Шукаю роботу
HTML CSS JavaScript розробник
Українські казки

Як пропав поганий цар
Українська народна казка Закарпаття

Казка за Поганого царя. Він не був, той цар, поганий на обличчя. Він мучив народ. А той другий цар був дуже чесний. А в Поганого царя був такий порядок: хто сказав щось проти нього, хто май розумний, тих убиває. Запишуть його в список і на рано його вже не є. Усіх таких людей убивали.

А були два таких, котрі того Поганого царя охороняли. І щось не полюбилися вони йому, і записали їх у той список. А вони про то дізналися й втікли. І перейшли границю до того чесного царя. Но й що? Той їх не видає. Тоді Поганий цар дав ультимат, що піде на нього війною, як не видасть ті два хлопці, а той все рівно не видав.

І прийшов на голову Поганому царю такий сон, що його простий селянин ізнищить. І він був дуже незадоволений тим ділом. Як то простого селянина син може його знищити?

У Поганого царя був син. А давно було так, що самі царі билися, а бідний народ дивився. Котрий виграв, той і війну виграв.

А в одного чоловіка були три хлопчики, два були май старші, а єден, Василько, маленький. Як мати померла, йому чотири роки було. Коли мамку положили в яму, і він на ню впав, і важко було його там узяти. А була бідна жіночка, що од неї вбили чоловіка, Оленка. І вона взяла того хлопчика.

— Васильку, Васильку, — плакала вона й кривавими сльозами мила його. — Я буду твоя мама.

І він притулився до тої жіночки, і поховали його мамку.

І виховувала його тота Оленка. І було йому в неї дуже добре. А його батько вже ослаб, вже не біровав. І скликав він усіх трьох своїх синів і сказав:

— Завтра-позавтрі я умру. Я вмру і підете на кладвище мене сокотити. Першу ніч, другу й третю.

І вмер батько, і поховали його. Та й сі хлопці, май старші браття, кажуть:

— Васильку, ти би-сь не пішов няня посокотити? Бо ми наробилися.

Вони бояться.

— Добре, я буду сокотити, — погодився Василько.

Пішов він на цвинтар, ворота одкрилися. В дванадцятій годині ночі одкрився гроб і звідає його отець:

— Ти туй, синочку?

— Туй.

— Візьми подаруночок від мене. Там на воротах сидить хлопчик. Іди до нього, і він тобі подаруночок вручить.

А то ангел. Прийшов до нього хлопчина, і ангел йому вручив, що май ліпше. Дав йому таку сорочку, що як вбере її, то ніяка куля його не досягне.

Другу ніч пішов Василько знов на цвинтар, і подарував йому отець золотий хрестик і шабельку. Як одягнув той хрестик на себе й взяв у руку шабельку, то огромну силу мав.

Прийшов Василько на кладвище третю ніч, а няньо вийшов з гробу і говорить:

— Туй маєш кантар. Потрясеш ним, і тобі явиться золотий чесний кінь, де хоч, там поїдеш на нім.

Приходить Василько додому й хвалиться:

— Мамочко, я дістав подаруночок файний!

А в того доброго царя була файна дівочка. І їй приснився сон, що хто вискочить на третій поверх, за того вона заміж піде. І повіла вона то свойому нянькови цареви, і цар дав приказ, щоб молоді хлопці йшли скакати на третій поверх.

Приходить Поганого царя син та подивився. Та й думає: «Я де там скочу?» А Василько дознав про то і сказав:

— Я піду там.

Потряс він кантарем, прибіг до нього кінь. Сів він на того коня, приїхав там, вискочив на третій поверх і назад гоп! Єсть такий!

І так повторювалося три рази. Другий день і третій день він знов пішов там. І скочив до царівни ще два рази. І, як за другим разом хотів її цілувати, вона йому печатку на голову вдарила, та дівочка Олена, царська донька.

А він пішов домі й нич нікому не каже. Завив голову та сидить. А туй провірка. «Є такий?» Провірили братів:

— Уже в вас нема більше нікого?

— Нема. Є лиш Василько, його голова болить.

— Що там у нього? Ану розвивайте. Болить тя голова? Розвили голову, подивилися.

— Ага-а-а! Та тото ти був? Простий чоловік! Простак!

— ...Ідеме до царя.

— А в мене мамочка є.

Прийшли до царя. Подивився цар та й сказав:

— Що собі вибрала, то й маєш.

Зробили весілля та й жиють вони собі з царською донькою. А туй іде з військом Поганий цар. Війна! Но що буде? Добрий цар зібрав військо, вишорилося все, музика, гудьба йде. А царі, знаєте, бояться.

Його тесть, цар, пішов з військом уперед, а він вийшов вон, потряс кантарем, і явився кінь.

— Куди?

— На війну.

А на ньому все те, що йому няньо подарував, і йде він позаду свого тестя. Но й що? Сходяться царі битися. А Василько каже тестеви:

— Я буду битися.

Зійшлися вони, Василько й Поганий цар. Поганий цар витягає шаблю — цесь відбив. Невдача в Поганого царя. Другий раз махнув шаблею Поганий цар — невдача. А Василько шаблею повх! І відтяв Поганому царю голову. Так зять замість тестя убив Поганого царя. Айбо порубав йому руку Поганий цар. Він уже відтяв царю Поганому голову кривавою рукою.

Нараз задуло погане військо в труби й витягло білі прапори. Пропав Поганий цар — військо здається. Прибігли дівчата-медички, завивають Василькови руку, бо рука порубана. Завили, а цар своєю жеболовочкою, де набите було золотими буквами ім’я його, завив тоту руку зверху.

— А відки ви? — звідає цар.

— З Липовця.

А там, де він жив, липа росла. Цар дивиться на мапу — Липовця не є.

Прийшов Василько додому та й ліг. А до сього доброго царя двигнули в гості всі царі. І того Поганого царя офіцери прийшли. Раді, що нема Поганого царя, вони вже приєдналися до цього царя, музики грають. Добрий цар усіх скликав на гостину до себе.

— Но, йдіть, — наказує, — і за Васильком, щоби й він прийшов. Поставили золоті погари цареви та царици. А їм двом теж поставили, Василькови і його жоні. Айбо Василько дуже слабий. Або помаленьку прийшов, узяв погарчик і піднімає при всьому народови. І каже:

— Щасливая та рука, котра знищила Поганого царя. А всі дивуються:

— Як? Такий простий знищив Поганого царя?

— Ану, санітарки, сюди, — кличе цар. — Дівчата, перевийте йому руку.

Перевили руку. Цар подивився. О-о-о, тото ти, Васильку?!

— Я.

І цар зняв свою корону та поставив на його голову. — Будь царьом замість мене. Для всього народу будь. І не було Поганого царя, і було в тому царстві мирне й веселе життя.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 31 липня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)