Як покаявся розбійник
Українська народна казка Бойківщини

В однім селі був монастир. Був він на дуже великі горі. До того монастиря заходу не було ні з якого боку, тільки одна-дорога вела до того монастиря. А ворота були там закриті, так, що ніхто не міг доступити. Там жили самі монахині.

А на другі горі в лісі жили дванадцять розбійників. І они намагалися той монастир забрати і монахинь побити, тому що вни не мали де жити, а були вже на старі літа. Та й було в монастирі багато золотих речей і гроші були.

А одного разу було так. Одна жінка народила сліпу дитину, дівчинку. Та й она пошкодовала веречи дитину в воду або ще де, а понесла під ті ворота до монастиря. Думає собі: «Монахи, то є побожні люди. Оно буде плакати і они підберуть. Та най годують його, а мені його не треба, бо вно сліпе».

І так і зробила, понесла і поклала там. Воно там плакало, монахині вийшли і забрали його. І годували ту дівчинку.

Розбійники думали, як їм узяти той монастир. А їхній ватажок придумав таке:

— Ми заб’ємо одного монаха і візьмемо його вбрання. Я вберуся за монаха і піду до того монастиря. Вони мене пропустять у ворота. Я ввійду до них, а потому прийдете ви, і я вас впущу. І ми їх поб’ємо, станемо там хазяїнами і будемо там жити.

Так він сказав, так вони й зробили. Вбили монаха, той убрався в його одяг і пішов під ті ворота. Монахині увиділи що мовах іде, і дуже зраділи. Впустили його і він увійшов у той монастир. Вони такі раді, так коло нього припадають. Вони думали, що він печерський монах. Бо є такі печерські монахи, які нічого не роблять, їдять тільки рибу, хліб і чай. І моляться в печері. Вони думали, що це саме такий монах, і його дещо питають, а він не знає, що їм ур наче ат. Бо він розбійник.

Доста того, що він уже там був. Монахині готовили вечерю. Повечеряли та й ідуть спати. А в монахів закон — як іти спати, треба обов’язково помити ноги. Зладили вони йому воду і приносять її. Він стягає свої чоботи, та й помила йому монахиня ноги. Та й одна говорить старшій монахині:

— А якби ми ту сліпу дівчину привели сюди і помили її в цій воді? То є монах, то святець, може би, щось помогло.

А та старша каже:

— Та можна це зробити. Поможе, не поможе, а не пошкодить.

І вони привели дівчину, і помили в тій воді, де розбійникові ноги мили. Помили і ведуть назад на її ліжко, де вона все сиділа.

А вона сліпа була й німа, нічого не говорила. А вже мала з п’ятнацять літ, а може, й більше. Вони її ведуть, а вона проговорила:

— Пустіть мене, я сама піду.

Вона проговорила! І видить! Всі монахині дуже зраділи.

А на того розбійника упав великий страх. Дуже спудився, як увидів таке чудо. І тоді він признався:

— Я, — каже, — не монах, я розбійник, я в тім лісі сиджу.

І він їм розказав, як дав пораду товаришам і що буде далі.

—…Я вас убивати не буду. А той ніж, що, ади, маю, кладу на стіл. Я, — каже, — дуже согрішив. А тепер я видів велике чудо і каюся. Тут мають прийти мої товариші вас убивати, але ми вас убивати не будемо. Я у вас остануся воротарем, ключником буду, бо я прогрішив.

Прийшли ті його товариші. Він вийшов перед ворота і каже:

— Ідіть, хлопці, додому. Якби ви ввиділи таке чудо, як я, то ви би більше людей не вбивали. Та й я більше не буду вбивати.

А вони сміються з нього.

— Недавно, дві-три години тому пішов до монахів та й уже сам монахом став.

А він їм каже:

— Ви смійтеся, хто як хоче, а я вас раджу добре. Ідіть до своїх домівок і жийте, як люди, бо то гріх великий — людей убирати. Я видів чудо, і я більше нікого не буду вбивати.