Як чоловік смерть зачинив
Українська народна казка Бойківщини
Був оден чоловік, дуже бідний. Та пішов шукати хліба, а жінці оставив пару ринських та й каже:
— На тобі, на чорну годину будеш мати, поки я вернуся. Може, десь щось роздобуду.
Він ходив по світі, аж раз зайшла ніч, і ніхто не хоче прийняти його на ніч. Вже дійшов до краю села, та й страх його об’яв великий, бо треба або в полі, або під лісом ночувати. Їдуть якісь два мужики, везуть пізно увечері дрова. Зрадів він тим людям, думає: «Я вже від них не відчеплюсь та й з ними поїду до них на ніч». Та став серед дороги і придурився, що він каліка. Аби взяли на фіру. Думає, що він поїде з тими людьми. Зачав він проситися:
— Будьте добрі, люде, не оставте мене серед дороги. Я бідний каліка.
Але люди були легкодушні, не хотіли його взяти з собою. Скільки він не молився перед ними, скільки не бажав їм щастя й добра всякого — не взяли. І дітям, і внукам, і правнукам бажав, а вони сказали йому:
— Чоловіче, даремно молиш, піди трохи далі. Там невеличка хатина бідної вдовиці. Іди помаленьку та й дойдеш туди. А ми тебе не заберем, бо нам годі не дрова тебе взяти, раз ти каліка.
Показали вони йому світло мізерне. Прийшов він там та й зачав стукати, та й стукав, а вона тільки «Хто там?» та й «Хто там? Я не встану, бо я дуже хвора». А вона двері підперла мітлою та ще й кочергою, щоб не втворилися. А він як рушив двері, то все попадало і двері відкрилися.
— Чим же я тебе, чоловіче добрий, угощу? — питає жінка. — Я не годна встати з постелі. Там на печі в кутку у мене невеличка скриньочка є. вона розсувається. Ти не шукай замка, а тільки погладь її зверху. Вона тобі відкриється, а там хліб готовий і мука й крупа. І до хліба закуска готова. Та, — каже, — в мене дров немає. Піди нарубай трохи дров та розпали в хаті.
Пішов він нарубав трохи дров та й розпалив піч. Та й пішов пробувати скриньку. Та тільки погладив її, як баба казала, скринька відчинилася. А там усього повно. Та й подумав він: «Отака скринька мені б давно здалася дома». Та й так задумався, що забув і про їду, забув, що голоден.
А та жінка була велика ворожіля. Її ніхто не оббирався дотримувати до смерти. Бо вона сказала, що її з священиком ховати не мож.
— А ти, чоловіче добрий. Може, в тебе таке серце, щоб ти мене похоронив. Бо я вже доживаю.
А він її каже:
— Похороню я тебе, все зроблю, тільки ти мене научи дечого, що ти знаєш.
Вона йому сказала:
— Не научу я тебе нічого. Я тоді дам на пам’ятку оцю скриньку. Оту, з якої ти брав муку й крупи. Вона в тебе буде все повна. І що ти сховаєш у ню, з неї ніхто не вкраде, бо не буде знати від неї ключа. Тільки ти оден будеш знати, який замок у неї. Тільки погладиш, і вона сама відкривається або закривається.
Сидів там чоловік до півночі. А опівночі щось затріщало, і страх його ізояв. А він пам’ятав про скриньку. Як скриньку не упустити? Бабка тільки промуркотіла:
— Не бійся, я тобі її дала. Цього, — каже, — ніхто в тебе не відбере. А оцей тріск, що ти чуєш, це… ідуть ті, що я їм служила.
І сильно затріщало, зняло дах, і стара віддала дух. А він зо страху тільки слухає, чи запіє десь у селі кугут. Щоб знати, чи далеко ще до рана. Ждав і нарешті почув кугута.
А тепер що буде? Як ховати стару? Та пішов, та викопав яму, а як розвиднилося, вийшов на дорогу і жде, може, хтось буде їхати фірою. Ждав він, ждав до самого обіду. Їде один газда по дрова. А він став на дорозі та й каже:
— Добрий чоловіче, поможи бабку похоронити. Я вже яму викопав.
Послухав добрий чоловік, зайшов у хату, та взяли стару на плахту і винесли на фіру. І завезли до ями. Подякував чоловік фірману та й каже:
— А тепер я вже сам її загребу.
Загріб він її, сів та й думає: «А що ж тепер з цією скринькою робити? Далі я вже не йду. Треба мені десь цю скриньку заховати». Та заховав скриньку і пішов додому. Прийшов і сказав жінці, що йому в дорозі попало. А жінка каже:
— Чоловіче! Та я піду з тобою і поможу, якщо сам не в силах.
Та пішли вночі обоє і принесли скриньку.
Та так вони стали жити, що вже люде їм завидують. Бо бачать, що ті ніде не роблять, а хліб діти носять. А жінка й поросята годує, і телята, і курей много. А в скриньці мука не кінчається. Але віні не довіряє, щоб жінка до скриньки підходила, а він сам ходить. Сам відкриває і сам закриває її.
А в селі голод, мруть з голоду люде. І чудуються всі, що цей так добре живе. Він же й село вже був покинув, ходив по жебрах, а тепер так розбагатів. Були добрі газди і то з голоду померли. І він уже й сам задумався, що то буде. Люде мруть. Може би ще декого врятовав? А він і не знає, що смерть і до нього вже наближається, хоч йому й гаразд.
Раз приходить до нього на самий обід якась жінка. Та й питає:
— Що ти, чоловіче, робиш?
А він каже:
— А хіба ти не бачиш, що я відпочиваю після обіду?
Сказала йому та жінка:
Відпочивай, бо тобі вже тільки відпочивати. Прийшов час, — каже, — тобі з цим світом уже ся розставати.
А він каже:
— Еге, почекай.
Та вхопив смерть за укоси та й у свою скриньку. І замкнув її. Все!
І вже смерти немає. Ні в селі, ні в околицях. Прийшов він до кума та й сказав, що зробив. А кум каже:
— Погоди, треба йти до війта.
Та й пішли до війта. Каже війт:
— Що ж тепер буде? Чим тебе нагородити? Я сам даю тобі половинку маєтку.
Написали до царя. Як то почув цар, дуже порадів. Який же він тепер буде
щасливий, цар! І сказав цар так:
— Дайте мені цього чоловіка, хай я хоч побачу. Побачу, як він виглядає. Він у мене буде так жити, як живу я сам, бо він цього достойний.
Привезли того чоловіка до царя. І жили вони дуже довго, і цар, і той чоловік. І зачав чоловік дуже прислабати. Дали царю знати, що він уже не встає їсти. Що з ним робити? І подумав чоловік: «Що мені з цього всього добра? Як добре я жив у самого царя, як я нажився, а все одно я почав слабнути». Та й подумав: «Хоч би я на ноги встав». Та встав і підходить до тої скриньки. Та й подумав відкрити і попросити смерти, щоб позволила йому трошки походити. А вона звідти як вискочила.
— Ох, — каже, — і бездушні ж ви!
Та й почала все сікти і рубати. Та перше цього старого, потім війта. Та я к почала минулі роки наганяти, то рубає тепер і старих, і молодих, і в машинах, і в літаках. І всіх знаходить.