Як повісили ступу
Українська народна казка Бойківщини

Жили собі двоє людей, господар із жінкою. Прегарно жили, прегарну господарку мали. Дітей вони не мали. І перед різдвяними святами договорилися вони:

— Підемо ми до міста Скольова купити собі, що треба, на свято.

І поїхали вони туди. Покупили, що треба, а далі жінка вийшла з єдного магазина, і чоловік не видів, куди вона пішла.

А вона пішла до аптеки. А в тій аптеці робив аптекарем її чоловіка товариш, вони оба були в армії разом. І той чоловік вийшов з магазина і пішов до аптеки, хотів з товаришем поговорити. Зайшов, поздоровкався з товаришем. І аптекар увидів через вікно на вулиці його жінку. І питає, чия то жінка.

— Це, — каже, — моя жінка.

— Твоя? Вона тепер була в мене і купувала в мене трутку. А я її запитав: «Нащо тобі трутки? Що ти хочеш труїти? Тота трутка, що ся труїть собаку чи кітку, чи там худобину, то не взяла би людину. Ти мені скажи, нащо тобі трутка?». І вона сказала, що для людини.

І аптекар сказав:

— За тото треба дати десять долярів, би я тобі такої трутки дав.

І вона вийняла десять долярів і дала йому, аптекарьови. А він завив у папір харчової соди і сказав:

— Ото даш йому в чаю. Він вип’є тото і зразу вмре.

Все це розказав аптекар свому товаришеви. І сказав йому:

— Би ти не боявся, бо я трутки не дав, я дав харчової соди. Буде тобі давати, би-сь нічого не боявся.

Подякував він тому аптекарьови і каже:

— Їду додому.

Вийшов він на вулицю, увидів свою жінку і каже:

— Ходи. Поїдемо домів.

Посідали вони на фіру і поїхали домів. Як виїхали домів, каже він жоні так:

— Іди клади огня, а я розпряжу коней, дам коням їсти і прийду.

Входить він до хати, сідає коло стола і каже жінці:

— Дай мені дащо напитися, бо я дуже хочу пити.

— Чекай, я тобі загрію чаю.

І верла вона йому тої соди. Він то видів, а їй ся здавало, що він не видів. Притулив він то до рота, йойкнув, упав і зробив вигляд, що він умер. Як вона увиділа, що він умер, взяла його за ноги і потягла до сіней витягла його, взяла довгий мотуз і в’яже йому до шиї.

А там була така грядка. Переверла вона мотуз через грядку і тягне чоловіка догори, хоче повісити. А він собі їмив у потемку мотуз коло шиї, щоб’го не задушила. А вна його підтягнути не може. Як увиділа, що не може підтягнути, вийшла собі надвір, заперла за собою двері і десь пішла. А він за той час бере ступу і прив’язує до ступи то, що мало бути прив’язане до шиї.

А вона приходить і приводить того свого каваліра, з котрим вона любилася. І каже:

— Мотуз перевішений. Поможи мені підтягнути його догори.

І вони вбоє підтягнули у потемках ту ступу. Вона каже свому каваліру:

— Ти йди геть, би тебе тут не було.

Він собі пішов геть, а вона вийшла надвір і стала йойкати:

— Йо-йой! Йо-йой! Та повісився, повісився!

Сусіди то вчули та й біжать. Що таке є? Звідуються сусіди:

— Що тут є?

— Ходили-сьми нись у Сколів та-сьми відтам виїхали. Я пішла доїти корови. Входжу до хати, а він ся повісив у сінях.

Сусіди засвітили, дивляться, а висить ступа. Не чоловік, а ступа. А чоловік сидить у сінях в кутику. І встає, і всіх людей, котрі прийшли, кличе до хати, просить, аби посідали за стіл. Мав горівку і почав усіх гостити. Тоді при всіх людях розказав, що його жона труїла, а далі вішала. І сказав тому кавалірови, що помагав їй вішати:

— Чи береш ти її?

Той сказав:

— Беру.

— Як її береш, так уставайте з-за столу і йдіть. Забирай її, бо я з нею жити вже не буду.

Прожила вона півроку з тим новим чоловіком, і щось вони ся посварили, і той її від себе прогнав.