Як сонечко на небі
Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі був хлопець, дуже нефайний на лице. І дуже хотів женитися, а ні одна дівка за него не хотіла піти. Цуралися його дівки. Пішов на друге село — також не хочуть. І так кожним селом ішов і почіпав дівчат, чи би не пішла яка за него. Котрим він казав, то ті дівчата так далеко від него тікали, що йому аж страшно ставало. Минув він не одно село і не міг надибати собі пари.

Але зайшов у одно село, іде вулицею, іде, вже й стомився. Сів собі на горбик та й гірко заплакав. А тою вулицею іде дуже файна дівчина, як лялька. Стала коло того хлопця та й питається в него:

— Чого ти, леґіню, такий смутний, невеселий?

— А чим буду веселитися? Я пройшов коло двадцяти сіл, і ні одна дівчина не хоче йти за мене заміж.

А дівчина підійшла до него та й каже:

— Я піду за тебе, я буду твоя доля.

Хлопець протер очі від сліз, подивився на ту дівчину та й сказав:

— Я пройшов двадцять сіл, видів не одну дівчину, а такої файної не видів. Чи ти з мене смієшся, — каже тій дівчині парубок, — чи мене на геци ^* береш? Та ти така красна, як царівна. І ти би хотіла за такого бідолаху нефайного піти заміж?

Вона сказала йому:

— Я не жартую, я правду тобі говорю.

Та взяла його попідручки та й веде до хати свеї.

А вона, знаєте, була багацька дівчина. Притім ще й одиначка. Приводить вона того парубка на своє подвір’я. Парубок як подивився на її господарку, то аж за голову ймився. Хоче вириватися з її рук та й тікати, бо збоявся. Але вона його тримає.

— Нікуди я тебе не пущу. Ми таки будемо вінчатися. Вийшли з хати її дєдя та й мама. Дивляться на свою дочку, що тримає під ручку такого нефайного парубка, та й кажуть їй:

— Що це ти за чудо привела?

— Я найшла собі жениха. Я маю з ним вінчатися. Мама ймилася за голову, дєдя також. Та й кажуть:

— Цур тобі, дівко, пекло тобі! Та ми тебе від хати геть проженемо.

— Нагоніть хоть уже, і я з цим парубком піду край світу. І буду жити з ним у парі.

Дєдя й мама як це вчули, зробили ґвалт великий на подвір’ю. Так, що всі сусіди позбігалися. Та й питаються сусіди в домашніх ґаздів:

— Що є? Ви такий галас завели, що півсела чує.

— Та людоньки добрі, дивіться, що наша дочка за чудо привела! Та й каже, що хоче за цего хлопця віддаватися. Та ми з старим хочемо топитися.

А сусіди шепчуть помежи себе:

— Ади ^*, дівка багачева на голову змилила, хоче за такого нефайного йти. Пропаде її краса навіки.

Але дівка собі на своїм стала.

Увійшла дівка в хату, узяла з свеї скриньки трохи грошей, поклала в пазуху та й парубка попід руку. Та й каже:

— Ходім до попа вінчатися.

Сусіди розійшлися з подвір’я, багач з багачкою зайшли в хату, б’ють головами в стіни. А дочка пішла вулицею з парубком.

А то, знаєте, була неділя. Зачали люди сходитися до церкви на службу. Файна днина була, погідлива. Багато людей до церкви прийшло. Повертає багацька дівчина до свого нанашка ^*.

— Будьте добрі, нанашку, станьте мені сьогодні за батька, я віддаюся. Хочу брати шлюб з цим леґінем.

Нанашко як подивився на того князя, то три кроки цурікнувся ^* взад. Вздріла дівчина, що він цурікнувся, та й каже:

— Батьку, не цурайтеся мого молодого, бо я його дуже люблю.

— Та вже ж як ти така дурна, то най тобі так і буде. Послухаю тебе, стану тобі батьком у церкві.

Бо, знаєте, дуже він її навидів ^*, цю дівчину.

Утішилася дівчина, що вже має батька. Але ще їй треба дві дружці мати. Вийшли всі троє — князь, княгиня ^* й батько — молода стала на вулиці. Іде до церкви її подружка.

— Ану-ко почекай, Параско, щось хочу тобі сказати.

— Що таке?

— Будь сьогодні мені дружкою в церкві, бо я хочу вінчатися, ади, з оцим своїм нареченим.

А вона їй шепче на вухо:

— Ти що, здуріла, Марусьо? Та це такий нефайний хлопець, а ти хочеш з ним вінчатися?

— Ти не питай, будь моєю дружкою сьогодні.

Дівчина стисла плечима та й сама до себе тихо сказала: «Та най їй буде й таке». Та й пристала на то. Уже їх іде четверо. Здоганяють ще одну дівчину, що йде до церкви. А то була теж товаришка цеї молодої. Молода просить і ту другу дівчину стати її дружкою сьогодні в церкві. Ця подивилася на її молодого та й сцуралася. Але шепче дружка перша:

— Ставай, ставай дружкою. Я пристала, та й ти пристань. Ми за него не віддаємося, вона віддається. А що ми годину-дві посоромимося межи людьми, то нам це не на ціле життя.

Урадувалася молода, що вже має дві дружці та й батька, що має з ким стати в церкві перед престолу. Але ще хоче свому молодому двох дружбів найти.

Ідуть вони вулицею, ідуть. Здоганяють одного файного парубка, що йде до церкви. Підійшла Маруся до того парубка та й каже йому:

— Петрусю, будь мому нареченому за дружбу. А він питає:

— А де твій наречений?

— Та, ади, гезде ^* йде.

Той Петрусь подивився на нареченого.

— Цур тобі, Марусьо, пекло тобі. Де ти це найшла?

— Недалеко свеї хати.

— І ти маєш розум іти за него? Та в нашім селі такі файні хлопці. Б’ються над тобою, щоби ти пішла за них.

— Ні, Петрусю, я його дуже полюбила і за него віддаюся.

— Я не стану йому ніяким дружбою, бо з мене зараз коло церкви всі хлопці й дівчата сміятися будуть.

Молода витягла з пазухи дві короні ^* і подає йому в руки, «Е, — подумав парубок, — перебуду ці дві годині сміху. А дві короні пригодяться».

Уже йдуть уп’ятьох. Ще бракує другого дружби. Здоганяють ще одного парубка, що йде до церкви. Молода забігла вперед до того парубка та й шепче йому на вухо:

— Юрій, будь моєму нареченому сьогодні дружбою в церкві. А той каже:

— А котрий твій князь?

Він собі подумав, що то його товариш князем буде. А вона показала йому на того незнайомого парубка. Він як подивився на того князя, та й дуже завстидався. Та й сказав:

— Я не буду його дружбою, бо мені зараз перед народом лице впаде. Ти така файна дівчина, а йдеш за такого нефайного.

А дружба Петрусь кричить на Юрія:

— Юрій, ставай дружбою! Я став та й ти ставай. Вона мені дала дві короні та й тобі най дасть. А ми цего вечора будемо мати гроші на забаву в читальні.

І пристав Юрій стати дружбою.

Прийшли вони перед церкви. Служба ще не почалася. Народ як уздрів того князя, то зачав дуже сміятися. А вона собі попід ручку із своїм нареченим помежи народ іде до церковних дверей та й каже людям:

— Ви прийшли помолитися чи з мене та й мого молодого сміятися?

Кожен ніби мовчав, але все затискали жменями роти та й сміялися.

Служба скінчилася, молодята стали перед престола, піп повінчав. Витягла молода з пазухи два перстені, подала попови в руки. Піп молодих обручив і сказав:

— Щасливо жийте, молодята.

Подякували молоді попови за добрі слова, вийшли з церкви, а всі люди — за молодятами, аби насміятися з багацької дівки, що за такого нефайного пішла.

Але молода то на вітер пускала. Таки свого чоловіка під ручку взяла та й пішла додому. Батько, дружби, дружки залишилися ще коло церкви, не прийшли з нею разом до її хати, бо знали, що приймлення не буде ніякого. Чули з людей, що дєдя й мама прогнали її. Прийшла з ним молода близько свеї хати, та й каже вона йому:

— Не введу я тебе в свою хату, бо дєдя й мама можуть нас ціпами бити. Є тут у одного вуйка маленька хатчинка. Він там колись жив. Вона на краю села. Вуйко побудувався в селі і з тої хатчинки вийшов. І ту хатчинку залишив. Ми підемо до того вуйка та й попросимо його, щоби він нам дозволив у тій хатчинці жити, а ми йому заплатимо.

— Най буде, моя дорога жіночко, йдім до того вуйка. Прийшли до того вуйка в хату, низенько вклонилися та й просять:

— Позвольте нам, вуєчку, у хатці край села рік-два пожити. А ми вам заплатимо, що скажете?

Вуйко сказав:

— Ідіть жийте хоть скільки. Я чув про вас. Ви й так нещасливі. Бо твій дєдя та й мама дуба скакали, щоб ти не йшла за цего парубка.

Подякували вони, поцілували вуйка в руку та й з радощами пішли до тої хатчинки.

— Отак, — сказав чоловік свої жінці, — за то, що ти пішла за мене, такого нефайного, та сорому набралася перед цілим селом, я буду робити за себе й за тебе.

— О, — сказала молода жінка, — я буду прясти в село жінкам, а жінки будуть мені давати хто миску муки, хто кавальчик сала, а хто ґарчик ^* молока. А ти лиш будеш дрівець носити додому.

І так було. Приносили з села жінки прясти, чоловік дрівця носить. І мають в хаті їсти доволі. Декотрі жінки й гроші приносять за прядіння. Весело жиють собі молодята.

Минув уже й рочок. Народився у них хлопчик. Такий файний, що не мож надивитися, бо вдався в маму. Одного вечора застукало щось у двері. Каже молодий чоловік до свеї жінки:

— Ану іди-ко пусти в хату.

Впустила вона, а то ввійшла в хату стара баба, грязна, нефайна. Убрання на ній таке пірване, що ледь тримається на ній.

— Добрий вечір, молодята.

— Доброго здоров’я, бабко.

— Чи ви би не приймили мене переночувати?

— З радої душі приймемо вас.

Бабка розгорнулася ^*, сіла на лавицю та й каже їм:

— Я перепросила ціле село ваше. В кожній хаті просилася на ніч. І ніхто мене не хотів приймити ночувати, бо дуже гидували мною. А ви лагідно мене приймили у своїй тісненькій хатчинці. Простибі ^* вам, — сказала бабка.

Зварили молодята вечерю, файно бабу почастували, постелили їй на постелі файно, а сами з хлопчиком на землю полягали. Рано повставали, молода жінка почала варити їсти. Попоїли, бабка збирається йти в свою дорогу. А вони питаються в бабки:

— Ми так у вас і не спитали, звідки ви, бабусько. З котрого ви села?

А бабка каже їм:

— Я не маю ніякого села, ніякої хатини. Я отак хожу село від села і отак маю вмерти під чужими плотами. Мабуть, мене й пси роздеруть мертву.

— О ні, бабусько, ми вже вас не пустимо із свеї хатчини. Будете в нас жити, поки вам бог приписав.

— Ой ні, діти мої дорогі. Я така жінка, що мушу цілим світом ходити. А за ваші добрі слова я хочу, молодичко, помити твого чоловіка лице. Оцею водичкою, що я маю в скляночці.

— Най буде, — сказала молодичка, — як ваша воля. Витягла бабуся з лахмана скляночку з водичкою, насипала собі тої водички в жменю та й сказала:

— Нахилися, молодий чоловіче, най я тобі вмию лице. Вмила вона чоловікови тою водичкою три рази лице, витягла з другої кишені золотий рушничок.

— Ану втрися, чоловіче, цим рушничком. Чоловік утерся.

— Ану подивися в своє дзеркало.

Чоловік як подивився в дзеркало, так очам своїм не звірив. Який він красний, делікатний! Та й сказала жінка:

— Який мій чоловік став файний! У двадцять раз кращий за мене. Ушкварю я тепер своїм ворогам!

А бабка каже:

— Нате вам оцю водичку в скляночці та й цей золотий рушничок. Заховайте, щоб у вас ніхто це не видів. Ви цим дуже збагатієте. Грошей будете мати доволі, скільки захочете. А ти, чоловіче, аби заходив до великих панів, до королів. Ти підійди до кожної дівки, котра буде нефайна, і скажи їй: «Даш мені стільки-то, і я тебе вмию такою водичкою, і ти станеш така файна, що й царський син не повстидається тебе за жінку взяти». А там умиєш цею водицею хлопця, і він тобі теж заплатить. Та й цим рушничком золотим аби ти втирав їм лице. Гроші би брав у дуже багатих людей, а бідних дівчат та й хлопців аби ти теж умивав, але грошей з них би ти не брав. І дарую тобі оцей диямент ^*.

Витягає бабка з кишені диямент та й кладе на стіл.

— Най він стоїть у вас на столику. Він вам буде так світити, як сонечко перед росою. Колись хтось прийде до тебе додому вечером, подивиться, що так у хаті сіяє, і позавистує на цей диямент. І захоче або його в тебе вкрасти, або зарабувати. Лапне рукою за цей диямент, а він йому крізь пальці почурить ^* та й назад упаде на стіл. Не зможе ніякий ворог його взяти. Але погрожать тобі смертю та й скажуть тобі, чоловіче: «Бери свею рукою і віддай нам цей диямент, коли хочеш жити». А ти аби узяв його лівою рукою, і він тобі теж крізь пальці вичурить. Вони вздрять, що з цего нічого не може вийти, бо це розливається з рук. Але якби ти взяв, не дай Боже, правою рукою та подав кому в руки, то диямент попав би в руки йому, та й ти був би нещасливий навіки. Пам’ятай добре, чоловіче, що я тобі наказувала. Бо було в одній державі, що мав чоловік таке щастя, як ти. Та й цар узнав, що в того бідного чоловіка є такий диямент у хаті, та й приїхав зарабувати в него той диямент. Приїхав цар з військом, а чоловік напудився та й не подавав цареви диямент лівою рукою, а правою. Та й збувся свого щастя навіки.

— Бабусю, ніколи я не забуду ваших слів. Так буду робити, як ви мені наказали.

І сказала баба до молодих людей:

— Ще слухайте, що хочу вам сказати. Бо я від вас відходжу. Коли вам буде ця водичка спорожнюватися (ади, трошки залишилося на дні води цеї), то би ти, чоловіче, допитався в людей, чи не чули, де є місто Чудотворне. Над тим містом висока гора. Аби ти прийшов до того міста та й виліз на вершок гори. Там три жилі́ ^* скидають воду в одну керничку. Нахилиш скляночку в ту керничку та й набереш води. Але як прийдеш до тої гори та подивишся знизу вгору, то страшно тобі буде, бо то дуже стрімко. Аби ти не страхався. Скажи: «Боже, я не годен вилізти цею горою до тої кернички» і поступай ногами вгору, і тобі буде легко йти.

Тоді запитався молодий чоловік у бабусі:

— А далеко то місто Чудотворне?

— Сто двадцять миль, — сказала бабуся. А то, знаєте, що миля, то вісім кілометрів.

Попрощалася бабуся з молодими людьми та й пішла собі в світ. А на другий день каже чоловік свої жінці:

— Жінко, беру я цю водичку та й золотий рушничок та й іду помежи пани в міста.

А жінка каже чоловікови:

— Підеш із неділі, бо в неділю я хочу піти з тобою до церкви, аби виділи наші вороги, який мій чоловік файний став. Бо вони лиш виділи, з яким я вінчалася.

— Най буде, — погодився чоловік. Та й пішли в неділю до церкви.

Ідуть вони в неділю до церкви, а люди пізнають молодичку, дочку багача, а її чоловіка не пізнали. Бо вони при вінчанні бачили нефайного і цуралися його. Прийшли вони, стали перед церкви, а люди шепчуть межи собою:

— Це не чоловік Марусі.

А Маруся голосно каже:

— Це, це мій чоловік.

А люди аж за голову ловилися.

— Що це сталося, що такий файний чоловік став у неї? Як ангел Гавриїл у небі.

Поговорили та й позамовкали. Але підходить кума Марусиного дєді. Та й просто до її мами, яка стояла коло церкви.

— Ану йдіть, кумочко, з чоловіком та подивіться на вашого зятя. Якого має ваша Маруся файного чоловіка! Ні в казці сказати, ні на папері змалювати. Такий, як ангел на небі.

— Ану ходім, чоловіче, — сказала Марусина мама, — та подивимося.

Прийшли дєдя з мамою, подивилися. Та й ув’яли ^* і не знали, що казати. Чи на руках їх до хати нести, чи що інше робити з радощів. А молода жінка взяла свого чоловіка попід ручку та й пішли до свеї хатчини.

На другий день чоловік убирає на себе дуже файне вбрання, що лиш царський син ходить у такім, бере в кишеню скляночку водички, золотий рушничок та й іде в велике місто. А в тім місті жив дуже багатий пан. Мав лиш одну дочку. А та дочка дуже нефайна була. Він підходить під той панський двір, а та дочка справляє собі день народження. На то народження приїхали панєнки й паничі. І гостуються в панськім саду. Надходить незнайомий пан. А то був чоловік з водичкою. Дівчата й хлопці подивилися на незнайомого пана і очі свої не можуть від него відвести. Такий він файний. А він попрямував до тої дівчини, котру з’їхалися віншувати. Подав їй букет квітів, сів коло неї та й говорить до неї, жартує. А вона так радіє, так тішиться, що він її любує, таку нефайну. А другі дівчата позавистували ^* на ню. Але що робити, видко, вона йому вдалася.

Каже він потихеньку їй на вухо:

— Підемо садом пройдемося.

Панєнка дуже втішилась, уклонилася низенько прекрасному паничеви, що й на світі кращого не виділа, що й у сні кращого не виділа. Узяв панич панєнку попід ручку та й спацирують ^*. А панночки кажуть одна до другої:

— Що йому тут вдалося? Вона ж така нефайна. Але що зробиш? Сваритися не будуть.

Каже він до тої дівчини:

— Вибач, що я тобі це кажу, але ти не дуже файна. Якщо хочеш, заплати мені, і ти будеш така файна, що понад тебе не буде файнішої в цім місті. За тобою будуть усі паничі гинути.

— Я готова, — каже, — паничу, заплатити вам, скільки скажете, бо в мене грошей є досить.

— То вийдім відци, — сказав він. — Я почекаю тебе за палацом, а ти зайди до себе і озми ^* триста корон.

Заскочила паненочка в свою світлицю, взяла триста корон у жменю і просто до панича. Панич повів її в затишок, би ніхто не видів, витяг з кишені скляночку з водичкою, умив їй лице три рази, обтер золотим рушничком.

— Витягни дзеркало і подивись, яка ти.

Дівчина як подивилася в дзеркало, то з радощів аж задрижала. Така красна стала, як лялька. Подала триста корон паничеви, панич розпрощався з нею і пішов у свою дорогу, а дівчина — в сад до своїх гостей. Паничі подивилися на ту дівчину і так і прилипли до неї, як бджоли до меду.

Пішов панич до других панів. Заходить у сад до пана, а там панський син рве аґрус. А такий нефайний той панський парубок. Аж противно дивитися на него. Каже він до того парубка:

— Ти такий багацький парубок, панський син. А такий нефайний. Напевно тебе дівчата цураються.

— Правду кажете, паничу, правду. Так є. Але що зробиш, коли мені бог таке обличчя дав? Нічого не подію.

А цей йому каже:

— Що ти мені даш, як я з тебе такого красного парубка зроблю, як ангела в небі?

— Скільки схочете, паночку, стільки дам вам грошей, лиш най це станеться.

— Добре, перший раз ^* роблю тебе файного, подивишся в дзеркало, який ти станеш, та й тоді заплатиш мені по свої совісти.

Умив його тою свею водичкою, подав йому золотий рушничок.

— Утрися. Та витягни своє дзеркальце, бо вижу, що ти маєш його.

Подивився хлопець у дзеркало і аж не звірив очам своїм. Штрик до палацу по гроші, виніс, порахував, а то було п’ятсот корон.

— На тобі, паничу, за добру ласку. Він гроші до кишені і сказав:

— Жий здоровий.

Та розвітався ^* з панським парубком і пішов собі в свою дорогу.

І ходив він два дні по великім місті і заробив дуже багато грошей. Так, що міг палац збудувати і всього собі накупити. Та повернувся до села і вкрашував бідних дівчат і хлопців, але плату з них не брав. Бо так йому бабуся сказала.

Прийшов він до свеї жінки, висипав гроші на постіль, цілу копичку насипав. Та й сказав:

— Жінко моя дорога, ми можемо піти у велике місто, купити в котрого-небудь пана палац і сад, можемо жити у великих розкошах.

— О ні, — сказала жінка, — жиймо в цій хатчинці, поки нам приписано жити. Ця хатчинка щаслива. Нам не треба палаців.

— Най буде, — сказав чоловік, — слухаю тебе. Та й сховав чоловік рушничок і водичку. Каже жінка:

— Чоловіче, бери гроші та йди до того вуйка, хазяїна цеї хатчини. І заплати йому, щоб вона була наша навік.

Він пішов до того вуйка, покликав свідків і спитав їх:

— Скільки по-вашому варта хатчина, що я в ній жию? Свідки сказали, а він заплатив ґазді у два рази більше. Вуйко з радощів аж стремтів, бо то були великі гроші. І сказав вуйко:

— Живіть здорові.

Але наступило Різдво. Каже вуйко, що продав їм хатчину, свої жінці:

— Зрихтуй гостину та підемо в гості до тих молодят. Зрихтували гостину та й пішли. Ще не дійшли двадцять кроків, подивився багач на ту хатчину, а з віконець так сіяє, як сонце з роси. Чоловік каже до жінки:

— Ану подивися на наші давні віконця. Як сіяє!

Жінка подивилася і аж за очі імилася. Покоцкали ^* вони в двері, молоді отворили, запросили їх до хати, попросили сісти. Поклали гостину. А диямент так сіяє!

І зненавидів багач бідного чоловіка та й каже йому:

— Я тобі дав таку щасливу хатчину, і ти в ній зажився, як найбагатший пан у великому місті. Мусиш мені дати оцю пацьор-ку ^* дияментову, що світить, як ясне сонце. По-доброму мусиш дати. А як не даш, то я тобі зле подію.

— Беріть собі, вуйку, цю пацьорку дияментову.

Багач посяг рукою, стис диямент у жмені, а диямент розтікся з-помежи пальців по столови, як живе срібло. Сказав багач:

— Я не в силі стиснути це та й покласти собі в кишеню. Мусиш ти свею рукою мені покласти. Тоді ми будемо собі добрі.

Узяв молодий чоловік лівою рукою пацьорку дияментову, а то з-помежи пальців розлилося йому по землі. Багач вздрів, що й він не може таке зробити, та й сказав:

— Позбирай, чоловіче, то все з землі та й постав на стіл. А завтра рано би ти мені приніс цей диямент разом із столиком і поклав у мою світлицю. А не зробиш це, то я накажу своїм синам, і вони прийдуть сюди та й поб’ють тебе, а цю хату завалять.

Пішов багач з жінкою додому, а досвіта приходить жіноча мама та й тесть. Та й падуть молодим в ноги, та й благають:

— Прощай нам, донечко, та й ти, зятю. Ми прийшли вас забирати до себе.

Дочка не дуже хотіла, а зять сказав:

— Ходімо, ходімо. Що було, то минулося. Видиш сама, що нам у цій хатчині життя не буде. Дєдю і ви, мамо, — каже зять, — ідіть додому, а ми через годину прийдемо.

Дуже тесть та й теща врадувалися, що діти пристали піти до них жити, та й пішли до хати. А чоловік пішов у свою схованку, взяв водичку й рушничок. Наладували вони в міхи свою працю. Чоловік узяв правою рукою із стола дияментову пацьорку, хлопчика за руку та й пішли до дєдевої хати.

А багач ждав столика з дияментом та й не міг діждатися. Узяв своїх синів та й просто до тої хатчини. Прийшли вони, а хатчина порожня. Бо молоді ґазди пішли на свою оте́ччину. І по сьогоднішній день живуть і горя не мають, і ніякого страху. І сіяє їм диямент, і веселі вони, як сонечко на небі.