Як пропав багатий брат
Українська народна казка Бойківщини

Жили два брати — один бідний, другий багатий. Якось бідний брат приходить до багатого і просить: — Брате, позич мені муки.

А багатий брат був скупий і муки не позичив. Каже:

— Знаєш, брате, яка в мене жінка? Буде сваритися, як я тобі позичу. Приходить бідний додому і каже:

— Спечи мені, жінко, на дорогу корж, — піду шукати роботи, щоб мати якийсь гріш.

Спекла жінка корж з останньої муки, що була в сусіку, і відправила чоловіка на заробітки.

Ішов він, ішов, поки не захопив його вечір. Вирішив чоловік ночувати в лісі під дубом, бо до села ще було далеко. Враз почув чиїсь голоси: то два розбійники ховали ключ у дупло. Почув бідний брат такі слова: «Іване, ти добре закрив двері?» — «Добре». — «А ключі добре сховав?» — «Добре». — «Ну, то ходімо скоріше доганяти своїх».

Чоловік зрозумів, що то були опришки, і пішов шукати ті ключі. Дістав їх з дупла і недалеко від дуба намацав двері. Втворив їх одним ключем, а там — золото. Далі — другі двері. Втворив їх, а там — срібла много. Втворив треті двері, а там було много хліба, муки і різного товару. Втворив послідні двері, а там стоїть пара коней, запряжених у великий віз. Набрав він взуття, одягу, муки, хліба. Поносив то все на віз і до ранку був дома.

На Великдень рано його жінка і діти приходять до церкви в новому одязі і взутті. І приносять святити повний кошик. Були там і паска, і ковбаса, і шинка, і яйця. Це дуже здивувало жінку багатого брата. Закінчилася служба Божа, прийшли багач з жінкою додому, а вона не дає ’му спокою:

— Іди, чоловіче, запитайся в брата, де він набрав такого багатства, бо ще вчора не мав кусника хліба і муки на паску.

Приходить багатий брат до бідного і каже:

— Не гнівайся, брате, що-м не хотів тобі муки позичити. Але скажи мені, де-с дістав таке багатство.

Бідний каже:

— Не радив би-м тя, брате, іти туди, де я був. Але як так дуже хочеш, то скажу тобі. Іди за третє село. Дійди до лісу і сховайся під великого дуба з глибоким дуплом. В тім дубі будуть сховані ключі. Возьми ті ключі і одпирай ними двері, які найдеш недалеко від дуба. Але вважай, бо там живуть опришки.

Прийшов багатий т’хаті та й розказав жінці. Вона, довго не думаючи, відправила його в дорогу. Запряг чоловік коні й поїхав. Приїздить до лісу вже під вечір. Сховався під дуба і чекає. Ая, ідуть двоє і говорять межи собою. Чоловік зрозумів, що то опришки, перечекав, поки вони пішли, і став шукати ключі. Намацав їх у дуплі. Недалеко увидів вхід до тих пивниць. Йой, що він там увидів! Якого там золота було, якого срібла! Аж ’му очі порозбігалися. Загрузив він то все добро на фіру, аж чує — один опришок ’му каже:

— А, то ти, пташку?

І били його опришки, поки не вбили. Кинули його на фіру, і коні привезли його на рано мертвого додому.

Як пропав багатий брат
Українська народна казка Гуцульщини

Були в ґазди два парубки. Старший оженився та взяв багачку, а менший взяв дуже бідну, та файну. І так вони собі жили: тоти по-бідному жили, а тоти багачі наживалися, маржини мали доста, всякого. Та й ті бідні спечуть боришки ^* та й зварять буряковий борщик. Та й то їдять, та й сміються, та й кажуть:

— Борщику рідненький, пробутчику солоденький.

І так собі жиють. І так дожили до Святого Вечора. Прийшов Святий Вечір, вони файно закуталися ^* (не було багато роботи), помили в хаті, наварили їсти. Та й вже би їли, але нема як їсти, бо треба перший раз дати за простибі. Він каже:

— Куди би я ніс вечерю?

— Та не штимує ^* нести ні до кого чужого, неси до брата.

— Брат багач, має кутання багато, не дуже мене буде приймати в гості, загощати.

— Е, байка. Він буде сердитися, що пішов перший раз до чужого, а не дав братови. Іди таки до брата.

Злагодила жінка ту вечерю, дала йому, і пішов він до брата. Увійшов в хату.

— Добрий вечір!

— Дай Боже здоров’я, — відповіла жінка. — Що ви так борзо з вечерею?

— Та бо ми, ади, вже закуталися.

— Та бо я, ади, ще поміст не помила та й голубці не зварила. Ще доварюється пшениця, я ще не докуталася. Та то багато роботи.

— Я би давав вечерю.

— Та... мені не давай. В мене, ади руки брудні, я поміст мию. Іди надвір, там є брат. Та й даш вечерю братови, та й уже.

— Та добре. Пішов він надвір.

— Добрий вечір, брате!

— Доброго здоров’я. Чого так борзо?

— Ади, ми докуталися, роботи не маєм. Та я з вечерею прийшов.

— Та що, що ти прийшов з вечерею? Неси в хату.

— Та я в хаті був. Жінка каже: би я вам дав. Поміст вона миє, руки має брудні.

— Та я не маю коли. Що ти з своєю вечерею носишся? Йди до дідька. Видиш, що я не маю коли.

Бідний брат думає: «Що ж це таке? Обоє вигікали мене. Іду додому. Дам вечерю комусь другому».

Іде він. Тою самою дорогою, що йшов перше. Але перше не було ніякої хати. А це під дорогою зробилася невеличка хатка. Виходить з хати дідо.

— Добрий вечір!

— Доброго здоров’я. А ти куди йдеш?

— Та я, — каже, — з вечерею.

Та й думає він: «Добре й це. Подам дідови та й будемо зараз їсти». Увіходить в хату, сів на лавицю. А в запічку сидить дівка, така жасна ^*. І каже йому:

— Вуйку, як буде вам дєдя давати скриню золота, аби ви не брали. Правте в него миску джурин ^*. І би не казали дєдеви, що я вам це сказала.

— Добре.

А дідо пішов хоромами, рихтує там щось. Золото рихтує. Входить дідо в хату та й каже:

— Та вже давай ту вечерю.

Він подав вечерю. Та й каже дідо.

— Я тобі теж дам подарунок. Іди, каже, — за мною в хороми, я тобі дам золота, щоби ти мав з чого жити.

А він каже:

— Я бідний, мені золота не треба. Я не маю що їсти. Мені дайте миску джурин, аби я мав що їсти. Я не знаю, куди з золотом ходити та й що з ним робити.

А дідо не хотів давати джурин. Він каже дідови:

— Як не даєте, то я не беру нічого. Дайте миску джурин.

— Це, — каже, — не може бути, аби нічого не дати. Муситься щось дати.

Та й дідо пішов набрав миску джурин та й подав йому. Той приносить джурини додому. Та й каже жінка:

— Як ти гостив?

— Е. Ади.

Розказує, як жінка мила поміст та й не хотіла брати вечерю.

Казала, що руки брудні мала. А брат післав до дідька. Та й розказав він жінці про діда і про миску джурин.

— Та, — каже, — добре. Ми нічого не різали, нічого не маємо. А завтра Різдво. Ми боришки наваримо та джурин натопимо та й будемо їсти. Добре й джурини мати.

— Та де би я то поклав?

— Ади неси в комірчину, поклади там. А рано кладемо ватру та й будемо їх топити.

Та й виніс він джурини в комірчину.

Переспали, рано встають, наклали ватру. Та й каже жінка:

— Йди неси тоти джурини.

Той отворив двері в комірчину, а там такий великий зал. Стоять столи, а на столах їда. Пиття, колачі — всяке на світі. Не мож надивитися. Каже він:

— Ану йди, жінко, сюди. Будеш видіти, що то за краса.

Входять вони обоє, а назустріч їм з комори виходять дуже багато людей. Кожний джуряк — то людина з пекла. Він усіх тих людей викупив. Та й пішли ті всі люде до своїх домівок.

А цей запрошує всіх сільських людей до себе в гості. Та й кличе того брата свого:

— Ану йди до мене в гості.

— Та чого я до тебе піду? Ти нічого не різав, не маєш чим гостити. Чого до тебе йти?

— Та, — каже, — байка, що нема чого. Ми з жінкою прилагодимося. Ми на це встаралися. Йди таки до мене в гості та й уже.

Прийшов брат. Отворив двері та й каже:

— І-і-і, а в тебе відки це?

— Та, — каже, — ади...

Та й розказує він все геть, як то було.

— Е-ей який ти чемний, — каже брат. На другий рік уже я до тебе прийду з вечерею, би ти мене післав так, як я тебе післав. Я тебе прошу.

— Та нащо тобі цего, нащо тобі ґешефтів, ти ж маєш всього доста.

— Та я тебе прошу, би ти для мене зробив таке.

Прийшов Святий Вечір на другий рік. Багач приходить до брата з вечерею ще за днини. Приходить та й каже:

— Посилай мене так, як я тебе післав.

— Ей, — каже, — не треба тобі цего. Нащо тобі цего? Хто знає, як тобі буде?

— Байка. Ти не хочеш мені доброго зробити. Я тебе таки прошу. Та я того цілий рік чекав. Посилай мене так, як я тебе післав, та й уже.

— Та йди до дідька з тою вечерею.

Та й він пішов. Іде, знов дідо виходить з тої хати та й каже:

— Сюди, сюди йди! До мене з вечерею!

— Та я йду. Добрий вечір!

— Дай Боже здоров’я.

Цей сидить у хаті, а дідо пішов, щось готує надворі. А тота дівка сидить у запічку і нічого не каже. Мовчить собі, така чорна, жісна. Пішов дідо хоромами, нарихтував то золото, тоту грань ^* та й каже:

— Ану йди бери вже. Бери собі золота, кілько хоч, матимеш з чого жити.

Той прийшов, скриню втворив, а там повно золота показалось. А то грань, пекло.

— Черпай, — каже, — жменями і кілько хочеш бери собі того золота. В міхи, в що хочеш.

І той схилився черпати руками того золота. А дідо лиш іззаду дунув на него, і він потав ^* у тоти грані, в тото пекло. Задушився там і згорів. І байці конець.