Як худоба говорить
Українська народна казка Поділля

Всяка худоба має свою мову. Але раз у рік вона говорить по-людському. Це буває на Святий вечір, коли наш Бог і Повелитель народжується. Тільки слухати тієї мови не можна нам. Худоба бачить у той вечір наперед все, що має збутися за цілий рік. Про це люди знають от звідкіль.

Жив собі статечний господар. Мав поле добре, худобу ситу, хату, як віночок, і родину людяну. Настав Святий вечір. Усі куточки виметені, дідух застелено на землі з соломи ярої пшениці, на столі — з сіна запашного. Усі чекають тільки зірки першої. Лиш зійде вона, так і сяде щаслива родина за вечерю з дванадцяти страв.

Чого тобі треба, чоловіче? Відбув щасливо день, дякуй Богові за нього і чекай з надією завтрашнього дня, проси Божого змилування та милосердя. Йому ж мало! Тільки заблимала в небі перша зірниця, він скоро закинув у ясла худобі сіна і замість того, щоб самому іти вечеряти, заховався в куток послухати розмову волів, взнати, що буде.

Заговорив один віл:

— Їжмо, брати, запашне сінце, бо більше наш господар добрий не положить нам його у ясла. Післязавтра повеземо його на цвинтар.

Другий віл додає:

— Жаль такого доброго господаря, а ще більше жаль його діточок. Приведе жінка до хати гіркого п’яницю. Він усе змарнує, проп’є, дітей розжене світами. Сам під плотом здохне, і їй так само доведеться.

Як почув те господар, то впав, як підкошений, не тріпнувся. Все збулося, як воли казали.

Отож, людоньки, не гадайте за майбутнє, а радійте нинішньому дню, який щасливо прожили, і моліться, аби й завтра такий настав.