Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Як пропав лихий брат багач
Українська народна казка Покуття

Було це давно, за царя Гороха, як було землі троха, як носом пробив і води ся напив. Жили собі два браття. Оден був багач, а другий дуже бідний. І бідний у того багатого брата водно робив. І прийшов голодний рік, не було що їсти. Жінка бідного каже:

— Йди, чоловіче, до брата, най він нас рятує, бо ми гинем з голоду. Приходить бідний до свого багатого брата й каже:

— Брате, щось помагай, бо ми гинем з голоду. А той каже:

— Що я тобі поможу? Дам тобі миску муки, більше я не можу нічого дати.

Дав йому миску муки, але та мука борзо минулася, жінка його знов посилає:

— Йди знов, чоловіче, бо біда. Прийшов він знов до багача, а той каже:

— Дам тобі другу миску муки.

Приніс він ту муку додому, та й вона скоро минулася. З’їли, нема. Іде він третій раз до брата.

— Ти, — каже, — брате, давай ще щось, рятуй мене. А брат каже:

— Я тобі можу дати, але треба, би ти дав одно око видовбати. Та й ще дам миску муки.

Той подумав, прийшов додому та й з жінкою радиться.

— Казав брат, що дасть ще миску муки, але би я дав око видовбати. Жінка заплакала гірко. А тоді подумали вони, що брат око не видовбе.

Та й пішов він знов до брата. Брат каже:

— Сідай на столець. Я видовбаю тобі одно око і дам ще одну миску муки.

Та й приніс він знов миску муки додому, і скоро знов настав голод. Іде він знов до брата. Брат каже:

— Давай ще й те друге око. Ти вже не меш більше до мене ходити. Та й так воно, знаєте, повторилося. Став він зовсім сліпий, уже нічого не видить. Та й каже:

— Жінко, ти знаєш що? Будеш водити мене на дорогу, на міст, де багато людей ходить. Там я буду сидіти та й буду просити, щось мені люди будуть давати. Хтось дасть копійку, хтось дві. Інакше ми жити не можем.

І жінка його, ви знаєте, водить на міст. Він сидить, люди дивляться, що бідний каліка, та й дають. Кидають монети, жінка ввечір за ним приходить та й його забирає додому. Та й з тих грошей вони жили.

Так воно продовжувалося дуже довго. Але одного разу вона його завела та й не змогла за ним піти, привести його додому. Сидів він, сидів, чує, вже ніхто не ходить, вже ніч, та й він помаленьку зсунувся під міст. А то такий великий дощ пішов. Вода шумить, а він сидить під мостом. Чує він уночі, десь уже в дванадцятій годині, щось мостом дуднить. Здудніло і впало під міст. І не одно впало, а більше. І балакають там. А то були нетрудні. Та й оден каже:

— Що у вашім селі чути?

— В нашім, — каже, — селі чути таке, що брат брату за дві мисці муки видовбав очі. Але би він перейшов до схід сонця через дев’ять меж і вмився тою росою, він би, — каже, — видів...

А він то все вислухав. І кугут запіяв, і вони пощезали. Чує він, другий раз кури піють, третій раз. Четвертий раз уже піють, вже зараз буде день. Вибирається він з-під того моста, виходить на дорогу. Мацає помаленьку, де окіп. Перейшов окіп, виходить на поле — він більше-менше знав ту місцевість — і переходить через межі. Перейшов одну, вмився росою, перейшов другу, знов умився. Так він перейшов через дев’ять меж і тою росою вмився. І він уздрів Божий світ.

Приходить він додому та й каже:

— Жінко, ти вчора не прийшла за мною.

— Та не могла, чоловіче.

— Але я, — каже, — вже вижу. Там приходили якісь і балакали. Казали, що в цій нашій хаті нема щастя. Ми мусим з цеї хати вибиратися.

А вона каже:

— Як вибиратися, то вибиратися. Добре, що ти вже видиш.

Та й неважко було їм вибиратися. Взяли з собою дітей. Та й мали подушку та й вереню. Взяли то та й ідуть. Йшли вони, йшли, та й чоловік каже:

— Я забув дома сокиру.

А жінка:

— Ей, нащо тобі тої сокири? Най там стоїть.

— Е ні, — каже, — я вернуся та заберу сокиру, бо без сокири недобре.

Вернувся він за тою сокирою, зайшов до хати, дивиться, а на печі сидить Біда і так голосить. Він зігнувся за сокирою, а Біда сіла йому на шию. І вже не може він її струтити. І йде Біда з ними.

Ішли вони, йшли і зайшли в ліс. Чоловік каже:

— Жінко, я уколю трохи цих дров. Та й загрієм води і зварим собі чаю. Бо ми вже голодні.

Зачав він той пень колоти. Він ся зігнув, а Біда скочила з його шиї та й заскочила в той пень. Він борзо витяг сокиру, і пень Біду стиснув. Біда верещить, а він собі з жінкою й дітьми пішов.

Ішли вони, йшли і зайшли в одно село. А там жив дуже багатий пан. Заходить він до того пана та й каже:

— Пане, я би у вас не наймився? Я, — каже, — з жінкою й з дітьми. А пан каже:

— Мені якраз такий чоловік потрібний. Твоя жінка буде корови доїти, а ти будеш фірманом. Даю тобі хату, і ви собі там розміщайтеся. І хліба даю вам, і корову.

І жиють вони там, і добре їм. Заробляють, є хліб і до хліба. А в пана був такий запущений став, колись він там рибу тримав, а той став замулився. І не мож там уже рибі бути. Та й одного разу пан йому каже:

— Ти будеш чистити той став. Я тобі даю коні, і ти будеш вивозити із ставу намул.

І зачав він той став чистити. Вже вичистив, може, половину або й більше, і щось під роскалем заскреготало. Він подивився — стоїть бочка залізна. Думає він: «Що в тій бочці є?» Зачав копати далі, а там і друга бочка з’явилася. І нарахував він там аж десять бочок, А в бочках було золото. Хтось заховав там великий скарб.

Каже він:

— Жінко, ти знаєш що? Я найшов великий скарб, десять бочок золота. Казати панови чи не казати?

А жінка каже:

— Треба сказати панови, бо як не скажемо, а він сам дізнається, то буде нам біда.

То він собі дві бочці відкотив, закопав та й панови сказав:

— Пане, я найшов скарб.

Пан на то подивився, подумав та й сказав:

— Чоловіче, я цей скарб тут не клав. Ти його найшов, то це твоє щастя. Я тобі даю за це весь свій маєток. І ти будеш тут паном, а я це золото беру і їду собі в Америку.

Пан переписав на него весь маєток, і він став паном, і він уже керує слугами і всім, що було в тім дворі.

І пішла про його багатство чутка, і дійшла аж до його брата. Та й хоче брат знати, чи то правда, що він такий багатий. Прийшла зима, і сказав брат до свого сина:

— Сину, підеш до вуйка, понесеш йому на свята вечерю, та як завше носять. Може, він не має що їсти.

Хлопець узяв ту вечерю, сів на коня та й повіз. Повіз туди, де жив колись вуйко. А там уже хата порожня, ні вікон, ні дверей нема. Він вертає додому та й каже: «Люди повідають, що він уже пан».

Та й що багач робить? На свята впрягає коні і їде до свого брата. Приїжджає, брат його файно зустрів, сказав випрячи коні і завести до стайні, а його взяв до покою. Боже, то панський дім! Скрізь дзеркала, різні килими — все, як у великих панів. Він не знає, де сісти, де стати.

А брат приймив його файно, дає йому вина, дає всього, що душа бажає.

— Їж брате, пий, брате.

А він не їсть, не п’є, лиш усе думає. Та й каже братови:

— Брате, як ти так забагатів! Господар каже:

— Ти пам’ятаєш, як мені очі видовбав?

— Пам’ятаю.

— І ти дав мені за то лиш дві мисці муки.

— Все пам’ятаю, — каже брат-багач.

— Як ти мені видовбав очі, я сидів на мості і просив. І тілко грошей напросив, що я собі купив весь цей маєток.

А він що робить? Дюґнув жінку і тихенько сказав:

— Йдем додому. Приїхали вони додому.

— Бери, — каже, — жінко, й мені це роби. Рви очі.

— Ей, чоловіче, бійся бога, я це не годна зробити.

— Ти, — каже, — роби то, що я кажу. І жінка так зробила.

— Веди мене на міст, та як його вели.

Завела вона його на міст. Люди йдуть, та й декотрі пізнають його, та й кажуть:

— Такий багач був та й дивіться, вже просить. Хто не знає його, той дає, а хто знає — не дає. Прийшла весна, вже тепло було. Він каже:

— Жінко, цего вечора би-с не ішла за мною.

— То добре, — каже вона, — я не буду йти.

Прийшла ніч, а він сидить. Помаленьку заліз під міст, десь у дванадцятій годині чує, щось моцно гуде. Загуділо і впало на міст, і знов зачали балакати ті нетрудні:

— Що в вашім селі чути?

— А в вашім що чути? А третій каже:

— Треба перевірити, чи нікого нема. Бо ми тоді говорили, і хтось нас почув.

Вони пішли під міст і там його найшли. І як схапали вони його, то з него лишень кости розсипалися.

Жінка рано за ним прийшла, а його вже нема. Подивилася вона назад — весь її маєток горить. І нім дійшла вона додому, то все погоріло, і звіявся вітер, і навіть попіл забрав. Лиш пляц лишився. І вже казці конець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 23 травня 1987 року Ворощук Кузьма Іванович (1917)