Як хлопчик ходив найматися
Українська народна казка Гуцульщини

Був маленький хлопчик. Вмер його тато, вмерла мама. Він лишився маленьким, не годен був сам жити. Пішов світом просити, бо ще не годен був робити. Ішов, ішов, а там ліс, а в лісі маленька хатка. Зробився вечір. Зайшов він до тої хатки проситися на ніч, а там стара баба.

— Бабусько, прийміть мене на ніч, бо ніч, а я маленький, і нема більше хат, лиш ваша.

Бабуся каже:

— Я би тебе, хлопчику, приймила, але в мене дідо лихий. А хлопчик далі проситься. Баба каже:

— Лізь, хлопчику, на піч і сховайся в клоччя. Там будеш спати. Аби тебе дідо не видів. Бо як прийде дідо та тебе вздрить, то буде бити тебе та й мене.

Спить хлопчик у клоччі, чує, іде дідо. Гримить, кричить, співає. Входить п’яний дідо до хати і лізе на піч спати. Баба каже:

— Не лізь, діду, на піч, бо там кіт спить у клоччі. А дід лізе і б’є по клоччі руками.

— Атпрусь!

— Не бий, діду, там є хлопчик малий, — каже баба.

— Ану, хлопчику, вилазь! — кричить дідо. Хлопчик вилазить. Боїться діда. Дід питає:

— Ти їв?

— Ні, не їв, — відповідає хлопчик.

— Бабо, а чого ти не дала йому їсти?

— Та не маю що.

— Вставай, бабо, роби пироги.

Баба встала, наробила велику мидницю ^* пирогів, зварила їх. Дідо кличе хлопчика їсти. Хлопчик їсть, а дід сів з макогоном і каже хлопчикови, що мусить з’їсти всі пироги. А хлопчик маленький, не годен ті пироги з’їсти, один пиріг у рот кидав, а другий у пазуху. Та й «з’їв» хлопчик усі ті пироги.

— Попоїв? — питає дідо.

— Попоїв.

Сідає дідо на поріг, починає грати в сопілку і каже хлопчикови, би брав бабу в танець.

— Баба тобі зварила пирогів, наївся. Танцюй з бабою. Хлопчик проситься, каже, що не вміє, а дідо йому:

— Танцюй, лайдаку ^*. Хлопчик танцює.

— Як танцюєш? Сідай гайдука! Ти попоїв, мусиш танцювати! Як сів хлопчик гайдука! А він був заперезаний. Курманчик ^* урвався, пироги повипадали. А дідо хлопчика макогоном та макогоном! Набив його добре, і пішов хлопчик уночі темним лісом.

А як зійшло сонце, найшов хлопчик другого ґазду, і той ґазда наймив його служити.

Служив хлопчик сім років за сім зерен пшенички. Відслужив тих сім років і виріс великий. І вже йде додому. Ішов, ішов, і знов захопила його ніч. І приймив його один ґазда на ніч. Хлопчик ліг спати, а свої сім зерен пшенички поклав коло себе. А коло него були курятка. Та й з’їли вони йому ту пшеничку. Сім рік служив за пшеничку, і курятка з’їли. А чоловік каже:

— Не плач.

Та й дав йому двоє куряток. Хлопчик тішиться, що вже має двоє курят. Подякував ґазді та й іде додому. І знов захопила його ніч, а до хати йому було ще далеко. Знов проситься на ніч, і один ґазда приймив його. А він питає, де має свої курятка покласти.

— Іди до стайні. Там є банти ^*. Най там твої курятка сідають та й сплять.

Рано виходить він, а його курятка попадали з бантів, і їх потолочили ^* баранчики. Немає куряток. Хлопчик у плач. І ґазда дав йому за двох куряток два баранчики. Хлопчик тішиться — баранчики має. Зробив собі батіг і гонить їх додому.

Гонить він їх, і знов захоплює його ніч. Хлопчик побачив маленьку хатку під лісом. Далі нема йому куди йти, бо вже ніч та й ліс. Заходить він у ту хатку, а там баба та й дівка.

— Бабо, прийміть на ніч.

— Ходи, хлопчику, будеш у нас спати, — каже баба. А хлопчик каже:

— Я два баранчики маю, треба їх десь загнати.

А в них стайні не було, лиш хата та й сіни. Баба каже:

— Заганяй баранчиків до сіней. Переночуєш та й поженеш. Хлопчик увійшов до хати, а то нема де спати. Ні лавки, ні ліжка нема, лиш піч. Бідно баба з дівкою жили. Лягли вони спати на піч, а хлопчика поклали в запічок.

Пробудився хлопчик — днина. Баби нема, дівки нема, лиш він сам у хаті. Виходить він до сіней, а бабині руки приросли до баранчика. А дівка мацнула бабу, і її руки приросли до баби. Хлопчик здивувався. Що це таке? А то вони хотіли постригти баранчиків та й мати собі вовну. А це був гріх, бо хлопчик бідний і тяжко служив. Не можна красти в бідних дітей.

Хлопчик хотів відорвати їх від баранчика, але бабині руки так приросли, що ніяк не міг він їх відорвати. Узяв хлопчик батіг та й гонить їх усіх до себе додому. То баранчиків ударить батогом, то бабу, то дівку. І гонить він їх попри млин. Та й далі поганяє їх батогом. А в млині багато людей. Повибігали всі й сміються. А мельник вибіг з тою лопаткою, що муку вигрібав. Плеснув він лопаткою дівку по заду, і лопатка приросла до дівки, а рука до лопатки. Вже й мельник з ними йде. Хлопець уже мав що гонити додому.

Гонить він їх дорогою попри панський двір. Там було багато робітників, та й зачали вони з того сміятися. А того дідича жінка була враз ^* сумна, ніколи не сміялася. І дідич сказав, що хто його жінку розсмішить, тому дасть капелюх грошей. Робітники живо побігли і сказали дідичці, аби йшла подивитися на чудо. А дідичка як вийшла, як подивилася, то так засміялася! І дідич виніс хлопцеви капелюх грошей. Як узяв він тоти гроші, мельник зразу відорвався та й утік у млин. А баба з дівкою теж відорвалися та й побігли додому.

Хлопчик пригнав додому баранчики та й приніс гроші. Та й купив за ті гроші поля і побудував собі файну хату. Та сів на столець, та й байці конець.