Як чоловік від жінки пішов
Українська народна казка Бойківщини

Жив чоловік і жінка. Мали вони трирічну дочку. Прийшов час, коли пристиг льон. Пішов чоловік з жінкою й дитиною в поле. Жінка льон бере, бо добре цю роботу знає, а чоловік не змагає так добре робити. Жінка кричить на чоловіка, що не робить. Та вимикнула вона ручку льону і побила його тим льоном. І сказала, щоб він ішов геть, ішов, куди хоче, і він забрався й пішов.

Пішов чоловік і не було його п’ятнадцять літ. А все перечував про жінку: що вона робить, як вона живе. Одного разу зійшовся він з чоловіком, що був з того самого села. Той знав, що його жінка робить і як живе. І сказав йому той чоловік, що його жінка віддає дочку. Він того числа повернувся він у своє село.

Зайшов чоловік до свого сусіда, поговорили вони з сусідом. А його жінка прийшла в хату просити сусіда на весілля. Та й попросила і його, свого чоловіка. Каже:

— Ходіть оба на весілля до мене.

А свого чоловіка вона не спізнала.

Пішов він з сусідом на весілля. Сіли собі за столи враз із людьми. А пізніше давали складку. Усі давали по двадцять і п’ять, по тридцять, а він, її чоловік, витягає тисячу карбованців. І дав дочці. І дуже та ґаздиня врадувалася.

Коли вийшли з-за стола, він попросив собі танець. І взяв він до танцю ґаздиню, що весілля справляла. Пішли вони обидвоє танцювати. Він собі танцює й приспівує:

Гоп-чук, моя мила,

Що по заду льоном била.

Вона дуже задивувалася. Хто це такий є? Як він знає, що вона свого чоловіка льоном била? Коли він ще раз так переспівав, вона спиталася:

— Николаю, а то не ти?

— Так, я, Оленко, — признався він. — Пам’ятаєш, як ти мене била і нагнала від себе?

І тоді вона звернулася до нього:

— Николаю, ти мій чоловік. Будемо жити далі, як колись жили.

І вони стали знову жити разом, і файно жили.