Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Як чоловік дурних шукав
Українська народна казка Буковини

Один парубок оженився на дурнуватій дівці, бо вона мала велике хазяйство. Пішов він їдного разу в поле орати, а жінці каже:

— Піди на ярмарок, купи мені тютюну і принеси в поле. А жінка йому:

— Та ж грошей нема.

— То продай курку. Але як будеш іти на ярмарок, одягнися й причешися.

Зловила жінка курку, одягла новий кожух і пішла на ярмарок. Прийшла та й стоїть з куркою. Підходи до неї жид-покупець.

— Скілко, бабо, за курку?

— П’ятдесят рублів, — запіяла баба.

Жид зрозумів, що вона прибита, бо всі люди продають курей по штири-п’ять рублів. Та й каже жінці:

— Добре, дам вам п’ятдесят рублів за цю курку. Але в мене зараз нема грошей. На другий четвер приходьте, то я вам дам.

А вона йому:

— Добре, паночку, але на другий четвер я вас не впізнаю. То нате вам мій кожух. Як вийдете на ярмарок, — вдягніть кожух, і я вас по свому кожухови впізнаю.

Взяв жид курку й кожух та й пішов. А жінка прийшла додому без тютюну. Чоловік дуже захотів курити, сів на коня і приїхав з поля додому.

— Ти курку продала?

— Продала.

— За скілко? — питає чоловік.

А вона й каже, що за п’ятдесят рублів. Він зразу зрозумів, що ту щось не те.

— А чого ж ти не принесла мені курити в поле, як я казав?

І тут жінка розказала про те, як «продала» курку і віддала кожуха. Почув це чоловік та й каже:

— Я вже цего не можу терпіти. Кидаю тебе і йду світом. Як найду в світі май дурнішу за тебе, то вернуся, а як нє — то не вернуся.

І пішов чоловік світом.

Іде він через якесь село, а баба взяла пражину та й б’є на прив’язі пса.

— Нащо ви його б’єте? — питає чоловік. А баба й каже йому:

— Здох би він, той пес. Гавкає та й гавкає. Мій чоловік попив та й ляг собі, а пес не дає йому заснути. За то його й б’ю.

— Тьотю, не бийте його. І в мене таке було.

— То що ж робити, сину? А він питає:

— У вас горівка є?

— Є. І хліб тепер з печі витягнула.

— Дайте сюди хліб і горівку, — каже він бабі.

Баба принесла хліба і горівки, а він відломив кусочок, намочив у горівці і кинув псови. Пес з’їв, відкинув хвіст і заснув.

— От добре ти зробив, чоловічку, — каже баба. Дала вона йому хліба й сала в дорогу.

— Спасибі вам, що навчили мене, як пса заспокоїти. Іде він далі. А якась баба б’є квочку коло курчат.

— Тьотю, чого ви так б’єте цю квочку? — питає подорожній.

— А щоби вона здохла! Ади народила їх, а цицьки не дає.

— Тьотю, не бийте цю курку. У мене тоже таке було. У вас є кукурудза і макогін?

Баба винесла кукурудзи й макогін, він натовк кукурудзи, намочив та й посипав курчатам. І курчата зачали їсти.

— Ой, спасибі вам, — каже баба. — Як вони файно їдять.

Дала йому баба в дорогу хліба, сала, горівки, і пішов він далі. Іде й думає: «Вже найшов двоє дурних». Іде він, а жид сидить під магазином і питає:

— Куди ти, чоловіче, йдеш?

— Далеко.

— Та куди ж? — питає жид.

— Іду на той світ. Там у мене тато й мама є. А жид питає:

— Слухай, а ти мого тата не знаєш?

— Як не знаю? Він з моїм разом роби.

— А ти передачу туди не можеш узяти? Чоловік каже:

— То дуже багато нести. Я не можу. Гроші лиш можу взяти. А жидівка виходи з хати та й питає:

— А ти мою маму не знаєш? Вона сліпа на одно око ще й горбата.

— Знаю я їх. Вони з мою мамою дрантя пошивають. І нічого на собі не мають, лиш у дранті ходять.

Жидівка питає:

— А матерії ти б їй не передав, щоб ушила собі плаття?

— Ну добре, передам, — каже чоловік. А жид йому:

— Слухай, як ти вже взяв для її мами, то возьми й мому татови на костюм та на штани.

Взяв він і то, та й каже їм:

— Там дорого беруть за то, що вшиють, треба гроші. Вони й гроші йому дали.

Взяв це все подорожній чоловік. Іде дорогою та й думає: «Господи, є ще май дурніший на світі. Треба вертатися додому».

Іде він дорогою, а на подвір’ї якась жінка б’є свиню. Коло свині дванадцятеро поросят.

— Чого ти б’єш цю свиню? — питає чоловік. А вона каже:

— Мій дурний чоловік купив цю свиню, а вона поросятам цицьки не дає.

— Не бийте її, жіночко. Я цю свиню знаю. Вона й буде кричати, бо вона з хазяїном не попрощалася. Я б, — каже, — її зводив, але поросятка малі. Їм буде важко йти.

— Та в мене воли є, — каже жінка. — І візок є.

— А коєць? — питає подорожній чоловік.

— І коєць є. Дав би вам бог здоров’я. Запрягайте воли, кладіть на віз свиню й поросята та й везіть.

— Добре, — каже чоловік. — Завтра я їх привезу. Та й поїхав.

А чоловік тої жінки сіяв у полі пшеницю. Та й недохват йому було пшениці. Сів на коня та й приїхав додому пшениці взяти. А жінка й каже:

— Чого ж ти, дурню, прийшов?

— Пшениці мені недохватило.

— А в кого ти свиню купив?

— Як у кого? На базарі купив, — каже чоловік.

— А чого ж хазяїн не розпрощався з свинею?

— Ти що, дурна, жінко? Хто ж зі свиньми прощається.

— Слухай, найшовся чоловік, сусід тої свині, та забрав її, щоби розпрощалася. Я дала йому воли, щоб поросята пішки не йшли.

Учув це чоловік та й поїхав по сліду здоганяти. А той побачив, що ззаду за ним женеться конем, та й заїхав волами в ліс. Обняв липу край лісу та й тримає її. Прибігає той конем і питає:

— Чи не видів ти тут такого з волами, що свиню з поросятами віз?

— Не видів. Ти тримай цю липу, бо вона повна золота. Як не тримати, то вона лопне, золото розсиплеться і розберуть його. Ти потримай, — каже подорожній, — а я поїду в село та візьму двох моїх братів. Та й поділимося золотом.

Зліз той з коня і обняв липу. Та й каже подорожньому:

— Сідай на мого коня.

Той сів на коня, об’їхав кругом та в ліс. Прив’язав коня ззаду до воза і поїхав помалу додому.

Приїжджає, воли, свиня з поросятами, кінь і матерія та гроші від жидів. Та й каже він:

— Будем, жінко, жити, бо на світі є май більше дурних, не лиш ти. І жили вони далі. Та й казка вся.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Романівці, Сокирянського району, Чернівецької області 15 квітня 1979 року Савка Василь Николайович (1924)

Як чоловік дурних шукав
Українська народна казка Покуття

Жили чоловік з жінкою. А та жінка була трошки дурненька, і треба було їм продати корову й кугута. І пішла жінка на базар торгувати. Приходить, купці підходять до неї й питають:

— Жінко, що за корову? А вона відповідає:

— За корову п’ятку.

— А за кугута що?

— За кугута сотку.

Так і погодилися. Вирахували гроші, а вона говорить:

— Зав’яжіть мені гроші у конець хустки ззаду.

А вони там пошобортали щось та й «бувайте здорови». Жінка приходить додому, а чоловік питається:

— Жінко, ти кіко взяла за корову? Вона відповідає:

— П’ятку.

— А за кугута?

— Сотку.

А чоловік каже:

— Може, за кугута п’ятку, а за корову сотку?

— Нє, нє, — каже, — чоловіче, там у мене у хустці гроші зав’язані. Чоловік подумав: «Не буду сперечатися, аби гроші були». Він до хустки — ґудз зав’язаний, а грошей нема. Чоловік узлостився і почав називати її:

— Ти, Маґда, сяка-така...

І хотів її бити. А вона вибігла надвір, обкачалася в пір’я і з тої злости кричить:

— Кудкудак, я не Маґда, але птах!

Чоловік махнув рукою та й думає: «Що з дурною робити?»

І рішив чоловік покинути господарство і йти в світ. Якщо дурнішу найде, то вернеться додому, а як ні, то не вернеться. Ішов він село від села і заходить в одно село. А там чоловік поклав хату, але не прорубав вікна. І ловить сонце мішком, щоб занести до хати. На мішок сонце гріє, він несе його до хати. Лиш поза поріг, а сонце зникло з мішка. І зачали вони з жінкою сваритися: «Чого сонце до хати не гріє?»

Цей чоловік підходить до тої хати, подивився і зрозумів. Почав їм допомагати.

— Давайте, — каже, — сокиру. Зараз сонце буде гріти до хати. Прорубав дірку, і сонце засвітило до хати. А чоловік жінці говорить:

— Видиш, жінко, які є в світі люди мудрі, а ти яка дурна. А то він сам був дурний.

І пішов подорожній чоловік далі. Заходить він до другої хати. А там жінка не знає, що робити, бо квочка вивела курята і ніяк не хоче дати їм ссати. А подорожній чоловік на то дивиться. І зрозумів, у чому справа. І сказав їй дати крупів. Посипав він курятам крупів, дав води. Курята наїлись — і всі під квочку. Подорожній каже жінці:

— Отак кожного разу робіть. Дайте курятам крупів, і вони підуть ссати.

Жінка сказала:

— Я буду так робити.

І подорожній пішов далі. Заходить до одної хати, а там жінка зшила чоловікови сорочку і не прорубала пазуху. Та й говорить чоловікови:

— На вбирай. Я вже тобі пошила.

А чоловік хоче вбирати і нема як, бо пазухи нема. А вона його макогоном, макогоном.

— Я старалася, а ти не вбираєш!

На це надходить подорожній. Дивиться на ту комедію. І попросив у жінки ножиць. Та прорубав пазуху. І той чоловік убрав сорочку. А жінка свому чоловікови каже:

— Видиш, чоловіче, які є в світі люди мудрі, а ти такий дурний, що не міг сорочку вбрати.

А то жінка сама була дурна.

І пішов подорожній далі своєю дорогою, шукати людей, дурніщих від свої жінки. І заходить він ще раз до одної хати.

— Добрий день!

Хазяйка запросила його сісти. І зачала розпитувати його, відки він і куди йде. Він розказує, що він відти й відти. А жінка зайойкала:

— Йой, — каже, — та там мій синок служить у армії. Чи ви його часом не виділи там?

А подорожній відповідає:

— Я, — каже, — видів. Не має що їсти, ходить голодний, голий. Бідує.

А жінка подорожньому каже:

— Може, би я свому синочкови щось вами передала? Аби він не голодував і голий не ходив.

А та жінка була багачка, передати мала що. Виводить із стайні коні, запрягає у віз. Накладає хліба, солонини, вбрання, полотна дві букаті. Та й подорожній сів на фіру і спокійно собі поїхав.

А тої жінки чоловік приходить додому, заходить до стайні, а коней нема. Питає він жінки, де поділися коні. Вона розказує, що був такий і такий чоловік.

—...Я запрягла коні, і передала нашому синови всякого добра, аби не ходив голодний і голий.

Чоловік зрозумів, у чім справа, виводить із стайні ще одного коня, сів на него і хоче наздогонити подорожнього.

А подорожній не дурний був, знав, що це може статися, і заїхав з усім добром у ліс. А сам намикав з кінських хвостів шерсті та й почепив на галузку корча. Та сів під дубом і сидить собі.

Іде той чоловік конем. І питає подорожнього:

— Чи ви не виділи, сюди не проїжджав чоловік такими й такими кіньми?

А подорожній каже:

— Видів, видів. Їхав чоловік такими кіньми. Той питає:

— А чи давно вже це було?

— Вже трошки давненько. Вилізьмо на дуба. Може, з дуба ще його й увидимо.

Так вони й зробили. Вилізли на дуба. А подорожній знав, де ту шерсть присилив. Та й каже тому чоловікови:

— Ану дивіться, ген-ген шерсть кінська на корчі почепилася. В той бік він і поїхав.

Та й справив його в той бік, а сам виїхав з лісу і поїхав зовсім іншою дорогою.

Приїжджає він додому і каже жінці:

— Тому я вернувся, що в світі є ще дурніщі люди від тебе.

Жінка врадувалася, що чоловік вернувся, і почала хвалитися, яка вона добра господиня. Бо посіяла на городі соли. І вони вже більше не будуть купувати соли, бо виросте на городі. Що мав чоловік робити?

Так він і жиє з тою жінкою.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 9 серпня 1987 року Матейчук Іван Петрович (1930)