Як цар і солдат дурніших за себе шукали
Українська народна казка Гуцульщини

Був у царя ордонанс. І служив, скільки служив, і поїхав цар у дорогу, а ордонансови прийшов рочник ^*, щоб його звільнити. І його звільнили. Повернувся цар додому — ордонанса нема. І написав йому цар: «Я хочу тебе тут мати». А той відписав: «Я женюся, дайте мені відпускного на місяць». Оженився він та й у пару день пішов у дорогу, до царя. І подибав на дорозі циганку.

— Дай я тобі, солдат, поворожу, — каже циганка. Поворожила вона і каже:

— Ти щось дома забув. А він каже:

— Я забув дзиґарок. І сказала циганка:

— Вертайся додому. І найдеш, що ввечір з твоєю жінкою вже буде спати другий.

Він пішов назад і найшов у себе в хаті другого. Та пішов знов у дорогу, добувся до царя і замельдувався. Цар подивився, а він дуже схуд, марний став. І сказав цар:

— Дайте його на місяць у парк на відпочинок.

Перебув ордонанс пару день у тому парку і побачив у сусідньому, офіцерському парку файні косиці ^*. І ті косиці хитаються, а вітер не віє. А відти встав панок і зачав убиратися. А потому встала відти цариця. А він собі подумав: «Я не маю журитися. Як царева жінка може таке робити, то й усі можуть. Та й моя може».

Жив він так цілий місяць, їв файно, пив. І дуже поправився. Покликав його цар і питає:

— Чого ти такий марний був?

А він і каже, що він погостив із своєю жінкою.

— А чого ти так борзо поправився? — питає цар. — За місяць став такий файний.

А він каже:

— Це я вам не скажу. Я би це вам розказав, але вам би це пошкодило.

А цар витяг пістоля і примусив його сказати. Вислухав його, а тоді встав, подумав та й каже:

— Завтра я скажу тобі, що з цего буде.

На другий день цар закликав його та й каже:

— Ми з тобою оба підемо галасвіта ^*. І будемо ходити оба до смерти, як не найдемо дурніших за нас обох.

Зібралися вони та й пішли. І цар не роздякувався з царицею.

Походили вони зо два чи три дни та й побачили чоловіка, що орав у полі. Подивилися обидва в льорнетку — у чоловіка на плечах домовина. Ходить за плугом і носить за собою домовину. Каже цар:

— Рубаймо напоперек полем. Спитаємо його, чого то він носить домовину.

Прийшли до того чоловіка.

— Боже помагай! — кажуть.

Подивилися — таки трунва у него на плечах. Так, як має бути зроблено до мерця. І замкнена та трунва на колодку.

— Що ти в цім носиш? — питає цар.

— Ношу свою жінку, бо вона дуже файна, і до неї можуть ходити любаси.

Вони стали, порадилися оба.

— Треба його просити, щоб він показав нам ту жінку. А той каже:

— Я не можу показати, бо я не маю часу. Я мушу це до вечора доорати.

Цар витяг документ і показав, що він є цар.

— Мусиш мені це відкрити.

Тоді той чоловік зсадив домовину на землю, витяг ключик, відмикає колодку і... аж цофнувся ^* назад — там його жінка була не одна, а з любасом. І зачали вони всі сміятися. А цар каже:

— Уже ми дурнішого не найдем. Твоя жінка була з любасом на ліжку, а моя — в косицях. А цей жінку з любасом на плечах носить, вертаймося додому.