Як чоловік і ведмідь урожай ділили
Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)
Було це дуже-дуже давно. Як кажуть, ще за пана Хмеля. Жив у нашому селі бідний чоловік Петро, була в нього жінка і повна хату дітей зовсім маленьких, які не вміли ще нічого робить.
Бідно й голодно в хаті. Не знає чоловік, за що і взятися. Влітку іде до лісу рубати дрова, щоб заробити копійку, та хіба її хватить таку ораву прогодувати, одягти та взути. А все того, що не було в його й десятини землі.
Петрова хата недалеко від лісу. Як тільки зима настає, бере він санки і йде по дрова до лісу.
Одного разу чоловік пішов з санчатами до лісу й опинився у глибокій хащі. Мабуть ніхто там вже сто год не бував. Іде, іде, вибрався під високу гору, потрапив на широку долину. І думає собі: «Коли тут ліс повалити, буде поле. А на полі вродить хліб».
З ранньої вести заходився той Петро ліс рубати. Тонку деревину везе додому, колоддя валить докупи з думкою, що навесні підпалить, попелом удобрить землю.
Довго рубав чоловік ліс. Уже й прийшла весна, сніг пропав. Подався чоловік палити дерева. Тонке гілля обрубав, скинув на купу. Великі колодки зрушити з місця не може. А саме в березні вибираються з своїх зимових барлог ведмеді. Виліз один та й бачить, як чоловік мучиться, прийшов і каже:
— Що ти, чоловіче, тут робиш?
— Хотів очистити землю під город. Тут далеко, сюди лісники не прийдуть, ніхто не побачить, де я хазяйную. Хотів я собі щось посадити і посіяти, бо діти голодні й жінка. Так бідуємо, що з голоду погибати прийдеться.
Задумався ведмідь та й каже:
— Бідую зимою і я, бо сиджу в барлозі і лапу ссу. Якби ти мене прийняв до себе, ми землю обробили, посіяли б разом, а потім врожаєм поділилися. Я бачу, що ти всіх дерев зібрати не в силі, я тобі допоможу.
Домовилися чоловік і ведмідь про спільне хазяйство. Робота йде добре. Бо яка колода не була б велика, ведмідь легко її котить з місця на місце. Чоловік
тільки командує.
Почали чоловік і ведмідь садить. Земля вже була чиста, колодки спалені. Копає чоловік лопатою, ведмідь — кігтями. Поле вже покопане, треба садити, сіяти.
— Ну, — каже чоловік,— домовимося, що буде тобі: чи зверху, чи знизу?
— Ведмідь подумав: «Я вже бачив те, що родиться над землею. Попрошу те, що зверху».
— Мені те, що над землею.
— Гаразд!
Приготував чоловік насіння. Посадили багато картоплі. А на паленому вона родить добре. Насіння зійшло і картопля почала рости.
Прийшов час картоплю полоти. Чоловік полов сапою, ведмідь — кігтями. Так спололи вперше, вдруге.
Після підгортання почала дозрівати. Чоловік був мудрий, уже літом почав носити з врожаю додому по торбині. Життя пішло краще. Діти вже не голодні.
Настав час збирати урожай. Прийшов чоловік і ведмідь на огород. Каже чоловік:
— Дивися, інші люди збирають врожай. Збираймо свій. Коли не зберемо до холодів, засипле снігом.
Ведмідь вириває картоплиння, складає на купи, бере на плечі, несе до свого барлога. А Петро помаленьку викопує собі викопує з землі картопельку, бо вже йому картоплиння не заважає. Накопав чоловік картоплі чимало, бо врожай був того року добрий.
Зібрали врожай, ждуть зими. Поки снігу не було, ведмідь сяк-так живився — виходив на огород, їв картоплиння. А як настала зима, прийшов і голод. Картоплиння пробує їсти, а воно несмачне. Зрозумів ведмідь, що вчинив необдумано.
— Прийде весна, буде інакше. Я візьму собі те, що під землею.
Гірко, бідно перебув зиму ведмідь, ледве весни дочекався. Настало тепло.
Зустрічає ведмідь чоловіка на полі.
«Будемо інакше миритися!» — думає ведмідь і каже чоловіку:
— Обдурив ти мене, я ледве живий остався. Тепер візьмеш собі, що буде зверху, я візьму те, що в землі.
— Гаразд!
Приніс чоловік насіння пшениці. Засіяли поле, зійшло насіння, почала нива колоситься. Прийшла осінь. Чоловік скосив пшеничку, найняв гарбу, приїхав до лісу за врожаєм.
— Твоє — зверху, моє — в землі! — каже ведмідь.
І взялися збирати посіяне весною. Петро пов’язав снопи, наклав повен віз, бо вродило таки добре. Ведмідь вириває з землі коріння.
Прийшла зима. Чоловік з дітьми не бідує вже, не голодує, а ведмідь голодніє. Розізлився й думає: «Побачу клятого Петра, уб’ю його, щоб більше не дурив мене». Вийшов чоловік на поле, його устрів ведмідь:
— Два рази дурив ти мене, а тепер я тебе уб’ю. Бо залишишся живим, знову обдуриш.
— Добре, — каже чоловік, — хочеш мене убити, вбивай. Тільки дай можливість попрощатися з жінкою й дітьми.
— Гаразд! Іди! Прощайся з ними й вертайся сюди. Тут я тебе і з’їм!
Іде чоловік сумний. Зустрічає його лисиця. Каже йому:
— Чого ти, чоловіче, такий зажурений?
— Що тобі розповідати? Хіба чимось поможеш?
— А коли поможу? Тільки кажи, яка біда? Може щось і пораджу.
Розповів чоловік історію з ведмедем, розповів, як землю обробляли, як сіяли, як врожаєм ділилися. Розповів і те, як ведмідь залишився незадоволений, як хоче його убити, як відпустив попрощатися з жінкою.
— Коли ти мені даси десяток курей, я тебе обороню.
— Дам, тільки оборони мене.
— Іди додому, візьми сокиру і сани, з якими ходив зимою по дрова. Стань на місце, де чекав тебе ведмідь. Я вийду на високу гору і буду кликати: «Ге-ге-гей, Петре!». А ти до мене озвися: «А-го-гов!» Я тобі буду казати: «Чи бачив ти вовка і ведмедя?» Ведмідь спитає: «Для чого тобі вовка і ведмедя?» А я йому: «Треба їх до війська!» Як почує ведмідь, буде просити, аби ти сказав, що не бачив його. Я буду далі допитувать: «Хто коло тебе?» Ведмідь буде казати: «Кажи — колода. Коло мене колода». А я знову погукаю: «Ге-ге-гей, Петре!» «А-го-гов!» «Люди колоду на сани кладуть!» Ведмідь буде просити: «Клади і мене». Ти почнеш ведмедя класти на сани, а він буде звідти котитися. А я знову гукну: «Ге-ге-гей, Петре! А-го-гов! Люди колоду до саней прив’язують». А ведмідь скаже: «В’яжи і мене!» Ти ведмедя прив’яжеш. Тоді я знову: «Ге-ге-гей, Петре! А-го-гов!» «Люди колоду з гіллям не везуть, гілля обрубують». Ведмідь буде казати: «Бери сокиру, махай, ніби рубаєш». А ти рубай ведмедя.
Послухав чоловік пораду, вернувся додому, узяв чоловік сокиру, сани, подався до лісу. Вибігла лисиця на гору й чекає. Вгляділа вона ведмедя. А тільки прийшов Петро на поле, де його ведмідь чекав, як лисиця гукнула:
— Ге-ге-гей, Петре!
— А-го-гов!
— Чи ти бачив вовка і ведмедя?
Ведмідь злякався і каже:
— А для чого вони їй?
— Треба їх до війська!
Просить ведмідь:
— Кажи, що ти нас не видів.
— Я їх не видів! — каже він.
Лисиця знову кличе.
— Ге-ге-гей, Петре!
— Го-го-гов!
— А що коло тебе?
А ведмідь знов просить:
— Кажи, що колода!
— Коло мене колода, — каже чоловік.
— Люди колоду на сани кладуть! — кричить лисиця.
Ведмідь шепче:
— Кажи, що й ти кладеш.
— І я кладу.
Ведмідь котиться з саней. Лисиця знову:
— Ге-ге-гей, Петре!
— А-го-гов!
— Люди колоду коло саней прив’язують!
Ведмідь тихо:
— Кажи, що ти прив’язуєш.
— І я прив’язую.
Взяв чоловік цепка, прив’язав ведмедя до саней. А лисиця знову:
— Ге-ге-гей, Петре!
— А-го-гов!
— Люди колоду з гіллям не везуть! Люди гілля обрубують!
Ведмідь тихо:
— Махай сокирою, ніби й ти обрубуєш.
Вхопив чоловік сокиру і почав рубати ведмедеві ноги. Ведмідь реве, ліс дрижить. Зарубав чоловік ведмедя, ще й шкуру здер... Прискакала лисиця до чоловіка й каже:
— Давай десяток курей!
— Іди до села! Дам тобі в селі. Як не дати, коли мене ти врятувала од смерті.
Зібралися і йдуть. Коли були недалеко, лисиця стала біля куща й каже:
— Іди, чоловіче, додому, принеси курей сюди!
Прийшов чоловік додому, говорить жінці:
—Ну, жінко! Я, хвалити Господа милостивого, здоровий. Налови курей, неси їх лисиці, бо вона мене оборонила від смерті.
Жінка пошкодувала курей та й каже:
— Так я курей і дала б лисиці?
Не кажи дурниць, клади курей до мішка! Вони знову у нас розведуться.
Наловила жінка курей, зав’язала до мішка. Кинув платню чоловік й несе. Прийшов до лісу, зустрів лисицю. Розв’язав мішка, випускає курей. Ловить лисиця, кури кудкудакають. Прибіг пес. Кинувся на лисицю, а та давай тікати. Ось-ось має піймати її. Нелегко лисиці втекти. Тільки шмигнула до нори, як собака за задню ногу вхопив її. Лисиця й кричить:
— Хвалити милостивого, гаразд, що вхопив за корінь, а не за ногу.
Почув такі слова собака, подумав, що лисиця правду каже. Випустив ногу
із зубів.
Отак бідний Петро позбувся і ведмедя, і лисиці. А на полі вже не тільки садив картоплю, сіяв пшеницю й кукурудзу, але й сад заклав. Виросли яблуні, сливи, груші. Збудував чоловік в саду хату, перебрався до неї, бо землі довкола вже було більше.
Там і діти його виросли діти, сини оженилися. Кожен син збудував собі нову хату. Прийшли й за дівчатами свати, повіддавалися за парубків дочки. Зяті побудували собі хати. Так довкола одної хати виросло багато нових, і повстало наше село. І на цім слові казці кінець, а хто слухав — молодець.