Та вожу, — каже, — всякі пігулки, всяке вожу з міста — нич не легшає їй.

— Я вам повім, якими ліками її лікувати.

Пішов він надвір і вніс палицю букову.

— Отими ліками треба її лікувати. Обернути її долілиць і бити від п’ят до голови. Раз попри раз бити. І від того вона буде здорова.

А газда мовить:

— Та де!

І не бив.

Панич іде геть.

— Чим вам заплатити? — питає газда.

— Візьму той костюм з Біди і загорнуся. І коня мені дайте.

І він дав йому коня. І забрав собі той костюм. Газда мовить:

— Продайте мені того ворожбита. Бо я сам-єден, може, собі заворожу якогось робітника.

Ще й йому заплатив за ту сову газда. І поставив сову на цебер. І вона сидить на цебрі. Газда питається:

— А що воно їсть?

— Воно їсть м’ясо.

Панич говорить до газди:

— Але уважайте, би добре його годували, би воно не здохло.

А жінка собі думає: «Як ви підете, я з ним зроблю справу. Воно мене такої біди наробило, воно все виявило». Газда й панич пішли з хати геть, а вона взяла палицю та й ту сову убила.