Шукаю роботу у Луцьку чи дистанційну як веброзробник HTML CSS JavaScript
Українські казки

Як чоловік злодія викупив
Українська народна казка Закарпаття

Іден чоловік був бідний, не мав нич, лем ідну корову. Тоту корову він хотів продати. Та й з жоною ся порадив, що за корову взяти тристо рублів. Веде корову на базар. А чоловік іде по дорозі і звідає:

— Де ведеш корову?

— На базар.

— Кілько хочеш за неї?

— Тристо рублів.

І той чоловік дав йому тристо рублів. Тристо цілкових. А він ще не вірив, що добре продав. Думає: може, добре, може, недобре. Пішов на базар, позирає на коровки — двасто вісімдесять, двасто сімдесять, двасто п’ятдесята А за тристо рублів коровки не є. Добре.

Не купив нічого та й іде з грошима домі. Іде він домі, позирає — народ іде д’ідній хижі. Думає собі: «Ану що там є? Іду й я». Прийшов на поріг, став, позирає, а там за столом сидить суддя, а на лавці сидить підсудний чоловік, такий файний, такий красний. Синьоокий, жовтоволосий. Звідається суддя:

— Но що тому чоловікови давати? Яку смерть? Чи вбити, чи повісити, чи втопити? Скажіть, люди.

Раз каже суддя, другий раз каже, третій раз каже.

— Слухайте, люди, — каже суддя, — це громадський суд. Що громада присудить, то й буде.

Нич ніхто не каже.

— ...І хто за нього заплатить, то пущаєме його на волю.

А чоловік, що продав корову, подумав собі та й озивається:

— Я можу дати за нього тристо рублів. Шкода, щоб був такий файний чоловік у петлі. Давай руку, — каже він підсудному.

Той дав йому руку, а суддя кличе:

— Ходи сюди. Ти його знаєш, цього підсудного?

— Ніт.

— А ти його знаєш? — звідає суддя підсудного.

— Ніт.

— Не знаю його, айбо гроші дам, — сказав бідний чоловік.

— Давай.

І бідний дав свої тристо рублів.

— Іди, — наказує суддя, — і бери його з собою домі. Буде тобі робити.

А він відповідає:

— Панове, у мене чотирнадцять дітей. У мене є кому робити.

— Но то най іде, куди хоче.

А підсудний встав, імив того бідного попід руку, і вийшли оба вон. Той уже знов розняв рот, хоче повісти, що в нього чотирнадцять дітей.

А той спиняє:

— Добре, добре.

Не дав він йому того повісти. Ідуть вони та прийшли до ідного жида в бовт. Зайшли, а жид-бовташ питає:

— Іване, а де ти був? Ти так давно в мене був. Говорить той:

— Я голоден, давай щось їсти.

— То пой, будеш їсти.

— Айбо в мене є цімбора.

— То най іде сюди.

Сіли вони, дав їм жид їсти, випили мало.

— На тобі, Іване, шість хлібів.

— Добре, добре.

Дав йому жид шість хлібів, дав міх великий. Поклав Іван ті хліби в міх. Жид каже:

— На тобі, Іване, грошей.

— Дай, добре, добре.

Дав йому жид мало грошей. Та й забралися вони оба далі. І прийшов Іван у другий, менший, магазин.

— О, Іване, де ти був? Ми тебе давно не виділи. Іван на то:

— Я був де не був.

— Може, ти голоден?

— Я, — каже, — не голоден, не голоден. Він так каже, бо вже в іншому бовті він їв.

— Голоден ти, голоден, — жид припрошує, — заходь до хижі. Пішли вони до хижі, жид поклав молоко й хліб, та мало заїли.

— Іване, даю тобі п’ять хлібів.

Дав жид п’ять хлібів, він узяв хліби в міх. Уже несе одинадцять хлібів. А то хліби великі. І далі вони йдуть. Де йдуть? Домі йдуть. Прийшли під хижу, поклали міх на лавку. І навчає Іван:

— Іди до хижі й кажи правду, де гроші дів, де дів корову. Кажи, як ти її продав.

Увійшов хазяїн до хижі, і звідається жона:

— Продав-ись корову?

— Продав.

— За кілько?

— За тристо рублів.

Жона не звідає, де суть гроші, не звідає. А чоловік повідає:

— Я йшов домі, а там такий файний чоловік був. Сидів підсудний на лавці, а суддя питає: «Люди, яку йому смерть дати? Повісити, чи вбити, чи затопити?» А я то слухаю. «Люди, хто за нього дасть тристо рублів, я пущаю його на волю.» А я думаю собі: «В мене є тристо рублів, дам йому». І сказав я, що дам. І я дав, а суддя того чоловіка пустив. Казав суддя, щоб він, той чоловік, мені робив, а я сказав, що в мене чотирнадцять дітей.

А жона каже:

— Та де вік є, той чоловік? Іди клич його до хижі. Я наварила їсти. Може, він голоден.

Хазяїн вийшов надвір, а той сидить на лавці. Закликав його до хижі, поклали на стіл хліб, ріжуть, Іван кожному дітвакови дає. А то ж чотирнадцять дітей!

Заїли вони, пішов чоловік у комору. Комора не вирихтована, таки глина, підлоги нема. Взяв він білу крейду, обміряв, обчислив:

— Таку яму копайте. Мечте глину по боках.

Діти скоро викопали яму. Там було чотирнадцять дітей, було кому копати. Іван говорить жоні:

— Є туй такий чоловік, що різав дві свині?

— Є.

— Є туй такий чоловік, аби молов пшеницю й муку мав?

— Є, — відповідає, — має муку, має різані свині.

— Ідіть до нього та не кажіть «позичте» або «продайте», а кажіть: «Дайте. Дайте метер муки й доста солонини на зажарку.»

— Добре.

— І послухайте добре, що він буде говорити.

Жона пішла, а Іван пішов за нею назирці, бо хотів знати, де тото є. Вона прийшла до того чоловіка та до нього:

— Слухайте, мій чоловік прийшов із дороги голоден. Дайте міх муки й солонини на зажарку.

А жона того хазяїна каже:

— Йой, най чорт повість до рана, чи є в нас щось. Не є нич.

— Та добре. Не є — то не є.

Та й прийшла домі.

— Що там казали? — звідає Іван.

— «Най чорт повість...»

— Добре.

Взяв Іван міх і взяв порошок. Як прийшов туди ввечері, пустив у дірку порошок, і вони заспали в хижі. Заспали, а він пішов на під, а там пігліці, ковбаси, солонина, свинячі лаби. Він тото все збив у міх та на плечі й приніс. Пішов, муку приніс. Поприносив усе, що-м повидів. А тоді позамикав і прийшов. Склав усе в яму й ліг спати.

Раненько Іван ще спить, а дорогою йде голова сільради, брат того бідного. А Іван ще звечора дав жоні гроші.

— Ідіть купіть, — наказує, — цибулі, часнику, паприки, перцю — всього. І жарте ковбаси, жарте м’ясо. Треба нагодувати дітей, є кому їсти.

— Добре, — говорить, — добре.

Вона наклала то, жарить, а голова йде дорогою, брат його, та й думає:

— Що там так пахне у брата бідного. Що там є? Ану йду я позирати.

Прийшов позирати, а Іван лежить на постели. Лежить, як барон. А голова звідає:

— Хто ти такий? А він йому каже:

— Доктор.

— Ага, доктор. Добре. Най буде й доктор.

— Сідайте.

Він собі сів. «Доктор» устав, дав йому випити. Їли вони, випили. А то був злодій.

Прийшов той брат домі та й каже:

— Не доктор то. Він не схожий на доктора. Жоно, біли хижу. А бабу озмеме в шафу, занесене шафу до брата й будеме знати. Баба почує, що вони там говорять і повість нам, що то за єден. Чи є то поправді доктор, чи, може, то злодій. На завтра навариме галушок, дай бабі їсти, би-сь була сита.

Прийшов брат до брата та питає:

— Слухай, брате, моя жінка хоче білити хижу. Чи мож би принести до вас шафу?

— Мож, мож, принесіть.

Принесли шафу до брата до хижі, а сами там білять хижу. А може, й не білили, а лиш так сказали. А живан усіх повиганяв вон:

— Йдіть вон!

Та й у дверці шафи, одкрив, бабу задавив і напхав їй у рот галушок. І там її замкнув і лишив. І баба вже не чує нич. А ввечір злодій пішов до того багача, до брата й взяв коні. Взяв коні, продав, а гроші в ту яму.

Раненько встали, багач забрав шафу з бабою домі, одкрили шафу, а баба мертва. Похоронили бабу, а злодій пішов на цвинтар уночі, приніс її до брата-багача та поклав межи свині. А двоє свиней зарізав та в яму. Руки, уста помастив кров’ю, дав у руки ніж, і баба там сидить. Баба свині поїла. Поїла й сидить на зарізаному поросяті.

Та й бабу ще раз похоронили. Три попи закликали, щоби баба більше не ходила. А другий день живан пішов та бабу викопав ще раз та поклав межи вівці в брата-багача. А єдну вівцю забрав, зарізав, обробив і м’ясо в яму. Є м’ясо, добре!

Айбо що? Бабу похоронили знов, а вона прийшла третій раз. Баба коні забрала, свині забрала, вівці забрала, все поїла. Що робити далі? І кличе хазяїн «доктора», і звідає його:

— Що робити?

А «доктор» обіцяє:

— Я її похороню. Вона більше не прийде. Айно. А хазяїн просить:

— Но та хорони. Треба людей, щоб занесли?

— Мені не треба, я понесу сам.

Узяв бабу на плечі й поніс на цвинтар. Заніс, поклав у яму. І каже:

— Там би ти була, там би ти була, аби-сь більше не ходила, аби-сь більше не їла. Би-сь свині не їла, би-сь не їла вівці, би-сь нич не їла.

Сказав то та став бити поклони. І сказав людям:

— Кить за три дні не прийде, то більше вона не прийде.

І бабу похоронив, і дав йому за то хазяїн великі гроші. І він забрав ті гроші й приніс своєму хазяїнови, тому, що його викупив від смерти. І питає того хазяїна:

— Чи маєте на корову гроші?

— Йо’йой, — каже, — туй є грошей на сто коров.

— Аби’сьте знали, ви були найбідніщі, а тепер будете найбагатші. Маєте доста грошей. А я, — повідає, — злодій, у мене по лісах люди. Іду я геть.

І він пішов, а хазяїн став добре жити. Купив корову, купив усе, що треба було. І жили, і ще ниська жиють, кить не повмирали. І казці конець. Хто слухав, той молодець.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Лази, Воловецького району, Закарпатської області 24 січня 1997 року Гогирчак Михайло Іванович (1908 року народження)