Як пропала мачушина дочка
Українська народна казка Гуцульщини

Був дід і баба. І була в діда дочка і в баби дочка. Дід свою дочку дуже любив і баба свою дуже любила. Бабина дочка лиш сиділа на печі, а дідова все робила коло хати. А баба дідову дочку не любила. До дідової дочки приходили хлопці в свати, а до бабиної не ходили. І баба ще більше сердита була на дідову дочку.

Діда не було вдома, а баба взяла і відвела дідову дочку в ліс. І каже так:

— Іди геть і не вертайся до хати. Бо через тебе моя дочка не годна одружитися.

І лишила баба дідову дочку в лісі. І думала дідова дочка: «Що робити?» Іде собі лісом, іде і находить пташку. Така нещасна пташка, ледь-ледь що жива. Вона взяла ту пташку в руки, відогріла, пташка ожила і каже:

— Дівчино-красунечко, ти мене оживила, і я тобі в пригоді стану. Подякувала пташка дівчинці і дівчинка пішла далі. Іде, іде, дивиться, під корчиком зайчик. Такий нещасний, кривавий. Його хтось прострелив. Дівчинка урвала шматочок із своєї спіднички, слинкою обмила ранку і заповила. Зайчик ожив і каже:

— Дівчино-красунечко, я тобі в пригоді стану.

Подякував зайчик дівчинці і дівчинка пішла далі. Іде вона лісом, іде, і вже смеркається. Дивиться, є світельце в лісі. Іде вона на то світельце. Приходить, а там хатинка. Дивиться у віконечко, там є хлопці. «Що маю робити? Іду в хатку». Стукає вона, відчинили їй, вона ввійшла — там є шість хлопців. Вона сказала «добрий вечір» і вибачилась. Вони їй кажуть:

— Ти куди направилася?

І вона розказала свою біду.

—...Мене мачуха незлюбила і мене відвела в ліс. Я ішла і дійшла до вашої хатинки.

А один з хлопців дуже улюбив її і каже:

— Нічого, переночуй тут у нас, а завтра буде видно, що буде.

Вона переночувала. А рано встала, позастелювала всім хлопцям ліжка, зготувала їду, хлопці попоїли. І хоче вона вже йти далі.

А хлопець, який улюбив її, називався Верхоліт. Каже він їй:

— Я іду з тобою. Ідемо до твого тата, аби позволив твої руки. Пішли вони. Довго йшли лісом, і каже вона:

— Я заблудилася.

І тут нагадала вона про зайчика. І з’явився їй зайчик.

— Що тобі, дівчино-красунечко, треба?

— Я збилася з путі, стежечку загубила. Каже зайчик:

— Я тобі покажу. Йди за мною.

Зайчик наперед іде, а вона з хлопцем — за ним. І вивів її зайчик на ту стежку.

— Дякую, зайчику, я вже знаю, де я є.

Зайчик пішов собі, а вони йдуть тою дорогою. І вздріла вона хату, але боїться йти, бо казала баба, що вб’є її. І згадала вона за пташку. З’явилася пташка і питається:

— Що тобі, дівчино-красунечко? А вона каже:

— Мені треба йти в хатку. А баба казала, би я не поверталася, бо вб’є мене. Мені, — каже, — треба батька з хати викликати.

— Я тобі викличу.

Полетіла пташка під хату і стукає в віконце. А баба розізлилася.

— Що, — каже, — ця птаха стукає у вікно? Вона якусь негоду недобру несе в хату. Іди, діду, вбий птаху.

Дід вийшов, а пташка заговорила людським голосом. І розказує:

— Там твоя донька є з хлопцем і просить, би ти прийшов до неї.

А він каже:

— Де вона є?

— Іди за мною.

Пташка летить наперед, а дідо іде за нею. Приходить — на галявинці є хлопець і дівчина, донечка дідова. І сказав хлопець дідові:

— Батьку, я прошу руки вашої доньки.

Дідо хотів, би вона йшла додому, а вона сказала:

— Я не піду, бо казала мачуха, що мене вб’є.

Дідо поблагословив їх на добру дорогу і вони вернулися, і сказали дідови:

— Ми будемо приходити до вас, але на цю галявиночку. А як ви постарієтеся, ми будемо доглядати вас.

І вони пішли до свої хатинки, а дід вернувся додому. І часто дідови приходили від них дуже гарні подарунки. А баба каже:

— Відки, діду, ці подарунки? А дід сказав:

— Ти відвела мою доньку, і таке й таке зробилося. Тоді вона каже свої доньці:

— Дідова донька найшла щасливе місце. Я відведу й тебе. Може, й ти найдеш щасливе місце.

Зрихтувала вона свої доньці вузлик з харчами, аби вона мала що їсти, і відвела на ту галявинку, де вона дідову дочку відвела. І її дівчина там лишилася. Баба сказала їй:

— Ти йди лісом, а я вертаюся додому.

А бабина дочка лінувалася йти лісом. Лягла під деревину і заснула. Пробудилася — ніч темна і перед нею баба стоїть. Каже баба:

— Що ти тут, дівчино, робиш? А вона розказує:

— Таке й таке, моя сестра найшла щасливе місце, і моя мама привела мене сюди, аби й я щасливе місце найшла.

— Ходи, — каже, — зо мною.

Пішла вона за тою бабою, баба привела її в свою хату. А то була відьма. І каже вона:

— Би мені було ліжко застелене і в хаті заметено. І ватерку наклади, би в хаті було тепло. А я зараз повернуся.

— Добре.

І пішла баба. А дівчина лінувалася, лягла на ліжко і заснула. Приходить баба з лісу — нічого не роблено. Баба нічого не сказала, а на другий день знов дає їй ту саму роботу: щоби було ліжечко застелене, у хаті заметено, ватерка накладена. І та знов нічого не зробила.

Так було й на третій день. Приходить баба додому — дівчина спить собі і нічого не зробила. Тоді баба перетворила дівчину в птаху, а сама себе — в половика ^*. І саме лиш пір’я полетіло з дівчини. А її мати чекала, чекала та так і не дочекалася свої доньки.