Як померла дівчина
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі жив з жінкою великий багач. Довго в них не було дітей. Аж нарешті допросили бога, що бог дав їм дитину. Народилася в них дочка. Зачала підростати, дуже файна була дівчина, і так вже нею тішилися, не давали їй ніц-нічого робити, абсолютно нічого.

Доросла вона десь до вісімнадцять-дев’ятнадцять років і лягла одного разу спати в покої. І спить від полудня до вечора. Дєдя з мамою ідуть та й будять її до вечері, а вона спить мертвим сном. Ніяк не можуть її добудитися. І так уже й ніч перейшла, і вони не будили. А рано встали родичі і пішли до другої хати її будити, бо вже пора було їй уставати. Підійшли до неї, а вона мертва. Обсмотрили — вона холодна. Зачали голосити, приповідати, поскликали всіх сусідів. Що їм робити?! Сусіди сказали:

— Та й що? Робити трунву та й ховати. Інакшої ради нема. Померла.

Зачали її збирати у вбрання, таке делікатне, як мали вбирати до вінчання. Понатягали на одну руку перстень золотий на палець та на другу. Кугутки́ золоті, на шию намиста золоті — все в золоті сіяє.

Зійшлося дуже багато народу. А з одного села йшов хлопець, уже дорослий, великий парубок, ішов попри того дому, де похоронок зійшовся, та й зайшов на це подивитися. Запитався в одної жіночки:

— Що це так багато народу зійшлося перед цего дому? А жіночка каже йому:

— Та тут похоронок. Ховає великий багатир свою одиночку. Та так її вбрали в золото, так сіяє на ній, що аж не мож надивитися.

А цей парубок собі подумав: «Ану йду я подивитися». Просунувся помежи люди в світлицю, де та мертва дівчина лежала. Та дивиться на мертву та й думає: «Поправді мені жіночка розказувала, що її так убрали в золото».

Вийшов той парубок з хати, заховався в кущі, щоби його ніхто не видів, та й чекає до вечора, коли вже її поховають на цвинтарі. І як уже добре стемнилося, підокрався він до одній хаті і вкрав з-під хати городник ^*. Коли зробилося зовсім темно, він почав той гріб відкопувати. Той, де похована була дівчина в дорогоцінних речах. Вивер усю глину, дійшов до трунви. Він собі подумав: «Я бідний хлопець, постягаю з неї все золото і буду мати великі гроші. І допоможуся, що буду мати свою господарку. А гріха не буду мати, бо все це золото закопалося в глину».

Підважив він віко та й зачав стягати з рук перстені. А вона підоймилася та й їмилася йому на шию. Ожила. Але він ніц не вергся. Зачала вона його дуже обіймати й цілувати, за те, що визволив її з ями. Та й каже йому:

— Велике тобі дяковать, що ти мене ізбудив. Я так твердо спала, що нічого не кімувала, що робилося. Аж тепер я прийшла до пам’яти. Мене ж поховали, подумали, що я вмерла.

Парубок подумав собі: «Не буду я оббирати з неї золото. Витягаю її з трунви нагору». Та й каже:

— Поведу я тебе до твеї родини, до дєді та й мами.

Він собі думає: «Як приведу її живою, то вони мене нагородять, і я буду мати великі гроші». Узяв дівчину за руку та й веде. Десь так у половині ночі привів її під хату. Та й каже їй:

— Сідай отут на приспу і нічого не кажи. Я сам увійду в хату. Попукав парубок у вікно та й каже:

— Пустіть, ґазди, в хату.

А ґазди не спали цілу ніч, все плакали та й плакали за своєю дочкою. Пустили вони в хату парубка, а він каже:

— Добрий вечір, дорогі ґазди! А ґазди кажуть парубкови:

— Не добрий у нас вечір, смутний вечір, бо ми поховали донечку свою найдорожчу, котрою ми вісімнадцять років тішилися і радувалися. А вона померла. Вчора поховали. А парубок каже:

— А що би ви дали мені, ґазди, якби я вам зараз привів її в хату живу?

— Ми би віддали за тебе свою дочку і весь свій маєток. Вийшов парубок надвір та й каже дівчині:

— Ану ходи до хати, най тебе увидять твої рідні.

Увів він її в хату, а вони як подивилися, так засторопіли. Затягло їм з радощів мову, і вони не могли слова промовити. І зачали її носити на руках, та все гойдати, та обіймати й цілувати. А парубок сидить на лаві та й не може надивитися на красуню, і лиш просить бога, аби так сталося, як вони пообіцяли. Аби дали за него дочку.

А тут уже й розвиднілося надворі. А дочку все тягне на сон та й на сон. Їй усе спати хочеться. А вони не можуть налюбуватися нею та наговоритися.

Та й повели її в світлицю, де вона була померла, та й поклали спати на постіль.

А по всім селі пішла чутка, що якийсь незнайомий парубок, не знати, з котрого села та й що куди, відкопав її і привів живу до хати. Велике чудо сталося. Ціле село збіглося дивитися на чудо. Кожний глоти́вся ^* в хату, аби на свої очі видіти, чи вона жива. А вона справді жива. Дєдя, мама та й той парубок — усі троє коло дівчини, як коло писаного яйця. Очі не спущають з неї. А люди одні приходять, другі виходять. Але нараз та дівчина зачала ув’явати, зачала слабнути й жовкнути в лице. Дєдя та й мама, та й цей парубок спі́ворили ^*, сплакали дуже. І зачали просити:

— Будьте добрі, люди, привезіть лікаря щонайголовнішого. Бо ми від свеї дочки не відступимо ні на хвилину. Ми вам дуже добре заплатимо, лиш привезіть лікаря.

Сусіди впрягли на мах коні, привезли найголовнішого доктора з міста. Розказали докторови:

— Так і так. Заслабла й умирає дочка.

Доктор з найліпшими ліками від усіх слабостей увійшов до хати, де лежала слаба дівчина. Оббадав її слухавками, кожну жилку перебадав у неї. Та й зачав питати родичів, коли вона заслабла і на що слабувала раніше. Вони розказують, що ніколи вона не слабувала, ні на що не скаржилася. Лиш перевче́ра заслабла і вмерла.

— На другий день ми її поховали на цвинтарі, а цей незнайомий парубок відкопав її вночі та й привів нам живу. Вона говорила.

А доктор подивився на того парубка та й зрозумів, чого він її відкопував. Обрабувати хотів.

— А як він привів вам вашу дочку, таку прекрасну і всю в золоті, що ви пообіцяли йому за це дати?

— Пообіцяли заміж за него віддати, — кажуть родичі. Доктор далі перебадував дівчину, а вона все ухлюпа́ла ^*, ухлюпала. І сказав головний лікар до родичів та й до всіх людей, що були там:

— Буває, що людина завмирає на дві добі й більше. Люди думають, що вже померла та людина, та й махом її ховають. Живу ховають. Від сьогоднішнього дня всі лікарі селами й містами будуть забороняти людям ховати мертвих другої днини. Тільки мають ховати третьої днини. І то має лікар перебадати тіло і дозволяти ховати.

А ця дівчина, — сказав лікар, — має зараз умерти, бо їй так присуджено. Їй лиш стільки суджено жити.

І та дівчина померла. Поховали її і сокотили гріб місяць, щоби її не обікрали, не забрали того золота. Наймив ґазда чоловіка, щоби осокочував гріб дівчини. А тому парубкови ґазда заплатив. І сказав йому, щоби він не пробував відкопувати її й оббирати золото, бо то тільки її віно ^*.

І від того часу вийшов такий закон, що мертву людину ховають аж на третій день.

А я пішов у місто, купив горнець, та й цій казці конець.