Як чоловік дурніших за свою жінку шукав
Українська народна казка Гуцульщини

Були жінка та й чоловік. А дітей у них не було. Каже жінка чоловікови:

— Треба винести на ярмарок гусака. Та й продати.

— Най буде.

— Ти й кілко правити? — питає жінка. А чоловік каже:

— Дванадцять або тринадцять.

Понесла вона того гусака на ярмарок. Та й підходить до неї один панок.

— Що хочете за гусака?

— Дванадцять та й тринадцять.

Він постояв, подумав. Нарешті пішов геть. Та й поговорив щось з другим. Підходить той другий д’ній. Та й каже:

— Що хочете за гусака? А вона знов:

— Дванадцять та й тринадцять. А він подумав та й каже:

— Ви знаєте що, вуйночко? Я даю вам дванадцять та й тринадцять, але не маю коло себе ґрошей. Я вам ґроші на другий четвер принесу. Ви будете тут стояти, і я вас побачу.

— А як я вас пізнаю? — питає жінка. А той каже:

— Давайте обміняємося. Я вам дам свій плащ, а ви мені свій кожух. На другий четвер ви мене пізнаєте по свому кожуху, а я вас пізнаю по плащі. І я вам дам ґроші, і назад поміняємося плащем і кожухом.

І вони так зробили. Панок узяв гусака й пішов. Приходить жінка т’хаті. Чоловік питає:

— Ну як, продала гусака?

— Продала.

— Та й що за него взяла?

— Ще наразі нічого не взяла, бо той чоловік не мав грошей.

— А кілко ти казала? Кілко має дати тобі?

— Дванадцять та й тринадцять. Так, як ти казав.

— Що ти говориш?! — крикнув чоловік.

— Ти ж так казав. Але я ґроші не взяла. Принесе на другий четвер. Ми помінялися: він дав мені плащ, а я йому кожух. На другий четвер я його пізнаю по кожуху.

А чоловік сказав:

— Як ти така, то я йду від тебе геть. Як найду ще дурнішу від тебе, то вернуся, а як ні, то й не вернуся д’тобі.

Та й пішов.

Ішов він, та й прийшов до жінки одного корчмаря. Та сів на крісло і дивиться в стелину. А ґаздиня каже:

— Ґаздо, що ви там видите, що ся дивите в стелину? А він каже:

— Я дивлюся, чи тота діра заросла, чи ні, що я нею йшов з того світу.

А вона питає:

— Ви були на тім світі?

— Був-єм.

— Ба що мій Мошко там робить?

— Бідує. Крайньо бідує.

— А що? Не має що їсти абощо? Що він не має?

— Не має ні їсти що, ні вбратися в що. Голий і голоден.

— А ви, ґаздо, мете йти знов на той світ?

— Буду, — каже, — йти.

— Я би передала вам для Мошка хліба та й цукру. Та й тютюну. Аби мав що їсти та й курити. А ви би взяли? — каже.

— Та візьму, чому не візьму?

— А ви би могли зачекати, би я спекла хліба? — каже.

— Зачекаю. Ви печіть.

Він ся не квапить. Чого буде ся квапити?

Вона напекла хліба, булок. Та й цукру дає. А він каже:

— Та в чім я буду це все нести? Мусите дати щось, аби я це ніс. Дала вона йому бесаги. Та й надавала повні бесаги. А то ся навіть не входить. Каже він:

— Би-сте дали ще одні бесаги.

Та й дала вона йому двоє бесаг. А він каже:

— Як я буду це нести? Може, дали би-сте мені коня? Я не буду його тримати довго, бо я там не маю де тримати. Я вам заверну і коня, і ці бесаги.

Дала вона йому коня, усідлав він його та й їде. Глип назад — якийсь конем швидко їде за ним. А він заїхав у ліс, коня пустив, бесаги сховав, а сам сів під корч, поклав перед собою капелюх та й сидить. А той приїхає конем та й питає:

— Ґаздо, ви не виділи, якийсь ішов тут з конем чи ні? Каже:

— Видів-єм.

— А давно-сте виділи, як їхав?

— Уже буде з година, як поїхав.

— Я, — каже, — годен здогонити його чи ні?

— Ви не годні. Але ви знаєте що? Ви тримайте цей капелюх, бо під ним потя золоте. Не дай Боже, аби ви пустили його. А мені дайте свого коня, і я того чоловіка здогоню.

Цей дав йому коня, цей відійшов, узяв свої бесаги й поїхав. А цей тримає й тримає то «потя золоте». Вже вечір, а той не вертається. «Ану що це, — думає, — за золоте потя?» Підоймив він капелюх, а то не потя, а... таке, що й казати не варто. Лишив він то та й пішов геть. «Здурив маму, здурив і мене».

А той їде та й їде. Сів на одного коня, а другого веде збоку. І стрічає бабу, що гонить льоху до кнура.

— Ґаздинько, куди ведете княгиню? Каже баба:

— Гоню, бо вже ся віддавати схотіла.

— Та й у мене є така, що хоче ся віддавати. Може би, ви пустили свою в дружки до мої?

А вна каже:

— Та най буде, я би пустила.

— То давайте її мені. Я буду просити, аби й ви прийшли на весілля.

Приїхав чоловік на вечір т’хаті. Зайшов до хати та й каже до свої жінки:

— Ґаздинько, я не міг би десь загнати у вас два коні та й свиню? (А то вже роки пройшли, вона його не пізнала).

— Заженете, — каже, — є де загнати, стайня велика.

Загнав він ті коні й свиню, прийшов до хати та й сів на лаву. Як чужий. Та й каже:

— Гай, гай та й не дома. А жінка питає:

— А якби ви були дома, та й що?

— Якби я був дома, то я би-м розібрався, роззувся. А вона каже:

— Ви можете розбиратися, як дома. Розберіться. Він розібрався. Та й каже знов:

— Гай, гай та й не дома.

— А якби ви були дома?

— Якби-м був дома, жінка би дала мені вечеряти. Повечеряв би чоловік.

А жінка каже:

— Я дам вам зараз попоїсти. Зварю та й дам.

Та й він попоїв. Жінка ще щось коло печі робить, а він каже:

— Гай, гай та й не дома. А жінка питає:

— А якби ви були дома?

— Якби-м був дома, то я би-м ліг на постіль та би-м спав.

— Та лягайте, — каже жінка. А він ліг та й знов каже:

— Гай, гай та й не дома. А вна питає:

— А якби були дома?

— Та би жінка лягла коло мене спати, та й би спали вдвох. А жінка каже:

— Підождіть, я впораюся та й коло вас ляжу.

Та й вона все зробила, та й пішла до него спати. І тоді він признався, що він її чоловік.

— Якби я ще дурніших від тебе не найшов, то я був би не вернувся. І донині вони жиють обоє.