Як пси чоловіка рятували
Українська народна казка Гуцульщини

Був бідний чоловік, мав три сини. Каже старшому синови: — Іди десь служити. Видиш, ми бідні, нема за що ся взяти. І старший хлопець пішов. Іде, йде, приходить до лісу. Дивиться в ліс, там є світло. «Добре, що є світло, я там переночую», — думає. Приходить до хати, а там сидить дід старенький.

— Добрий вечір, ґаздо!

— Дай Боже здоров’я. Куди ти, синку, йдеш?

— Ми бідні, і тато мене післав, може би, я щось заслужив.

— Я би, — каже, — тебе наймив, аби ти в мене був.

— Буду.

— Як меш у мене служити, будеш все казати правду?

— Буду.

Дав дід хлопцеви вечеряти, хлопець повечеряв і ляг спати. А рано каже дід:

— Вставай, хлопчику.

Хлопець устав, помився, дав йому дід поснідати. Та й каже дід:

— Ходім, хлопчику, меш вівці пасти.

Хлопець пішов з вівцями. Доходять до великої води. Вівці поскакали в ріку, а хлопець збоявся йти, аби ся не втопив. Та й зачав плакати: «Що я дідови скажу!» І з того плачу заснув. Спить він, спить і чує крізь сон великий шум. Вівці переходять ріку назад д’нему. Утішився хлопець, що вздрів вівці. І сказав собі: «Що-м видів, скажу, а що-м не видів, не буду казати».

Приходить він додому з вівцями і каже:

— Дідику, я пригнав вівці.

— Добре, сину, іди, — каже, — до хати. Входить хлопець до хати, та й входить дідик.

— Що, синку, видів?

— Що видів, дідику? Пасли вівці до води, до великої води. І поскакали в воду, а я ся бояв лізти в воду, аби-м ся не втопив. Я плакав, плакав і з того плачу заснув. Чую шум великий. Я розбудився, а то вівці йдуть.

— Іди, синку, відпочивати.

Дідик дав йому їсти. Повечеряв хлопець та й ляг спати. Рано каже дід хлопцеви:

— Іди т’хаті, бо ти вже рік відслужив. На тобі пулярчик. Даш його татови, і тато забере собі гроші.

А в того діда доба йшла за рік.

Хлопець приходить т’хаті. Тато питається:

— Ти заробив гроші?

— Заробив, татку. Я в дідика вівці пас. Дідик дав гроші, я не знаю, кілко.

Тато взяв, перерахував, а то великі гроші. Каже тато другому синови:

— Іди, синку, шукай служби, бо ми бідні. Може би, й ти щось найшов, та як той старший.

Хлопець пішов, іде, йде. Дивиться, в лісі є світельце. «Піду там, може, переночую». Приходить там, входить до хати. В хаті дідик старенький. Питається дідик:

— Куди ти, синку, йдеш?

— Іду, — каже, — би якоїсь служби найшов. Аби мав трошки грошей.

— А ти ся в мене наймеш овечки пасти?

— Наймуся.

Повечеряв хлопець і ляг спати. А рано дідо встав і будить хлопчика:

— Вставай, хлопчику, мийся. Богу помолися. А може, тебе дома того не учать, то ти скажи мені.

— Мати вчить нас усіх трьох.

— Добре, синку.

Хлопчик встав, умився, богу помолився. Дід дав йому сніданок. Хлопчик попоїв та й каже:

— Давайте ми овечки, най вижу їх.

— Ходи, синку, пущу тобі овечки. Пустив дідик овечки та й каже:

— Хлопчику, що будеш видіти, все поправді мені скажи.

Пішли вівці пасти, хлопчик за ними. Іде, йде з вівцями, приходить до великої води. Вівці поскакали в воду та й пливуть, а хлопчик боявся води. Сидів і плакав. «З чим я прийду д’дідусеви? І що я дідусеви скажу?» І з того заснув. Спить хлопець і чує шум. Дивиться, овечки перепливають через воду д’нему. Хлопчик утішився. «Маю з чим прийти д’дідусеви».

Ідуть вівці, йдуть, він іде за ними. Дідо виходить проти них.

— Що-с там, хлопчику, видів?

— Нічого-м такого не видів. Вівці прийшли до води великої, скакали в воду та й плили. А я ся бояв скакати. Вівці переплили воду, а я лишився з цего боку. Я сидів і плакав. Думав: «З чим я прийду д’дідусеви?» І з того я заснув. Сплю я, сплю, чую шум. Пробуджуюся — овечки плинуть з того боку д’мені. Я ся втішив, що буду мати з чим д’дідусеви прийти. І прийшов за овечками до вас. Тепер собі овечки заганяйте».

— Іди собі, синку, спати.

Дідусь загнав вівці, дав йому повечеряти, і хлопчик ляг спати. Рано пробуджується, а дідусь каже:

— Бери їж.

Хлопчик попоїв, та й дає йому дідусь пулярчик.

— На, сину, подаш татови. Приходить хлопець додому.

— Що-с заробив, сину? — питав тато.

— Не знаю, — каже, — нате пулярчик. Рахуйте. Тато рахує — багато грошей.

— Добре, синку, вже буде нам легше жити. Каже тато молодшому синови:

— Ходили ті два, і ти, синку, йди.

Син зібрався й пішов. Дійшов до того лісу. Вже вечір. Дивиться, світельце є. «Добре, — думає, — я пересплю там». Входить до хати, а там дідусь сидить.

— Добрий вечір, дідусику!

— Дай Боже здоров’я.

— Я би переспав, дідику, у вас?

— Переспиш. А куди ти йдеш?

— Іду якоїсь роботи шукати.

— Ти би-е у мене наймився на рік?

— Наймуся.

— Меш мочи овечки пасти?

— Буду. Бо я вівці дуже люблю. Дав дід хлопчикови їсти.

— Лягай, синку.

І хлопчик ліг і заснув. Рано будить дід хлопчика.

— Вставай, хлопче. Вмийся, богу помолися. Хлопчик молиться, а дідо питав:

— А хто тебе учить «Отче наш»?

— Мати.

— Гаразд. Я пускаю овечки, іди з ними.

Пустив дід овечки, і хлопчик пішов. Овечки пасуть аж до великої води. І в воду скачуть. Він лапнувся за барана і переїхав разом з вівцями воду. А вівці падуть та й ідуть далі. Дійшли до церкви та й заходять у церкву. І з овечок зробилися жінки, а з барана — ксьондз. Відправив ксьондз службу, всі вийшли з церкви та й знов стали овечками. Та й хлопець виходить. Вівці пасуть, а він стоїть і дивиться на них. Дивиться, пташок літає по деревині, гей золотий. Хлопець хтів його ймити, а пташок тікає. Не міг хлопець його ймити та й ударив його патиком. Пташок пустив перце. Хлопець узяв перце й поклав собі за капелюх. Та й далі йде за вівцями. Дивиться, стоїть дерево діряве, і чоловік ловить коло того дерева пташка. Пташок у діру, чоловік руку в діру, а пташок з другої діри вилітає. І це повторюється знову й знову. Каже хлопець тому чоловікови:

— Відти заткайте рукою, а відти імете пташка. А чоловік йому каже:

— Пазь собі дорогу.

І хлопець з вівцями пішов далі.

Пасуть вівці до води. Та й знов у воду скачуть, а хлопець ловиться за барана, і баран з ним переплив. Приганяє вівці додому до дідика.

— Дідику, я пригнав вівці, заганяйте.

Дідо питає:

— Що видів?

— Я прийшов з вівцями до води. Вівці скакали в воду, а я ся схапав за барана і переплив з ними. І прийшли вівці до церкви. З овець зробилися жінки, а з барана — ксьондз. Помолилися богу, ксьондз відправив службу. І з людей зробилися вівці і пішли далі на пашу. Дивлюся, пташок гей золотий бігав по гіллячку. Я хотів імити пташка, а він пустив перце. Я здоймив перце і поклав за капелюх.

— І ще що-с видів?

— Було діряве дерево, і там був ще один пташок. А чоловік ловив пташка. Я сказав йому: «Чоловіче, відти заткай, а відти ймеш». А він сказав: «Пазь собі дорогу».

— Файно, хлопчику. Все-с розказав по правді. То потятко був я. Ти вдарив, і потятко загубило перце. Ось дивися, у мене на нігті чорненьке. Відти вийшло перце. А ті люди, що були в церкві, то все щасливі душі. А ксьондз, що був у церкві, то був я. Іди до хати, відпочивай.

Дідик загнав вівці.

— Таку плату тобі, синку, дам, що будеш мати до смерти. На тобі сопілочку. Аби-с її не відкривав. Аж дома відкриєш.

Хлопчик несе сопілочку й думає: «Браття принесли гроші, а я сопілочку. Тато буде мене ганьбити». Іде він і все думає про сопілочку. Приходить він на велике поле, відкриває сопілку, а з неї виходять корови, коні, вівці, кози, індики, гуси, кури — вся скотина. Загнати то все назад він не годен.

— Йой Господи, чому я дідика не послухав! — крикнув хлопець. Сів хлопець та й плаче. Дивиться, пан іде.

— Чо’ ти, хлопче, плачеш?

— Плачу, бо вийшли з сопілки корови, коні, вівці — все вийшло, а я не годен загнати.

— Розпишися мені, що не будеш ся женити, то я їх тобі зажену. А як меш ся женити, прийде залізний вовк і тебе з’їсть.

Хлопець став та й думає: «Та я не вмру, як не оженюся». Утяв йому той пан мізилний палець, і він кров’ю розписався. Пан крикнув-фівкнув, і як виходило все з сопілки, так і зайшло в сопілку. Хлопець сопілку в руки і додому.

Приходить додому, тато питається:

— Що-с заробив?

— Сопілку.

— Фе, старші браття гроші заробили, а ти — сопілку.

— Тату, ходіть зо мною надвір.

Тато вийшов з ним надвір. Хлопець розіткав сопілку — маржина виходить! Корови, коні, вівці, свині, гуси, індики, кури.

— Добре, синку.

Зачали вони продавати маржину, з того великі гроші мали, великі маєтки зробили. Зробилися вони великі багачі. З хлопця зробився леґінь дохожалий. Тато каже:

— Синку, женися.

— Ні, тату.

— А чого ні?

І він розказав, як із сопілки вийшла маржина, а чужий пан загнав її назад у сопілку і сказав йому рубати лівий мізилний палець і розписатися кров’ю, що він не буде женитися. «Як меш ся женити, — сказав пан, — то залізний вовк тебе з’їсть».

—...І мені не вольно женитися.

— Йой, та ми добрі ґазди. Ми наймемо військо. Як ти меш женитися, військо ме наглядати за тобою.

— Добре, тату. Але як вовк мене з’їсть, що мете робити?

— Не з’їсть. Я возьму улани. Їхні коні муть краще летіти, як вовк.

— Добре, тату.

Висватали вони файну дівчину, яку він хотів, зробили весілля. Ідуть вінчатися. Він дивиться — летить залізний вовк. Військо стріляє, І нічого вовкови нема. Як їхав молодий на кони до шлюбу, так конем і зачав тікати. Лишив княгиню, тата й маму лишив і тікає, куди його очі несуть. А вовк за ним женеться. Він тікає, що має сили, і долітає до лісу. У лісі видить світло. Думає він: «Зайду до цеї хати переночувати». Заходить, а там бабка.

— Куди, чоловіче, йдеш?

— Тікаю, бо вовк залізний хоче мене з’їсти.

— Розбирайся, повечеряй І лягай спати. Вовк ще далеко. Рано будить його бабка.

— Вставай, чоловіче. І на тобі кукуцик і яйце. Ховай кукуцик І яйце в кишеню. Та сідай на коня і тікай. Як уздриш недалеко вовка, кидай назад себе яйце і тікай далі. Позад тебе зробиться гора, така гладка, як яйце. Нім він ту гору перейде, ти будеш далеко.

Тікає він, а вовк за ним. Уздрів він вовка, кинув яйце і тікає далі. З яйця зробилася велика гора. А він тікає. І прилетів до другого лісу. Вечоріє, дивиться він, в лісі світло є. «Добре, я пересплю в цій хаті», — думає він. Заходить, а в хаті бабка сидить.

— Добрий вечір, бабко!

— Дай Боже здоров’ячка. Куди йдеш, чоловіче?

— Тікаю. Залізний вовк за мною гониться, хоче з’їсти мене.

— Роздівайся. І не май страху. Вовк ще далеко.

Він ся роздів, бабця дала йому попоїсти, і лягає він спати. Спить він, а на ранок баба каже:

— Вставай, чоловіче.

Дала йому бабка поснідати та й каже:

— На тобі гребінь та й кукуцик. Як уздриш вовка, вержеш позад себе гребінь, і стане гора, як гребінь. Ліс на ній буде, як зубки. Нім вовк це перейде, ти далеко будеш.

Тікає він, дивиться, вовк уже близько. Він кинув позад себе гребінь, і стала гора, як гребінь, а ліс на горі, як зубки. Тікає він і добігає знов до лісу. Вечоріє. Дивиться, світло є в лісі. «Добре, я пересплю в цій хаті», — думає він. Приходить до тої хати, а там бабка живе.

— Добрий вечір, бабусю!

— Доброго здоров’я. Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Тікаю сперед вовка залізного.

— Нічого, — каже, — роздівайся.

Він ся роздів, дала йому бабка вечеряти.

— Лягай, чоловіче, спати. Вовк ще далеко.

І він ліг спати. А рано бабка будить його. Він устав.

— На тобі хустинку та й на тобі кукуцик. І тікай, куди тікаєш. Та й бери з собою мою суку.

Взяв він хустинку та й кукуцик. І взяв суку.

— Прийдеш д’воді, махнеш хустинкою — море створиться. А перейдеш на той бік, махнеш хустинкою, і море знов зійдеться докупи. Тоді дай суці всі три кукуцики, аби з’їла.

Доходить він д’мореви. Глипнувся взад — вовк недалеко. Махнув хустинкою — море розійшлося, і він перейшов. Лишень він перейшов, а вовк уже коло моря. Він махнув хустинкою, і море зійшлося. Дав він суці три кукуцики. Сука з’їла. І він іде далі поволі, знає, що вовк ся лишив.

Іде він, іде, дивиться, великі доми. «Добре, — подумав він, — яв цих домах буду жити». Входить у дім, а там жінка живе.

— Слава Йсусу Христу!

— Слава навіки богу. Відки ти, чоловіче, тут ся взяв?

— Залізний вовк мене загнав. Він за мною гнався, аж дійшов до моря. І там ся лишив. За Божу волю я перейшов море.

— Ти маєш жінку?

— Мала бути, але нема.

— Добре, — каже, — а якби ми двоє жили?

— Добре, — сказав він.

Жиє він з тою жінкою і фурт ходить на польовання. А сука ся вжеребила і мала три песики. Одному песикови дали ім’я Далекочуй, другому — Далековид, третьому — Тиснигора. І ці песики же за ним ходять на польовання. А сука загинула.

А та жінка прийшла д’морю. А з того боку моря пан ходить красний. Та й каже він:

— Жінко моя дорога, якби не це море, ми би двоє жили. А вона каже:

— Що я зроблю? Воду з моря не вичерпаю.

— Ти знаєш що? — каже їй пан. — У твого чоловіка є хустинка. Як махнеш нею на море, море отвориться і зробиться суша. Возьми завтра ту хустинку, махни нею на море, море отвориться, я перейду до тебе і будемо разом жити.

А то залізний вовк перекинувся на пана. Ввечір каже вона:

— Чоловіче, ти маєш якусь хустинку?

— Та, — каже, — є в мене така хустинка, що махнеш на море, і море отвориться.

— А якби ти мені її дав?

— А нащо тобі? — каже.

— Та, — каже, — там така красна природа. Я би пішла тою природою полюбувалася і назад би-м ся вернула.

Він узяв та й дав їй ту хустинку.

Приходить вона над море, а той пан уже є з того боку. Махнула вона хустинкою, море розділилося. Переходить пан д’ній та й каже:

— Будемо ми двоє жити.

— Та як, коли я маю чоловіка?

— Я його знищу.

— Як зробиш це, добре.

Приходить той пан з нею додому, і говорить вона:

— Коби лиш ти його знищив, то ми би файно жили.

— Я знищу його сеї ночі.

А пес Далекочуй вчув це та й каже псам своїм:

— Ей, недобре це. А Далековид каже:

— Я вже вижу, вовк залізний під зголов’я сховався і хоче з’їсти нашого пана.

А Тиснигора каже:

— Смійтеся. Як я сяду на него, він не вийде.

Увечір ідуть пси разом з паном т’хаті. Каже Далековид Тиснигорі:

— Ти знаєш, залізний вовк уже чекає на нашого пана під зголов’ям. Приходять вони т’хаті. Тиснигора зразу на лужко та й на зголов’я сів. А жінка:

— Марш! Чо’ ти вийшов на лужко?! А всі три пси до неї: Тарр!»

— Видиш, які ти пси маєш? Вони би мене в хаті роз’їли.

— Дай псам спокій, — каже ґазда. — Пси натрудилися, хотять відпочити, а ти їх трумфуєш.

Подала вона йому їсти, дала їсти псам. Ті два їдять, а Тиснигора сидить собі, не хоче їсти.

— Та йди кажи йому, най їсть. Він нині набідився, то най попоїсть.

— Дай покою псови. Він намучений та й їсти не хоче.

Чоловік та й ті два пси попоїли та й полягали спати. А рано вона дала їсти чоловікови та й псам. Та й пішли вони далі на полювання. А вовк ледве звідтика виліз, з-під зголов’я того. Та й каже вовк до неї:

— Якби він був ще годину-дві посидів на мені, я би мав здохнути. Такий той пес тяжкий. На другу ніч я там уже не піду, бо він задушить мене.

— Добре, що я це знаю. На другу ніч я покладу під стіл корито, і ти залізеш під корито. Він тобі нічого там не зробить.

А пес Далекочуй каже:

— Біда. Він залізе під корито, аби Тиснигора не розтиснув його. Так вони собі говорили. А приходить д’вечеру, іде ґазда з псами додому. А Далековид каже Тиснигорі:

— Ти знаєш, він уже зайшов під корито. Аби-с сідав на него. Приходять т’хаті. Тиснигора сідає на корито.

— Що ти, чоловіче, пси привів, аби мені сідали на корито, де я пироги роблю?

— Е, жінко, що ти знаєш? А вона:

— Марш мені з корита!

Усі три пси гаркнули до неї.

— Чого ти до дідька псів навів? Вони можуть мене в мої хаті розідерти.

— Ти не знаєш, що значить труд, — каже чоловік. Вона каже:

— Добре, іди вечеряти. Та й псам даю вечеряти.

Тих два пси їдять, а Тиснигора нє. Ґазда вкроїв грінку, помастив маслом і дав псови. І пес попоїв.

Рано дала вона їсти йому та й псам, та й він знов пішов на польовання з псами. Ідуть вони, а Далекочуй каже:

— Зле.

— Що є? — питає Тиснигора.

— Вони говорять, щоби нас завтра в пивницю замкнули. А ґазда піде сам на польовання, і вовк його з’їсть. А вовк уже дома не спить, але десь у ліс іде спати.

Приходять т’хаті, дає вона їсти ґазді, дає псам. Та й попоїли, та й все полягало. А рано встають, вона дає їсти йому та й собакам.

— Ти знаєш, чоловіче, що?

— Що?

— Ти водно тішишся псами. Лиши їх нині мені, аби й я ними потішилася. Що, я вже не вартую псів, аби я ними потішилася?

— Та як меш ними тішитися? Ти все маршкаєш на них.

— Я, — каже, — злосна була, що він не хтів іти їсти.

— Та лишу ті. Але вони втечуть за мною,

— Ми так зробимо. Запремо їх у пивницю, а потоку вони тебе не знайдуть.

— Добре.

І взяли заперли Тиснигору аж за дванадцяті двері. Далековида — за шестеро дверей, а Далекочуя — за троє. І ґазда пішов у ліс на польовання. А вовк сказав їй:

— Як часом мене вб’ють пси, то підеш з ним завтра на спацір та й спитаєш: «Де той вовк убитий?» Він покаже тобі, а ти возьмеш з мене зуб, прийдеш додому, пітреш той зуб на дрібні кусочки і даш йому в їду, аби він то з’їв. І я зроблюся в ній.

А Далековид каже тим псам крізь двері:

— Ви знавте, вовк пішов у погоню. І чуть нашого ґазду не здогонив. Ґазда вздрів його і втік у ялицю.

А Далекочуй каже:

— Вже залізний вовк ялицю гризе. Ґазда наш ґвавтує. Питає Тиснигора:

— Вломите по троє дверей?

— Уломимо, — кажуть вони.

— А я вломлю шестеро.

Пси виломилися й пішли його рятувати. Ялиця от що не впаде, а ґазда ґвавтує. А пси прибігли і загризли вовка. І кажуть ґазді:

— Ідіть безпечно додому. Ми його вбили. А ми вже від вас відходимо. Як вам буде дуже тяжко, подумайте за нас, і ми прийдемо.

Пішли пси, а чоловік приходить т’хаті і каже свої жінці нещасливій:

— От бачиш, якби були пси не прийшли д’мені, вовк мав мене роз’їсти. Я втік в ялицю, а він її чуть не підгриз. Пси налетіли і вборонили мене, знищили вовка.

— А де пси? — вона питається.

— Пси нагнівалися, що їх заперли в пивницю, і пішли геть від мене.

— Та, — каже, — добре, що пси пішли. Вони задармо їли хліб.

— Не задармо. Вони мене вборонили.

— Міг би пішли завтра з тобою на польовання та й би-с показав мені, де того вовка вбили пси.

— Добре. Якби був мене з’їв вовк, то ніхто би туди з тобою не пішов. А так, хвала богу, я жию та й з тобою піду.

Пішов він з нею тим лісом.

— Дивися, гезди той вовк роздертий лежить.

— А котру він ялицю гриз? — питає вона чоловіка.

— Оцю гезди.

— Чуть-чуть, і ялиця мала падати. Аби були пси ще трошки не надійшли, то він би мав тебе з’їсти. Шкода, що пси пішли, — каже вона. — Ану подивися, які залізний вовк зуби має. Це він ними ялицю гриз. Йой, які великі зуби! Ану я похитаю зуба. Хитається чи ні?

І витягла вона вовчий зуб, так, що чоловік того й не видів. І поклала його до кишені. Та й каже:

— Гаразд, ходім т’хаті, чоловіче. Прийшли т’хаті, а він каже:

— Йой, мені так жаль за псами. Я з ними звик, вони муть мені снитися.

— Е, відвикнеш. А як меш жити, меш мати другі пси. Переспали вони ніч, зварила вона йому їсти. Він попоїв, та й каже вона йому:

— Іди собі в Божу путь, на польовання.

Він пішов на польовання, а вона лапається до того зуба. Потерла його на муку і варить йому з тим зубом на вечір зупу. Зварила зупу з зубом, чоловік приходить т’хаті.

— Йой, чоловіче, я слаба.

— Що тобі ся стало?

— Йой, в середині болить, косить в середині.

— Жінко, а ти зварила їду?

— Зварила, зварила. Бери там на кухни та й їж. Їж, сараку, бо ти находився, ти голоден.

— Жінко, возьми хоть раз, хоть два рази цеї їди. А вона каже:

— Чоловіче, я не годна, не годна. Як буде мені легше, потому буду їсти.

Полягали вони спати. Він каже:

— Жінко, як мені в середині черева ріже. Тобі вчора різало, а мені нині.

— Нічого, перейде тобі, як мені перейшло. А то вже вовчий зуб його млоїть в середині.

— А на польовання йдеш нині? — питає жінка.

— Ні, не йду, бо-м такий слабий, що не годен. Ввечір зварила вона їсти.

— Ходи, чоловіче, їсти.

— Я не годен. Не легше мені, а чимраз гірше.

Через тиждень зробилося йому черево, як гора. І їсти нічого не їсть.

— Жінко, бери гроші, йди шукай якогось лікаря.

— Що-с собі находив лісами, то маєш.

— Дивися, жінко, як красно сонечко надворі гріє. Виведи мене надвір.

— Що-с собі находив, то маєш. Де я такого бухная годна куди вести? Взявся він за припічки та й поволі попри лавиці вийшов надвір сам.

І сказав:

— Господи, поможи мені з цего вийти. Тиснигора, Далековид, Далекочуй, прийдіть д’мені ще хоть раз.

І прилетіли пси.

— Добре, що ви нас згадали. Бо ми ще маємо рятувати вас. Дали йому пси напитися з одної скляночки, дали з другої скляночки.

Дали й з третьої скляночки напитися. Та й вовка в середині уморили, і він зробився болотом. Чоловік обернувся т’псам та й каже:

— Дякую вам, що ви мене вилікували.

А жінка сидить тихо в хаті. Пси влетіли до хати і знищили її. І забрали ту хустинку.

— Нате, ґаздо, хустинку, махніть на море, і море вас пустить. Беріть, що можете взяти з цего дому, а дім запаліть. Бо цей дім уже не вартий, аби в ньому люди жили. Беріть хустинку, йдіть додому і женіться з тою, що хотіли женитися. Вона ще ся не віддала. Женіться, і най вам бог помагає. А ми собі йдемо додому, кожний до свої хати.

І пси пішли додому, а він спалив той дім і пішов т’свої хаті. Приходить він, тато вздрів — утішився, мама вздріла — утішилася.

— Богу дякувати, сину, що ми тебе вздріли.

— Мені бог, — каже, — поміг. Мамо й ви, тату, скажіть, віддалася моя дівчина чи ні?

— Ні, не віддалася, водно плаче за тобою.

— Тату, ходім другий раз до неї в свати. Я хочу женитися. Залізного вовка вже нема.

Пішли вони у свати. Дівчина дуже врадувалася, як уздріла їх. Договорилися, пішли до попа, звінчалися, зробили весілля. Та й я то видів. Кувала зозулечка та й сіла на дулю. Я би це не казав, аби це не було.